Новини

18.10.2020
1098

УжНУ – 75! Факультет історії та міжнародних відносин

УжНУ – 75! Факультет історії та міжнародних відносин

 

Публікацією про факультет історії та міжнародних відносин, який розпочав власний літопис з жовтня 1945 року, а в 2016 розширив і осучаснив свої освітні напрямки - ми розпочинаємо цикл матеріалів про освітні підрозділи УжНУ. Наші співрозмовники – представники трьох поколінь викладачів факультету, і кожен розповідає свою історію знайомства з університетом.

 

 Іван Мандрик – професор кафедри модерної історії України та зарубіжних країн, доктор історичних наук - ровесник університету:

- Чому Ви вирішили обрати навчання в УжНУ?

У мене з дитинства була схильність до політичних наук, зокрема, це проявлялося в інтересі до читання газет. У 13 років я читав «Закарпатську правду» від першої до останньої сторінки. У сільській бібліотеці в смт. Вишково був частим гостем – у моєму формулярі значилося понад 200 книг. А з вибором професії дуже допомогли мої вчителі – випускники УжНУ, ерудовані і освічені люди.

- Який Ваш найбільш яскравий спогад зі студентських часів повязаний з навчанням?

Найяскравіші спогади пов’язані з періодом вільнодумства, можливістю брати участь у дискусіях. Я відношу себе до «шістдесятників». Саме у 60-ті роки, під час правління Микити Хрущова, невеликий проміжок часу дозволялося говорити більш вільно. Тому нам пощастило, і ми, у свою чергу, були активними студентами – ставили багато запитань, шукали істину, висловлювали свої думки. Викладачі були дуже вимогливими, проте я закінчив університет із відзнакою. Після мене ще чотири роки ніхто не закінчував із відзнакою.

- Який Ваш найбільш яскравий спогад зі студентського дозвілля?

Я вподобав собі гірський туризм і при нагоді з приємністю розповідаю, як Мандрик  мандрував найдовшим маршрутом з Мукачева до Ясіня.У такий спосіб я познайомився з багатьма цікавими людьми з різних куточків країни. Цікавими були наші студентські практики. Перша поїздка за кордон у Чехословаччину випала на останній курс. Звісно, запам’ятовується цей період і залицяннями до дівчат, побаченнями у кінотеатрі, очікуваннями на зустріч без мобільного зв’язку.

- Чи підтвердилися Ваші очікування після навчання в університеті, що Вам дало навчання в УжНУ?

Мої очікування підтвердилися повністю. Якби довелось ще раз обирати свій шлях – я знову вчинив би так само. Можу сказати, що найбільше в моїй роботі мені подобається педагогіка – донести, навчити, навіть змусити, якщо хочете. І люди, зрештою, будуть вдячні за це.

 

 

Надія Керецман – завідувачка кафедри археології, етнології та культурології,

кандидат історичних наук:

- Чому Ви вирішили обрати для навчання Ужгородський університет?

УжДУ в далекому 1977 році був безальтернативним. Мій тато, всі стрийкове і тітка Гранчаки закінчували його відповідно – економічний, історичний, хімічний, фізичний. Вже другий рік навчалася на медичному факультеті старша сестра, на математичний успішно проходила друга сестра. Універ був на слуху постійно в нашій сім’ї. Вчилася рівно з усіх предметів, але історія була особливою любов’ю. Десь доклалися і мої вчителі Іршавської СШ – світлої пам’яті Ваш Е.М., Керечанин В.П. і особливо А.Ю. Тимовчук з першого випуску нашого істфаку. Обрала історію, і ніколи не жаліла про цей вибір. Я вчилася на факультеті «золотого складу» студентів і викладачів.

 

- Який Ваш найбільш яскравий спогад зі студентських часів, пов'язаний з навчанням?

Всі роки навчання  - суцільний яскравий спогад. Все було в дивовижу: місто Ужгород 70-х із своїм шармом (ми його проходили вздовж і впоперек); співбесіда з деканом Ільком В.І. при вступі (всіх своїх першачків він уже знав «в лице»); наш істфак на Кремлівській (тепер Капітульній); щільний масив історичних дисциплін (для мене – випускниці першого в області експерементального математичного класу, було шоком відсутність хоча б геометрії); лекції моїх незабутніх викладачів, що сприймалися нами жовторотими (так нас до першої сесії називали старшокурсники), як небожителі: тоді ще доцентів Балагурі Є.А., Тиводара М.П., Гурницького К.І., Палька В.В., Задорожного В.Є.,Олага В.І. професорів – Штернберга Я.І., Трояна М.В., Гранчака І.М., Павленка Г.В.: перший семінар з «Історії Стародавнього Сходу» у Печори А.М., до якого готувалися всю ніч: наша університетська бібліотека, в якій ми (не всі, правда) товклися до ночі і в котрій «жила» моя заліковка від сесії до сесії, бо набирала книжок із спецхранів; перша сесія – два іспити у М.П.Тиводара, горнило якої здали всім курсом з двома трійками. Стипендії, рішенням комсомольських зборів переполовинили, щоб усі діставали…

- Який Ваш найбільш яскравий спогад зі студентського дозвілля?

Дозвілля – це окрема тема, хоча воно було тісно пов’язане з нашим навчанням. Ми його собі самі облаштовували. Мала офігенний курс. Заявили про себе уже в кінці вересня, коли підготували вечір першокурсника, поки старші курси працювали в колгоспі на зборі врожаю (булатака практика в радянських вузах). Не було спонсорів, не було міс-ок, квн-ів, але була півторагодинна программа із сценками, піснями, казанями. І так усі роки поспіль. Наша імпровізована театральна студія завжди мала роботу. Випускали свою курсову рукописну газету «Шушунчик». Цей літопис нашого курсу хлопці лейтенанти після військових таборів «успішно» забули в електричці – прощення їм немає до тепер. Ходили курсом в кіно – цілі шорики займали в кінотеатрах («Комсомолець (тепер«Ювентус», та знищений тепер «Ужгород»), усі свята старалися проводити в горах. А наші піснеспіви під гітару в коридорі спочатку третього, а потім четвертого гуртожитків на шостому поверсі! Шість сімейних пар дав наш курс – це не фігля! Після закінчення універа, а «рознесло» нас по всій Україні, зустрічалися щороку, потім щоп’ятьроків. Сумно, бо нас, як і наших викладачів все менше… Але це братство не знищенне.

- Які перспективи розвитку університету, Вашого факультету, спеціальності Ви бачите?

Університет – це дійсно alma mater, це моя сім’я! В універі я зустріла свого чоловіка – любов мого життя, тут ми з ним пропрацювали щасливих, хоч і важких десять років, тут навчалися наші сини і, маю надію, навчатимуться, дасть Бог, наші внуки… Я живу університетом і все, що відбувається з ним, стосується мене безпосередньо - радує або болить. Університетові бути! Це об’єднання студентів і викладачів за свою недовгу історію пройшло багато випробувань. Виклики будуть завжди. Бажаю моїй аlma mater з гідністю їх долати: і інституції в цілому, і кожному окремо. Гідність, «честь мундиру» - головне. Любити справу, якою займаєшся, без ниття, що хтось мені щось винен, і любити студентів, до яких заходиш в аудиторію. Повернутися з віртуалу в реал – ще одне побажання і собі і інституції. Живе спілкування архиважливе.

Зі святом нас! Будьмо!

 

Віталій Андрейко - заступник декана факультету, кандидат історичних наук:

- Чому Ви вирішили обрати при вступі Ужгородський університет?

Слід зазначити, що я поступав у 1997 році в Ужгородський інститут інформатики, економіки і права, який потім був трансформований у Закарпатський державний університет, який зрештою був об’єднаний з УжНУ в 2013 році. Я обрав спеціальність міжнародні відносини, це була невідома царина, яка приваблювала мене, де було багато таємниць дипломатичного життя, інтриг у міждержавних відносинах,  величі і зради у договорах і т.д. З дитячих років я цікавився історією, географією, у більш зрілому віці – подіями у зовнішній та внутрішній політиці. Тому мені, власне, було цікаво, як це – представляти інтереси України на міжнародній арені, чому відбуваються ті чи інші «політичні загравання», як це – захищати права та інтереси власних громадян, хотілося дізнатися, як теорія міжнародних відносин реалізовується на практиці.

Крім того, в свої 17 років я серйозно займався футболом, навіть грав за «Закарпаття» - головний клуб нашого краю. Заняття футболом дали мені можливість багато подорожувати і бути в багатьох країнах закордоном. Таким чином зацікавленість життям, історією, культурою інших народів власне й зробила мій вибір.

У нас в інституті багато викладачів працювало з УжНУ, там я познайомився із професорами, викладачами Дмитром Данилюком, Іваном Гранчаком, Іваном Вовканичем, Володимиром Задорожним, Василем Пальком, Сергієм Ганусом. Це люди, які пробудили в мені бажання працювати далі і, полюбити історію, історію міждержавних відносин, дипломатичної діяльності, внутрішньої та зовнішньої політики. Власне, саме тому, я після завершення навчання й пішов до аспірантури і продовжив навчання в університеті.

- Який Ваш найбільш яскравий спогад зі студентських часів, пов'язаний з навчанням?

Передусім хочу зазначити, щов нас була дуже сильна група, із 45 сокурсників 25 закінчили факультет із червоними дипломами. Група в нас була дуже дружньою, щотижня відбувалися всілякі дискотеки, зустрічі. Старости групи вели щоденник, де відмічали дні народження і в нас коли був у когось день народження, то ми його вітали. Це давало можливість більш зблизити колектив.

Щодо цікавих випадків, то їх було багато, ось один із них. Був у нас молодий викладач, він у нас вів практичні заняття за професором, який читав лекції. Ну ви знаєте, як студенти ставляться до молодих викладачів, завжди хочеться десь «показатися», що ти володієш матеріалом краще, як інші. Отож, був один із  семінарів, де ми групою поділили питання, як і тепер роблять студенти, на блоки – «ти готуєш перше питання, я друге» і так далі, щоб у нас була видимість того, що ми готові. Ну от, перше питання, викладач питає: «Хто бажає відповісти?» і я піднімаю руку. Він: «Будь ласка, відповідайте». Я відповідаю, ведеться дискусія, все ок. Викладач ставить мені оцінку «відмінно». Я сідаю, вважаю, що в мене семінар закінчився, починаю з друзями ділитися якимись фактами, як я зараз піду на тренування, що в мене буде після університету і т.д.  Викладач оголошує друге питання, руку піднімає сокурсник, але викладач каже: «Ні, ні, я бачу що Андрейко хоче це питання розповісти». Я кажу, що не буду з цього питання доповідати і викладач мені ставить двійку. Питання розглянули, перейшли до третього. «Щось у нас давно Віталій Андрейко не виступав» - каже викладач.  Я  відповідаю: «Я не готовий». Оттак за одне семінарське заняття я отримав п’ятірку і декілька двійок. Після цього випадку я зрозумів, що потрібно готуватися повністю до семінарських занять і зараз я студентам доволі часто цю історію згадую  і наводжу її як приклад. Адже вони часто готують питання на семінар ніби для викладача, а я їм пояснюю: «Ви готуєтеся для того, щоб поділитися із інформацією зі своїми колегами, щоб їм потім менше часу зайняла підготовка до іспиту, на якому ці питання неодмінно будуть».  

- Який Ваш найбільш яскравий спогад зі студентського дозвілля?

Одного разу ми вирішили розіграти нашого однокурсника Сашу Солонтая - тепер відомого політичного експерта. У той час він був дуже активним в політичному плані, і  в нього, до речі, вже був мобільний телефон, а тоді, у 2001 році це була рідкість. У нашої сокурсниці був також мобільний і ми вирішили пожартувати, ніби йому звонять з СБУ. Йде лекція у конференц-залі, велика кількість людей, ми починаємо йому дзвонити.  Він збиває. Тоді пишу йому смс: «Ви чого скидуєте, Олександре? Вам терміновий виклик із  СБУ». Він відписує: «А ви звідки знаєте мій номер?», я в свою чергу: «Служба знає все». Я вийшов із аудиторії, потім він виходить, ну і дзвінок: «Добрий день Олександре, за вами спостерігає служба, ви дуже часто міняєте політичну позицію, будьте акуратнішими». Саша ж щось говорив, пояснював, переживав. Ну потім нас видав сміх, бо не могли вже просто  стриматися (сміється). Це був якраз 2001 рік, ішла акція «Україна без Кучми» і Олександр збирав студентів, щоб їхати до Києва і ми трохи «потролили» його.

- Щоб Ви порекомендували вступникам, при виборі спеціальності в університеті, чим би їх мотивували?

Я б хотів побажати абітурієнтам, щоб вони визначили, що вони хочуть по життю – обрати спеціальність, яка приносить шалені гроші, чи обрати спеціальність, яка дасть їм можливість прославитися, зробити якийсь винахід. Або обрати спеціальність, за якою вони зможуть допомагати іншим людям. Чи обрати спеціальність, яку обрав я, пов’язану із міжнародним співробітництвом, з науковою і навчальною діяльністю та передачею досвіду нашим студентам. Завжди потрібно думати, який результат ви хочете бачити в кінці вашого навчання. Тому потрібно намагатися зрозуміти – що є вашою метою, який може бути фідбек від отриманих знань, не боятися ризикувати, чи програти. Це робить людей тільки сильнішими. Також хотів би побажати, щоб обирали абітурієнти спеціальність не стільки «головою», скільки «душею та серцем». Обирати те, що є ближчим!

 

 

Ганна Фельцан

Олексій Шафраньош

Інформаційно-видавничий центр

 

Категорії: