Новини

05.11.2021
866

Трилогія Юрія Фатули про Першу світову війну

Трилогія Юрія Фатули про Першу світову війну

 Про Першу світову війну написано багато. Монографії, спогади, науково-популярні книги, тисячі статей. Дослідники намагалися дати відповідь на такі проблемні питання, як причини і привід до війни, прагнули об’єктивно зробити аналіз головних бойових операцій, використання різноманітних військових тактик і стратегій, оцінити фатальні підсумки війни. Один із відомих сучасних істориків констатував, що серпень 1914 року став визначальним для новітньої історії. Тоді люди не усвідомлювали, що впродовж одного доленосного місяця сталося кілька подій, які призвели до спалаху війни – Першої світової війни. Війни, що змінить обличчя Європи та створить підґрунтя для наступного конфлікту, який за два десятиліття змінить світ. Через порівняно незначний проміжок часу в бойові дії було втягнуто нечувану кількість людей – 65 мільйонів. Всього у Першій світовій війні взяли участь 38 країн з населенням понад 1,5 млрд осіб, тобто три чверті населення планети. Реальну участь у воєнних діях брали на боці Антанти 12 країн, які мобілізували у свої збройні сили 47057 тисяч осіб. На протилежному боці воювали лише чотири країни, внаслідок чого цю коаліцію часто називають Четверним союзом. Вони мобілізували в свої армії 26300 тисяч осіб. Історики висловлюють різні підходи до висвітлення того чи іншого етапу війни, однак всі вони сходяться в одному – досі жодна війна не коштувала стільки людських жертв. 

Коли спалахнула світова війна, українські землі опинилися в епіцентрі воєнних дій. Мільйони українців були мобілізовані в армії імперій, що воювали між собою. Австро-Угорська і Російська імперії, до складу яких входили тоді українські землі, були чужими для нашого народу. Необхідно погодитись із висновком авторів багатотомної «Політичної історії України» (Київ, 2002–2003 рр.), що «щодо України, то за будь-якого розкладу сил у війні вона була приречена на те, щоб опинитися між молотом і ковадлом. На перетині різноспрямованих економічних, геополітичних та інших інтересів вона була надто ласим шматком для будь-якого хижака, і обидві щойно згадані імперії будували свою стратегію на ідеї її «возз’єднання» за допомогою власних багнетів. У чималій кількості ці багнети мали опинитися в руках самих українців, змушених в ім’я незрозумілих для них цілей стріляти у своїх етнічних братів». Підтвердилися слова Івана Франка, висловлені ним ще в 1889 році, що «на шахівниці політики Європи українці не є навіть нікчемною пішечкою». 

Загальна кількість мобілізованих у царську армію українців за різними методиками підрахунків коливається від 3,5 до 4,5 млн. Число українців, мобілізованих у цісарську армію, теж оцінюється по-різному – від 250 до 300 тисяч осіб. Вражає кількість мобілізованих на Буковині. Протягом основної і кількох додаткових мобілізацій австрійський уряд забрав до війська близько 200 тисяч осіб, тобто чверть наявного населення, а у віці від 18 до 53 років – майже всіх. Не обминула лиха доля і закарпатців, які компактно проживали в чотирьох адміністративних комітатах – Ужанському, Березькому, Марамороському та Угочанському. Вищеназвані комітати фактично перетворилися в мобілізаційні округи декількох полків австро-угорської армії, які пізніше брали активну участь в усіх без винятку фронтах – Російському, Італійському, Сербському та Румунському. Закарпатці, за словами Вікентія Шандора, «служили в армії, терпеливо переносили страждання військового життя і нітрохи не висували свої національні домагання, бо в часі війни це і було дуже небезпечне, ба, навіть і неможливе…». 

Участь закарпатців в лавах австро-угорської армії під час Першої світової війни майже недосліджена. Публікації, які видавалися в Україні та діаспорі, носили, як правило, загальний характер, не відзначалися конкретикою та використанням відповідної джерельної бази. Виходячи з вищенаведеного, треба привітати вдалу спробу Юрія Фатули привернути увагу громадськості до подій сторічної давнини, до часів Першої світової війни. Хоча автор без перебільшення унікальної книги «Полеглих ми так і не поховали…» не є професійним істориком та зовсім не претендує на глобальне і комплексне дослідження про Першу світову війну, проте вже давно себе зарекомендував як вдумливий дослідник, автор ряду змістовних праць з даної тематики. Він одним із перших у вітчизняній історіографії порушив актуальну проблематику історії військово-медичної служби австро-угорської армії у Першій світовій війні. Лікар за фахом написав серйозне наукове дослідження, в якому скрупульозно простежив бойовий шлях 85-го Мараморосько-Угочанського піхотного полку австро-угорської армії від початку до завершення війни. Завдяки його книзі, яка опирається на малодоступні та вперше введені до наукового обігу джерела, ми, відкидаючи політику, маємо можливість подивитися на закарпатських вояків не лише як на гарматне м’ясо, але й як на досвідчених військових, мужніх і безстрашних людей, які щодня дивилися в обличчя смерті. Іншими словами, перед нами книга, яка на прикладі одного піхотного полку знайомить нас з усіма головними етапами Першої світової війни. 

Хоча книга Юрія Фатули є надзвичайно конкретним дослідженням окремого австро-угорського полку, в якому воювали закарпатці, однак значне місце в ній відводиться устрою австро-угорської армії загалом. Читач має можливість дізнатися про окремі військові формування, з яких складалася загальна (спільна) армія, що включала в себе цісарські й королівські збройні сили, а також відповідно австрійська та угорська армії. Перша була цісарсько-королівською територіальною обороною, друга – королівською угорською територіальною обороною. Як до першої, так і до другої входило ополчення. Маловідомі матеріали читач може почерпнути про особовий склад різних військових утворень, про роль в ній офіцерського та унтер-офіцерського складу. Привертає увагу і той факт, що в австро-угорській армії діяла душпастирська служба, було офіційно визнано сім релігій та конфесій: римо-католицька, греко-католицька, православна, євангельсько-лютеранська, юдаїзм та іслам. Варто погодитись із твердженням автора, що «дотримання такої кількості релігійних культів… не допускало виникненню релігійних конфліктів у військах». 

Юрій Фатула ґрунтовно дослідив структуру австро-угорської армії, проаналізувавши піхоту, кавалерію та артилерію загальної армії. Цікаві матеріали містяться в книзі про австрійський ландвер і угорський гонведшег, різноманітні добровольчі формування. Безперечно, закарпатських читачів зацікавить інформація про український добровольчий легіон, який підпорядковувався австрійському міністерству оборони і був частиною ландверу. Так, зокрема, Легіон Українських січових стрільців налічував 2500 військовослужбовців, розділених на курені, напівкурені, сотні, чоти та рої. До речі, справедливо відзначає автор, «демобілізовані з австро-угорського війська українці стали основою Української галицької армії – регулярної армії Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), яка у 1918–1919 рр. воювала за незалежну українську державу, розпочавши українські національно-визвольні змагання ХХ сторіччя». Ці думки Юрія Фатули поділяють сучасні українські історики Микола Литвин, Богдан Якимович, Микола Кугутяк, Олександр Колянчук, Кім Науменко, які є авторами фундаментальних праць про історію ЗУНР та її збройних сил. Приємно, що наш закарпатський дослідник теж спричинився до висвітлення цієї важливої проблеми. 

Книга Юрія Фатули складається з семи окремих розділів, шість з яких присвячені власне участі 85-го Мараморосько-Угочанського піхотного полку в Першій світовій війні: 1914 рік; Зимова Карпатська битва; Горлицький прорив і звільнення Галичини; Події під час Брусиловського наступу 1916 року; Позиційна війна та перемир’я на Російському фронті; Італійський фронт та кінець війни. Цей героїчний і в той же час трагічний шлях 85-го полку простежується на основі численних джерел, які зіставляються, перевіряються та уточнюються автором. Звичайно, що головним джерелом, про що у вступі до книги вказує вчений, є книга Шандора Матяша, яка побачила світ у 1941 році. Велика заслуга Юрія Фатули полягає у складанні найповнішого на сьогодні списку полеглих у Першій світовій війні офіцерів і солдатів 85-го піхотного полка австро-угорської армії, який налічував відповідно 84 і 3127 осіб. Скрупульозний аналіз дав авторові можливість стверджувати, що 1401 загиблий був уродженцем Закарпаття: з теперішнього Тячівського району – 398, Хустського – 314, Рахівського – 250, Виноградівського – 202, Міжгірського – 126, Іршавського – 80, Свалявського – 20, Мукачівського – 5, Воловецького – 4. За підрахунками автора, найбільше загиблих були мобілізованими з Ясіня (66), Хуста (53), Діброви (45), Великого Бичкова (42), Вишкова (34), з Рахова, Богдана, Драгова, Дубового (по 32). 1749 чоловік були мобілізовані з населених пунктів, які нині знаходяться в складі Румунії, Угорщини та Словаччини. 

У книзі використано чимало спогадів активних учасників Першої світової війни. Безперечно, вони висловлювали власні думки, передавали власне бачення подій на конкретній ділянці фронту. Доволі цікавими видаються мемуарні записки молодшого офіцера Артура Шимка, які дозволяють збагнути ставлення до війни самих її учасників: «Росіяни окопалися на вершині гори Козіалата не далі ніж на 150–200 метрів від нашого фронту. Ми не мали жодних укріплень. Перед нами не було жодних перепон, не було натягнуто колючого дроту, та ми його і не мали. Кожен з нас викопав собі примітивну яму і в ній лежав. Якщо викопав свою ділянку, то копав до лежачого вояка. Він був уже мертвий, або з простреленою головою, або замерзлий. Полеглих ми так і не поховали. Коли нас замінили, мав у своєму підрозділі лише 14 чоловік з 60. Росіяни лише там-сям стріляли декілька разів, але не атакували. У царському російському війську офіцери на фронті не з’являлися, командували лише молодші офіцери. Той російський підрозділ, що був навпроти нас, зовсім не був агресивним. Але якщо би вони пішли на нас, ми б здалися без пострілу. Не хотілося їм воювати, так як і нам…». Щось подібне можна прочитати в спогадах росіян, які воювали в складі армії генерала Брусилова: «Это сражение, беспрерывно длившееся в течение месяца, было последнее, о котором я мог сказать, что в нем участвовала регулярная обученная армия, подготовленная в мирное время. За три с лишком месяца с начала кампании большинство кадровых офицеров и солдат выбыло из строя, и оставались лишь небольшие кадры, которые приходилось спешно пополнять относительно обученными людьми, прибывшими из запасных полков и батальонов. Офицерский же состав приходилось пополнять вновь произведенными прапорщиками, тоже недостаточно обученными…». 

Підготувавши до друку цю змістовну й потрібну для всіх нас книгу, Юрій Фатула розпочав складний процес повернення із забуття жертв – учасників Першої світової війни. Колись, у радянські часи, популярним був лозунг «ніхто не забутий, ніщо не забуте», хоча насправді ми до цього часу не можемо встановити прізвища мільйонів загиблих у Другій світовій війні. Ще важче це зробити, коли йдеться про страшну війну, яка відгриміла сто років тому. І нехай Юрій Фатула не може одноосібно встановити імена всіх жертв Першої світової війни, проте він цього домігся на прикладі скрупульозного дослідження історії 85-го Мараморосько-Угочанського піхотного полка австро-угорської армії. Будемо сподіватися, що незабаром побачать світ і знайдуть свого читача нові наукові праці про окремі військові підрозділи, в яких під час різних військових конфліктів воювали і гинули закарпатці. І нехай їм доводилося гинути за чужі імперії та ідеали, але вони були українцями і сучасна європейська демократична Україна повинна знати і шанувати їх імена. 

Видатний англійський історик Норман Дейвіс у своїй фундаментальній праці «Європа. Історія» справедливо відзначав: «Майже всі сподівалися, що Велика війна, яка почалась у серпні 1914 р., триватиме три або чотири місяці. Вона мала скінчитися до Різдва. Здоровий глузд підказував, що сучасна війна буде куди жорсткіша, ніж минулі, проте й набагато рішучіша. Та сторона, яка здобуде перевагу на ранніх стадіях війни, матиме й засоби швидко домогтися перемоги. А насправді бої точилися не чотири місяці, а понад чотири роки. Та й це не головне: «великий трикутник» військово-політичних блоків був розформований тільки 1945 р., а в деяких своїх аспектах – аж 1991 р.». Чимало сучасних дослідників притримуються думки, що Перша світова війна взагалі не завершилася в 1918 р., мова може йти тільки про двадцять років відносного затишшя, яке наприкінці 30-х років знову було порушене. 

Радянські історики, як правило, будь-яку велику війну, тим паче світову, вважали неминучою, закономірною боротьбою між світовими імперіалістами. Саме так вони дивилися на Першу світову війну. Але в останні роки на Заході суттєво посилилась і зміцніла інша тенденція – розглядати Першу світову війну як певну трагічну випадковість, викликану ланцюжком помилок, що призвели до кардинального порушення природного розвитку світової історії. У цьому ракурсі заслуговують на увагу фундаментальні дослідження Барбари Такман та Джона Кігана. На глибоке переконання останнього «обидві війни – частинки одного ланцюга». До речі, тогочасна сербська влада досить швидко провела судове розслідування проти групи радикалів, які здійснили замах проти ерцгерцога Австро-Угорщини Франца Фердинанда: Данила Іліча та ще двох терористів стратили, а Гаврило Принцип, Н. Чабринович та Т. Грабеж опинилися у в’язниці. Слідство довело, що терористичні організації «Млада Босна» та «Чорна рука» не мали жодних контактів із представниками сербської влади. Навіть спеціальний представник Австро-Угорщини Ф. Візнер, якого направили до Сербії для розслідування обставин підготовки теракту, доповідав 13 липня 1914 р.: «Довести чи навіть підозрювати сербський уряд в тому, що він знав про замах чи брав участь у його здійсненні й підготовці…, не видається можливим».

Іван Вислоцький у своїй книзі «Спомини розвідника з часів Першої світової війни» (Львів, 2007) констатував: «Австрія після вбивства спадкоємця престолу Франца Фердинанда в Сараєві переживала важкі часи. Усе населення, затамувавши подих, очікувало, що вийде з цієї «халепи». Одні казали, що буде війна з Сербією, інші ворожили, що не буде, але тих голосів було з кожним днем менше… Австрійська армія гарячково готувалася до війни не тільки з Сербією, але й з Росією. Уже на третій або четвертий день після замаху в Сараєві всіх розвідників покликано до команди дивізії і розділено між їхніми командирами, старшинами розвідки». Командир 88-го піхотного полку австрійської армії граф Антон Берхтольд з такими словами звернувся до своїх офіцерів: «Панове, це не ультиматум, це взагалі не дипломатичний документ, а звичайнісінький наказ по полку. Погодитися з такими вимогами не може жодна держава у світі; війна неминуча!».

Перша світова війна, яка розпочалася у липні 1914 р., за своїм характером була імперіалістичною і загарбницькою з боку всіх її учасників – ворогуючих держав Троїстого союзу (Німеччини, Австро-Угорщини, Італії) і Антанти (Росії, Англії, Франції). У найбільше за всі часи військове протиборство поступово було втягнуто 38 держав з населенням понад 1,5 млрд (3/4) людності всього світу. Одним з найважливіших театрів воєнних дій була територія України, насамперед Східна Галичина, Закарпаття, Північна Буковина, західна частина Волині. Аналізу різних етапів Великої війни, окремим операціям, битвам присвячені сотні авторських та колективних монографій, чимало книг написано про видатних полководців, окремі армії, досить детально проаналізовано руйнівні наслідки війни, яка, за різними джерелами, забрала життя понад 10 млн людей. 

Шановні читачі! Перед нами нова книга про Першу світову війну, автором якої є лікар за фахом та історик за покликанням Юрій Фатула. Враховуючи той факт, що на сьогоднішній день перу Юрія Михайловича належать десятки наукових публікацій та окремі монографічні дослідження, маємо всі підстави стверджувати: перед нами ґрунтовне і об’єктивне дослідження про окремі полки австро-угорської армії часів Великої війни, в яких воювали закарпатці. Джерельна база нової книги Юрія Фатули, як завжди, багатогранна. Основу її становлять раніше неопубліковані архівні документи, опубліковані джерела, спогади очевидців, матеріали тогочасної періодики, численні монографії та статті. 

У центрі дослідження Юрія Фатули перебувають ті військові підрозділи австро-угорської армії, до яких були мобілізовані закарпатці. 85-й Мараморосько-Угочанський піхотний полк формувався на території Рахівського, Тячівського, Хустського, Міжгірського, Виноградівського, частково Іршавського, Свалявського та Воловецького районів теперішньої Закарпатської області. Закономірно, що русини-українці в ньому становили 35 %. Окрім наших земляків у полку служили румуни, угорці та марамороські німці. 22 % русинів-українців несли військову службу в 66-му Унгварському піхотному полку, 8 % – у 65-му Березькому піхотному полку. Щодо офіцерського складу, то він, як правило, був представлений австрійцями, німцями, угорцями, рідше чехами та поляками. Найбільш легендарним серед вищеназваних бойових підрозділів австро-угорської армії був, безперечно, 85-й полк, який вже досліджувався автором у попередній монографії. Якщо врахувати той факт, що 85-й полк пройшов чи не всю війну, то, зрозуміло, що й втрати його були значними. За підрахунками Юрія Фатули, втрати полку становили 8 тисяч вояків і 114 офіцерів. Що стосується поранених, то їх було втричі більше. Якщо врахувати, що в одному з боїв від осколків загинув командир полку, то можна собі уявити, в яких жорстоких і нелегких випробуваннях довелося брати участь нашим землякам у 1914–1918 роках. 

Сьогодні ми багато знаємо про нові види зброї, які використовувалися арміями в Першій світовій війні. Сучасні танки і літаки, важкі гармати, раніше невідома хімічна зброя. Історія війн до цього часу не знала таких масованих руйнувань і людських жертв. Події розвивалися з таким швидким перебігом, що далеко не завжди вдавалося ідентифікувати загиблих. Так, за підрахунками Юрія Фатули, із восьми тисяч вояків 85-го полку, які загинули в боях, майже 61 % поховані як невідомі солдати. Нерідко ховали тільки фрагменти тіл у братських могилах. 

Юрій Фатула неодноразово заявляв про головну мету свого дослідження – максимально, наскільки це можливо, встановити прізвища закарпатців, які воювали і загинули під час Великої війни. Автор не претендував на детальний аналіз та опис бойових операцій, походів, битв. Разом з тим, у другому розділі книги йдеться про численні бої, в яких брали участь закарпатські українці протягом 1914–1918 років. Досить детально описано участь вояків 85-го Мараморосько-Угочанського полку в Томашовській та Городоцькій битвах Галицької операції, перші два стратегічні відступи (12–27 вересня; 4 жовтня – 15 листопада 1914 р.), бої поблизу Кракова, битва під Лодзем, участь окремих батальйонів на Сербському фронті, битва на Дрині, Колубарська битва. Тобто, Юрій Фатула, детально проаналізувавши першу фазу війни, яка тривала більше чотирьох місяців, дійшов висновку: «Втрати з обох боків були величезними. Загальні втрати сербської армії… становили 170 тисяч чоловік. Австро-угорська армія постраждала ще більше – 215 тисяч». На сторінках цього розділу йдеться й про репресії, які застосовувалися щодо дезертирів, місцевого населення тощо. Про такі випадки також писав український історик Віталій Сарбей: «До масових репресій проти західноукраїнського населення вдавалася влада обох окупаційних режимів. Австрійська переслідувала українців за прихильність до росіян. Тисячі людей було покарано (багато навіть страчено) за вироками військово-польових судів і трибуналів у Галичині й на Буковині. На Закарпатті до в’язниць потрапило майже 800 чоловік. Іноді у родин засуджених селян конфісковували землю й майно. Отож не тільки симпатії до Росії, а й страх перед терором австро-угорської армії призвели до масової втечі західноукраїнського населення під час відступу російської армії з Галичини і Буковини у 1915 р.». 

Великий фактичний матеріал міститься в окремих параграфах другого розділу книги Юрія Фатули, які присвячені штурму і обороні гори Манілова в Польських Бещадах. Дослідник справедливо його відносить до найважчих боїв протягом всієї війни. Не дивно, що 85-й полк втратив 60 % свого особового складу. Вперше в українській історичній літературі завдяки Ю. Фатулі аналізуються бої в Карпатах, на горі Борсук та гірських вершинах Козіалата і Гайдошік. Це стосується також опису подій про участь 85-го піхотного полку у звільненні Галичини від російських військ. 

Зрозуміло, що будь-яка війна, яка затягується, призводить до випадків дезертирства, братання вояків ворожих армій, які чекають закінчення бойових дій, швидкого повернення додому. Зокрема, таке братання російських і австро-угорських вояків описав у своїй книзі «До волі» майбутній міністр Карпатської України Степан Клочурак. Юрій Фатула наводить фрагмент із вищеназваної книги. Додамо, що подібні випадки зафіксували у своїх спогадах також Августин Штефан, Вікентій Шандор та деякі інші відомі закарпатці. Ставлення закарпатців до війни яскраво описав видатний закарпатський письменник Василь Ґренджа-Донський у своєму романі «Сини Верховини», який не оминув своєю увагою Юрій Фатула: «Людство стільки настраждалося за цих майже чотири з половиною роки, що, мабуть, навіки відпала охота воювати. Голод, пошесті, злидні, муки, терпіння, біль і печаль за рідними, зойк і плач вдів і сиріт, нарікання калік, ожебрачення, зубожіння – це були наслідки страшної війни…». 

Третій розділ книги Юрія Фатули присвячений дослідженню військових кладовищ Першої світової війни, на яких поховані закарпатські вояки австро-угорської армії. Найбільше їх у Словенії (меморіальна церква Святого Духа на Яворці, військові кладовища у Лоче, Айдовщині, Горянско, Локе, Штанєл, Осеку). Військові поховання Першої світової війни в Італії знаходяться в місті Асіаго та на горі Монте-Граппа. В боях за звільнення Галичини влітку 1915 р. 85-й полк втратив лише вбитими близько тисячі вояків, які тут поховані. Багато вояків 85-го полку поховані на найбільшому галицькому військовому кладовищі – австрійському цвинтарі у Львові (нині неіснуючому). «На превеликий жаль та ганьбу, – констатує Юрій Фатула, – цвинтар не зберігся. Оскільки Радянський Союз ніколи ні з ким не підписував жодних міжнародних угод про охорону й відновлення військових поховань, то практично всі нерадянські військові цвинтарі в ті часи оголошувалися ворожими і непотрібними». 

Завершують монографічне дослідження Юрія Фатули ґрунтовні списки більше 1500 загиблих закарпатських вояків, уродженців Виноградівського, Рахівського, Тячівського і Хустського районів Закарпаття. У них вказано вік та рік народження, військове звання, військова частина, дата смерті, обставини та місце загибелі або смерті, місце поховання. На сьогодні – це найповніший перелік закарпатських вояків, що полягли на полях Першої світової війни. У книзі також поміщено алфавітний покажчик прізвищ полеглих, список використаних джерел та літератури, окремий ілюстративний матеріал. Книга Юрія Фатули «Неси мамці жалість мою… Закарпатці у Першій світовій війні» є значним вкладом у вивченні й об’єктивному дослідженні однієї з найтрагічніших сторінок історії ХХ століття. Написана на величезному масиві архівних та опублікованих джерел, вона заповнює суттєві прогалини у вітчизняній історіографії. Не викликає жодних сумнівів, що книга Юрія Фатули знайде свого читача не тільки серед учнів шкіл та студентів вищих навчальних закладів, які вивчають історію Першої світової війни, але всіх, хто хоче більше знати про наш край, про невмирущі звитяги наших предків. Книга Юрія Фатули в черговий раз попереджає, що будь-яка війна є величезним злом, несе масові руйнування та загибель мільйонів невинних людей. Цивілізований світ повинен все робити для того, щоб трагедії такого масштабу більше не повторювались. Особливо це актуально для українців, які вже четвертий рік поспіль ведуть справедливу визвольну війну проти російського агресора, відстоюючи суверенітет та незалежність власної держави.

Перші дві книги Юрія Фатули «Полеглих ми так і не поховали...» та «Неси мамці жалість мою... Закарпатці у Першій світовій війні» викликали великий резонанс не лише серед українських науковців, а й серед учених Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії та Польщі. Побачили світ змістовні й об’єктивні рецензії на вищеназвані монографічні дослідження, автори яких справедливо звертали увагу на актуальність, наукову новизну та вагому джерельну базу опублікованих Юрієм Фатулою книг. Та найбільшою заслугою праць ученого було те, що ними зацікавилися прості закарпатці, які намагалися відшукати в них відомості про своїх родичів і односельчан. Мені випала велика честь написати передмови до дебютних книг Юрія Михайловича. Скажу відверто – я теж намагався більше дізнатися про своїх земляків-міжгірців, які брали участь і загинули на фронтах Першої світової, або, як її називали, Великої війни. У третій книзі Юрія Фатули «Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати...» – теж зустрічаю прізвища шістьох міжгірців – Василя Бобонича, Ігната Іванини, Івана Канюка, Дмитра (Петра) Марковича, Василя Путраша і Петра Чепари. Усі вони загинули рядовими австро-угорської армії й поховані на військових цвинтарях Угорщини, Словенії, Сербії й Польщі. На жаль, окремі з них (а таких у «Мартирологу полеглих» чимало) до цього дня не мають власної могили й поховані у братських могилах на полі бою. 

Пошуково-наукова робота Юрія Фатули не тільки повернула із забуття тисячі прізвищ закарпатців, які загинули на фронтах Першої світової... Автор книг розшукав нові факти про свого прадіда – Антала (Томаша) Фатулу – 29-річного селянина із села Вовкове на Ужгородщині, який був мобілізований на початку війни і воював у лавах 66-го Унгварського піхотного полку. 31 грудня 1918 р. його визнали померлим. Я, як і багато моїх земляків, із нетерпінням чекаю нових публікацій Юрія Фатули, лікаря за фахом, але історика за душевним поривом. Чекаю, бо переконаний, що кожна нова праця цього талановитого дослідника відкриє нові імена закарпатців, які воювали на фронтах Першої світової війни, дасть нам змогу по-новому подивитися на події більш ніж сторічної давнини, спростувати низку міфів, що впродовж десятиліть укоренилися у вітчизняній історіографії. 

Нова книга Юрія Фатули присвячена бойовому шляху 66-го Унгварського піхотного полку австро-угорської армії під час Першої світової війни. Він був сформований у 1860 році й базувався на території сучасного Ужгорода. Військову службу в ньому несли переважно уродженці теперішніх Ужгородського, Перечинського, Великоберезнянського районів Закарпатської області, східних округів Кошицького і Пряшівського країв Словаччини та Токайського регіону Угорщини. Упродовж Першої світової війни у складі 66-го полку воювали і загинули уродженці Ужгорода та його пригородів, а також жителі всіх інших районів Закарпатської області. За національною ознакою більшість вояків полку становили словаки (46%), угорці (25%) і русини-українці (22%). Київський історик Богдан Андрусишин справедливо відзначав, що «українці воювали по обидва боки ворогуючих, змушені були вбивати один одного, воюючи за імперії, які ігнорували українські національні інтереси». За підрахунками дослідника, Наддніпрянська, або Російська Україна, де наприкінці XIX століття проживало 23,5 млн українців, дала до російської армії 3,5 млн солдатів, а із Західної, або Австрійської України з 6,5 млн проживаючих тут українців було мобілізовано 250 тис. У 1914–1915 рр. в Австро-Угорщині мобілізували чоловіків від 21 до 42 років, а в 1916 р. – 18–50-річних. На думку Ю. Фатули, який теж не обминув своєю увагою цю проблему, не менше 100 тисяч закарпатців були мобілізовані як громадяни Австро-Угорщини до цісарського війська. Що стосується загальних втрат, то, на глибоке переконання автора, середня цифра загиблих закарпатських воїнів становить 17–18 тис. чоловік. На цій позиції стояв і найвідоміший на Закарпатті дослідник військової статистики О. Лавер. До речі, великий резонанс викликала їхня спільна публікація про втрати населення краю під час Великої війни (Лавер О. Г., Фатула Ю. М., Лавер В. О. Військові та цивільні втрати населення Закарпаття в роки Першої світової війни (історико-статистичне дослідження). Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. Ужгород: Вид-во УжНУ «Говерла». Випуск 1 (42). С. 30–39). 

Перший розділ книги Юрія Фатули містить цікавий і маловідомий матеріал про Ужгород кінця XIX – початку ХХ ст. (кількість населення, будівництво залізниць, формування військових частин у місті). Хоча 66-й піхотний полк був створений 1 лютого 1860 р., нові сучасні казарми по вулиці Доманинській (нині Другетів) були збудовані значно пізніше. У 1902 році сюди перебазувалися всі військові частини Ужгородського гарнізону. Мобілізаційним округом поповнення 66-го полку були два комітати – Ужанський і Земплінський. Державними мовами в Австро-Угорській монархії вважалися німецька та угорська. Чеська, словацька, сербохорватська, польська, русинська (українська), словенська, румунська та італійська мови відносили до регіональних. Ю. Фатула звернув увагу на актуальну і малодосліджену проблему рівня писемності серед військовослужбовців австро-угорської армії. «Якщо для Нижньої Австрії (включно зі столицею Віднем), – констатує автор, – рівень неписемності становив тільки 3%, то серед русинського населення Галичини він сягав 61%». Якщо серед особового складу військової частини солдати однієї національності становили більше 20% і їхня національна мова входила до переліку 10 офіційно визнаних в імперії мов, то вона визнавалася мовою в даному підрозділі. На сторінках монографії Ю. Фатули не тільки міститься повний офіцерський склад 66-го полку, а й наводиться перелік офіцерів резерву. Комусь, можливо, ця інформація виявиться не суттєвою, але це далеко не так. На 1 жовтня 1918 р. з 188 тисяч офіцерів австро-угорської армії лише 35 тисяч залишалися кадровими офіцерами чинної служби. 

Особливо кровопролитними були бої на Російському фронті впродовж серпня 1914 р. – липня 1917 р. Під час Томашовської битви (26–31 серпня 1914 р.) австро-угорська армія, маючи значну перевагу як у живій силі, так і озброєнні, намагалася оточити і знищити російські війська. Проте росіянам не тільки вдалося уникнути оточення, але й укріпитися південніше Холма. Юрій Фатула детально описав бій поблизу Лащува. Саме тут відбулося бойове хрещення 15-ї Мішкольцької піхотної дивізії, до складу якої входив також і 66-й полк. Хоча сили сторін були приблизно рівними, фортуна посміхнулася росіянам. Крім фортуни, належне треба віддати російській артилерії, яка, фактично, довершила розгром. Упродовж двох днів битви під Лащувом росіяни втратили лише 107 чоловік вбитими, у той час як втрати австро-угорців сягали кількох тисяч. Російські джерела зафіксували тільки 4 тисячі полонених. Автор детально описав участь 66-го полку в Зимовій Карпатській битві та звільненні Галичини від російських військ, зокрема бої за невеличке покутське село Герасимів та село Синьків. 

Навесні 1916 року почалася наступальна операція військ Південно-Західного фронту, яка увійшла в історію під назвою «Брусиловський прорив» (від прізвища генерала Олексія Брусилова, призначеного у березні 1916 р. командувачем цього фронту). Згідно з його задумом, російські війська одночасно розпочали наступ по всьому фронту, що позбавило противника змоги маневрувати своїми силами. За вісім годин 22 травня російська артилерія повністю придушила вогневі точки австрійських військ і зруйнувала їхні укріплені позиції. Після жорстоких боїв до початку червня російські війська просунулися по всьому фронту на 80–120 км і зайняли Чернівці, Коломию, Броди, Луцьк. Масштаби втрат противника були найбільшими за весь воєнний період 1914–1916 рр. Унаслідок Брусиловського прориву австро-угорська армія, за підрахунками українського історика Віталія Сарбея, втратила понад 1 млн убитими й пораненими, понад 400 тис. потрапили в полон. Втрати російської армії також були значними й становили близько 0,5 млн чоловік (Сарбей В. Г. Національне відродження України. Україна крізь віки: В 15 томах. К.: Видавничий Дім Альтернативи, 1999. С. 307-308). Ю. Фатула скрупульозно описав позиційні бої 66-го піхотного полку поблизу села Новосілка (початок жовтня 1915 р. – 3 червня 1916 р.), так звану «Новосільську драму» (4–7 червня 1916 р.), бої в лісовому масиві Зрембовка (29 липня – 3 серпня 1916 р.). 

З лютого 1917 р. підрозділи 15-ї Мішкольцької піхотної дивізії займали оборонні позиції під Станіславом (нині – Івано-Франківськ). Що стосується 66-го полку, то він дістав наказ тримати оборону в селі Павелче (с. Павлівка Івано-Франківської області). Після так званої Станіславської битви (5–9 липня 1917 р.), зокрема боїв за с. Павлівка, всі підрозділи 15-ї Мішкольцької дивізії, діставши поповнення в живій силі та озброєнні, були перекинуті на Румунський фронт. Саме боям 66-го піхотного полку на Румунському фронті присвячений третій розділ книги Юрія Фатули. Полк тут перебував з кінця липня 1917 р. до березня 1918 р., тобто 7,5 місяця. Найбільш активні бойові дії тривали 1–6 серпня 1917 р. в районі гори Піатра Арша, що в Трансільванії. Останні бої з росіянами підрозділи 15-ї дивізії вели в середині листопада 1917 р. В одному з таких боїв 17 листопада загинув рядовий Іштван Молнар. Він був останнім солдатом, хто втратив життя на полі бою. 

Окремо варто згадати про фактичний матеріал, який міститься на сторінках книги Юрія Фатули, про визначного закарпатського хірурга ХХ століття професора Олександра Фединця. Свого часу мене зацікавила ця яскрава постать в історії крайової медицини. І це стосувалося славних і трагічних подій 1938–1939-х років у Карпатській Україні. Олександра Фединця називали «лікарем золотих пальців». Даючи інтерв’ю урядовій газеті Карпатської України «Нова свобода», О. Фединець недвозначно заявив: «Я маю в Ужгороді маєтку вартости півмільйона і є хірургом, без скромности кажучи, на висоті свого звання, отже міг би бути і там (тобто під мадярами) лікарем. Але я сказав, що своє знання, свою практику хочу присвятити своєму народові і, залишаючи все, беру палицю в руки і йду туди, де мій народ, бо є свідомим українцем і гордий з того, що можу називатись членом народу, з якого походжу...». Про Фединця-лікаря написано чимало нарисів і статей. Але здебільшого йдеться про його діяльність у радянський період. В архівних документах (шематизмусу Гонведа за 1918 р.) Ю. Фатулі вдалося встановити, що «Шандор Фединець воював в лавах 12-го гонведного піхотного полку, до якого також мобілізували військовозобов’язаних із Закарпаття, другий батальйон якого з 7 серпня 1916 р. до 14 січня 1917 р. брав участь у бойових діях у Трансільванії». 

...Продовження за посиланням.

Категорії: