Володимир СМОЛАНКА: «...розпочинали з чотирьох маленьких факультетів...А нині УжНУ виріс у потужну структуру»
Так склалося, що наша зустріч до певної міри стала символічною. Інтерв’ю з Володимиром Івановичем перекладали через постійну зайнятість ректора. Коли ж, нарешті, узгодили день і час, виявилося: будемо спілкуватися в неділю, на Воздвиження чесного Хреста. Це велике християнське свято означає «піднесення», урочисте вшанування, прославляння Хреста Господнього. Розмова ж із В.СМОЛАНКОЮ — данина альма-матер напередодні її 70-річчя.
— Володимире Івановичу, Ви весь час у тонусі. Навіть зустрічаємося в неділю, у знаковий для християн день. Можливо, це навіть символічно, що сьогодні теж говоримо про свято, але університетське. Тим не менше, насамперед хочу запитати: як підтримуєте свою надзвичайну життєву активність, устигаєте працювати і за фахом, і на адміністративній посаді. Уже не кажу про те, що є й депутатські обов’язки та громадська діяльність у цілому.
— Я живу так усе доросле життя, тобто завжди був активним, дійсно маю ряд обов’язків. Безумовно, насамперед адміністративна робота в університеті на посаді ректора. Це непроста діяльність, відповідальна, яка вимагає чимало часу та зусиль. Працюю й у клініці, де ми зараз знаходимося, бо залишаюся професором кафедри неврології, нейрохірургії та психіатрії. Досить багато оперую. Майже щодня. Нерідко й у суботу. Тепер зосередився на особливо складних випадках, бо мої колеги, зокрема учні, самі якісно виконують значну частину операцій. Крім того, як президент беру активну участь у діяльності Української асоціації нейрохірургів, як член тренувального комітету — в Європейській асоціації нейрохірургічних товариств. Коли приходжу додому ввечері, опрацьовую величезний обсяг інформації з електронної пошти. Практично щоденно пацієнти з різних регіонів країни надсилають результати своїх обстежень, просять допомогти в лікуванні. Почуваю себе цілком у формі, коли рухаюся, весь час у тонусі й маю серйозні «зони» відповідальності.
— Ми розпочали з Вашого особистого високого життєвого тонусу. А яким би визначили життєвий тонус рідного університету?
— Таким же високим. Тішуся, як активно працює більшість наших викладачів, наукових співробітників. В одному з попередніх інтерв’ю вже відзначав, що вражений, скільки розумних, порядних і активних людей трудяться в УжНУ. Пропрацювавши в університеті майже все своє життя, лише поверхово був знайомий із більшістю представників великого колективу. Коли ж уже як ректор познайомився з багатьма ближче, усвідомив, наскільки достойні люди оточують мене. Ну а оскільки в нашому закладі щороку відкриваємо нові напрями та спеціальності (лише торік — 10 бакалаврських і 9 магістерських), то й життєвий тонус 70-річного університету повинен бути дедалі вищим.
— Так, невеликий вік, хоч і знаковий. Ще молодшою була альма-матер, коли Ви вперше переступили її поріг. Пам’ятаєте той день?
— Сам момент подачі заяви до вишу не пригадую, але запам’яталися вступні іспити: письмово складав фізику. Безумовно, хвилювався. І все ж успішно відповів на три питання й розв’язав задачу. У підсумку отримав «п’ятірку» і як медаліст був прийнятий за результатами одного екзамену. Став студентом 1977-го року. Завершив навчання 1983-го. Далі кілька років провів у Києві, один у Берегові, потім — знову в столиці. Достроково закінчивши аспірантуру в Київському НДІ нейрохірургії (бо написав кандидатську дисертацію й подав її до спеціалізованої ради раніше відведеного строку), почав викладати в рідному виші. Це було 1 вересня 1989-го року. Відтоді працюю в університеті.
— Що найбільше запам’яталося?
— Перший курс, який я читав, — неврологія. Чітко пам’ятаю склад груп, котрим викладав упродовж першого свого року. Частина з тих студентів працює в Ужгороді лікарями, дехто — в УжНУ. Підтримую з ними хороші стосунки, із багатьма на «ти». Адже мені тоді було тільки 28 років. Хвилювався, тому що почав опановувати новий для себе вид діяльності — викладання. Здавалося, що зумів зацікавити неврологією студентів, тому відчував колосальне натхнення. Пам’ятаю, доводилося нелегко, бо я не мав навчальної кімнати. Заняття проводив у їдальні неврологічного відділення обласної лікарні. Місцем практичної роботи стало нейрохірургічне відділення.
— Що відтоді найбільше змінилося на Ваших очах, а в чому збереглися традиції?
— Дещо збереглося, але багато чого й змінилося, адже минуло 26 років із того моменту, відколи почав навчати майбутніх лікарів. Прийшло нове покоління, з’явилися модерні методики викладання. У медицині виникло чимало передових методів обстеження, більш сучасною стала матеріально-технічна база. Водночас залишилося те, що здобувачі фаху повинні здобути навички спілкування з хворим, уміти обстежити пацієнта. Цього й надалі вчимо. Адже студенти — такі ж. Завжди серед них були і є менш та більш активні, сильніші й слабші в навчанні. Але у відсотковому плані співвідношення залишається приблизно таким же, як і раніше. Звичайно, молодь стала вільнішою, вносить у життя університету дух демократизму, як намагаємося це робити й ми на рівні керівництва вишу. Завжди кажу студентам, щоб генерували нові ідеї, були креативними, змінюючи і нас, викладачів. Цей взаємовплив надзвичайно важливий.
— Нині, на жаль, покійний директор Інституту журналістики Анатолій Москаленко любив говорити, що в журналістику йдуть, як у ченці. Перефразовуючи мого Вчителя: як потрібно йти в храм науки — університет?
— Важко сказати… Але думаю, насамперед людина повинна приходити з намірами постійно фахово розвиватися, водночас ділячись своїми знаннями. Це два взаємні, неподільні процеси.
— 70 років для людини — період, коли вже можна підсумувати активну фазу життя. 70 років для вишу — дещо інший вимір, але це теж певний відрізок часу, коли можна оглянути «прожите». Скажіть, що з останнього, на Вашу думку, найбільш значиме?
— Думаю, найважливіше, що УжНУ став інтелектуальним центром краю. В альма-матер працюють люди, котрі можуть вирішувати завдання, які стосуються практично всіх сфер життя нашої країни. А сьогодні освіта стала одним із найважливіших інструментів прогресу суспільства. Маємо прекрасні школи фізиків, хіміків, математиків, економістів, філологів… Успішно формуються нові наукові напрями. Лише за останнє десятиліття скільки в нас з’явилося дисциплін, які відображають потреби часу! Університет успішно розвивається і є дійсно таким собі «інтелектуальним згустком». Друге: рідний виш — інституція, що значною мірою формує світогляд сучасної молоді. Це, власне кажучи, наше покликання. Ну а потенціал для майбутнього прогресу маємо високий.
— Саме зараз згадав: кожна друга родина в області дійсно пов’язана з університетом. Як Ви вважаєте, ким або чим він став для Закарпаття, крім того, що є храмом науки, культури, освіти?
— Дійсно, у нас значна кількість студентів, близько 14000. Майже 3000 працівників. Якщо підсумувати, десь 17000 людей. Офіційна статистика свідчить про те, що населення Ужгорода становить 117000, тобто фактично кожен сьомий у місті пов’язаний з університетом. А порахувавши тих, хто закінчив УжНУ або чиї родичі працюють у ньому, матимемо ще переконливіші дані. Можливо, навіть кожна третя—четверта людина в обласному центрі пов’язана з нашим вишем. І тільки це одне вже визначає статус закладу, не кажучи про нього як центр науки, культури, освіти.
Згадую, коли 2001 року вдруге був у Сполучених Штатах на стажуванні, звернув увагу на такий факт. У кінці сімдесятих років металургійна промисловість, зосереджена в штатах Огайо та Пенсильванія, почала програвати китайським конкурентам, тож чимало американських заводів припинили свою роботу, а люди її втратили. Деякі великі міста не впоралися з цією проблемою, не змогли перебудувати свою діяльність. А ось столиця Огайо — місто Колумбус — «вижила». Значною мірою тому, що зробила ставку на розвиток вищих навчальних закладів. І сьогодні розташований у ній Університет штату Огайо є третім за потужністю серед аналогічних вишів США. Там готують спеціалістів із багатьох напрямів та спеціальностей, а успішний розвиток названого закладу стимулює й суттєво визначає промислово-фінансове та культурне життя міста. Я думаю, провести певну, хай і не стовідсоткову, але все ж паралель можемо й у нашому випадку. Якщо рідна альма-матер розвиватиметься в такий спосіб, а Ужгород ставатиме завдяки цьому кращим, дуже радітиму.
Ось, скажімо, узяти до уваги іноземців-студентів. Сьогодні в нас їх понад 400 із 15 держав. Уявіть: приїхали вчитися в основному діти заможних людей, представників середнього класу, які вільно володіють англійською, мають високу мотивацію для навчання. Це ж свого роду стимул для розвитку Ужгорода. До слова, здобувачі фаху з-за кордону раді, що в УжНУ високий рівень викладання, достатні знання іноземної мови серед педагогів, відсутність корупції, прекрасне місто, доброзичливі люди. Усе перераховане створює сприятливу для навчання атмосферу. Тому, безумовно, збільшуватимемо до розумних меж кількість таких студентів.
— До речі, у контексті сказаного відрадно, що й студентів з інших міст побільшало в УжНУ…
— Справді, за статистикою в цьому році кожен п’ятий український студент нашого ВНЗ — з іншої області. Це втішна тенденція. Таку ситуацію пояснюю зростанням авторитету та більшою пізнаваністю нашого вишу. Про альма-матер мають отримувати дедалі більше позитивної інформації, тому радий, що в національних рейтингах ми стрімко піднялися вгору. Адже абітурієнту неоднаково, де він здобуватиме якісну освіту. А звідки буде черпати необхідні відомості про виш? В основному — із засобів масової інформації. У зв’язку з цим значну увагу приділяємо сайту, який наповнюють як наші медійники, так і працівники інших підрозділів. Хороший студент хоче вчитися у високорейтинговому університеті. Також важливо, як роботодавці оцінюють наших випускників. Знаємо, що ВНЗ, що орієнтується винятково на свій регіон, не зможе стрімко прогресувати. Отож тенденція, суть якої викладено в запитанні, безумовно, є хорошою.
— Славнозвісний Козьма Прутков сказав: «Де початок того кінця, яким закінчується початок?» Якщо висловлювання перевести на запитання стосовно альма-матер, то, на Вашу думку, який початок пройшов університет, до якого дійшов кінця, щоб від нього почати вже новий відлік?
— Ми розуміємо: кожен ювілей — привід для того, аби проаналізувати, що зроблено. Звичайно, усвідомлюємо: сьогодні нам 70 років, а завтра розпочнеться відлік 71-го. Нічого ж, по суті, не змінюється. Але це особлива нагода окреслення подальшої стратегії розвитку, шляхів та механізмів для його прискорення. Ми ж у 1945 році розпочинали з чотирьох маленьких факультетів, із невеличких колективів викладачів і студентів. А нині УжНУ виріс у потужну структуру з величезною кількістю людей, які працюють та вчаться в ньому. Ну а вектор розвитку один — поступальний, уперед і тільки вперед. Упевнений: у нас — чудове майбутнє.
— На Вашу думку, які основні виклики й завдання постають сьогодні перед альма-матер?
— Нові виклики постають завжди. Кожен викладач має постійно працювати над собою, удосконалювати навчальний процес, робити його сучасним і цікавим для здобувачів фаху. Важливо надалі розвивати науку, інноваційні технології в університеті. Намагатимемося отримати для нього статус дослідницького. Студентів із перших днів навчання необхідно залучати до науки. Це розвиває їх мислення, мотивацію, дозволяє краще вчитися, пізнавати нове. У такий спосіб молодь краще знатиме ту чи іншу галузь.
Стосовно керівництва, то його стиль потрібно робити більш демократичним та ефективним. Прямолінійні директиви, авторитарні методи — учорашній день. Навпаки, для кожного працівника слід створювати можливість вільно та результативно працювати.
— А яким Ви бачите університет майбутнього?
— Насамперед високотехнологічним, із потужною матеріальною базою. Хочеться, аби всі викладачі були заряджені роботою, жили життям університету, постійно прогресували. А студенти — амбітними, ініціативними, енергійними, навіть азартними. І обов’язково наша альма-матер повинна стати багатою. Це також сприятиме високому рівню освіти.
— На завершення нашої розмови, чи можете розкрити секрет, як в УжНУ зустрічатимуть ювілей на офіційному рівні?
— Не плануємо надто помпезних святкувань, бо не на часі з огляду на ситуацію в країні, але буде чимало цікавого. Урочисте засідання вченої ради — 15 жовтня, у четвер. А основну кількість заходів (і наукових, і розважальних для студентів) проведемо з 12 до 16 жовтня. Дай Боже щоб погода не підвела. Запрошуємо відомих учених, керівників іноземних університетів, будуть посли зарубіжних держав. Для нас ювілей — хороша нагода представити виш на загальноукраїнському та європейському рівнях. Думаю, буде й цикл передач про альма-матер на одному із загальноукраїнських телеканалів. Хочемо нагадати всім, що в нашій країні є дуже потужний університет — Ужгородський національний!
Спілкувався
Володимир ТАРАСЮК.
