Трилогія Юрія Фатули про Першу світову війну (продовження)
Бойовий шлях другого окремого батальйону 66-го полку описаний в окремому розділі книги Юрія Фатули. І це цілком закономірно, адже його особовий склад діяв окремо від основних сил підрозділу. Війна застала батальйон у Горажде на Сербському фронті. На жаль, до наших днів дійшло небагато спогадів активних учасників тих подій. Виняток становлять мемуари сотника Української Галицької Армії Володимира Бемка, опубліковані на сторінках галицького часопису «Діло». Цікавий матеріал також міститься в польових газетах, які вперше увів до наукового обігу Ю. Фатула. Можна по-різному ставитися до цих публікацій, які нерідко грішать суб’єктивізмом, але цінність цих джерел є незаперечною. Після перебування в резерві на Сремщині, батальйон перемістили на Італійський фронт. Бої на цьому фронті знайшли досить повне відображення у спогадах рядових Йозефа Жижки, Ярослава Кноурка та Осипа Гошовського, які наведені в книзі. Завдяки цим та багатьом іншим матеріалам автор чи не вперше в сучасній історіографії проаналізував бої на горах Мерзлий Верх та Керн. Збереглися також записи Тиводара Легоцького і Степана Шухевича, які яскравими фарбами передали тогочасну воєнну атмосферу, що постійно змінювалася. Не менш цікаво описана участь батальйону в битвах при Капоретто та в Італійських Альпах (на гірських вершинах Монте Томба і Монте Асолоне). Відомий австрійський історик Еріх Цьольнер справедливо написав в «Історії Австрії»: «Дванадцять битв на ріці Ізонцо з червня 1915 до жовтня 1917 року виснажили обидві армії; там лягла кістьми величезна кількість солдатів...».
1917–1918 роки – це не лише завершальний період Першої світової війни, але й перший етап українського державотворення в ХХ столітті. Створення Української Центральної Ради та її Універсали, проголошення УНР і ЗУНР, становлення Української держави гетьмана Павла Скоропадського та її крах, Симон Петлюра і Директорія УНР, діяльність радянського уряду в Харкові... Події розгорталися із шаленою швидкістю і ніхто не міг передбачити чим усе завершиться. Велика війна, яка затягнулася в часі, наближалася до свого кінця. Необхідно погодитись із твердженням сучасних дослідників, що Брестський (або, як його називали на момент підписання 9 лютого 1918 р., Берестейський) мир, укладений між Українською Народною Республікою і державами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною), був першим мирним договором у ході світової війни, першим вагомим кроком на шляху до її припинення. Геннадій Стрельський аргументовано довів, що Брестський мир «засвідчив міжнародне визнання України як незалежної держави, проголосив вигідний для неї мир без анексій і контрибуцій, визначив її західні кордони». Має рацію історик і в тому, що впродовж тривалого часу в радянській історіографії «утвердились і протягом багатьох десятиріч міцно підтримувались однозначно негативні стереотипи в оцінці цього міжнародно-правового документа: «брутальне порушення волі українського народу», «зрада» його інтересів, «заклик до австро-німецької окупації України» і т. п.» (Перша світова війна і слов’янські народи. Матеріали Міжнародної наукової конференції. 14–15 травня 1998 року. К., 1998. С. 69–70). Отже, ми повинні іншими очима подивитися на перебування австро-угорських військ на території України. Вони були не окупантами наших територій, а союзниками, які повинні були допомогти нам у звільненні українських земель від росіян. Саме тому Юрій Фатула цілком слушно зазначає: «Перебування 66-го полку в Україні у складі експедиційного корпусу австро-угорських військ». Так він назвав п’ятий розділ своєї монографії.
Якою бачили Україну офіцери 15-ї Мішкольцької піхотної дивізії? Капітан Грейнер Бейла із захопленням писав: «...Коли я перетнув кордон, мене дуже приємно здивувала українська залізниця. Адже після загальновідомих чуток про азійське становище залізниці у росіян, я сів на потяг Укрзалізниці з деяким острахом. Я приємно був здивований, коли увійшов до чистого купе, оббитого темно-сірим плюшем. На сидіннях не було порізаної шкіри, не було розбитих вікон, не бракувало жодного шурупа...». Інший очевидець відзначив культуру українського землеробства: «Тут села знаходяться дуже далеко одне від одного, та куди не поглянь – доглянуті хвилясті поля. Земля чудова, рихла, родюча...».
Цікаві роздуми лейтенанта Грюнвальда Нандора про ставлення до експедиційного корпусу українського населення: «З тих пір, як підрозділи австро-угорської армії прийшли на допомогу Україні, у містах та селах панує порядок, за що ми відчуваємо вдячність з боку населення». Підполковник Карой Мюллер висловив своє ставлення до ідей більшовизму: «Ми бачили, як цей рух підкопав Російський фронт, а потім перемолов настільки, що ведмежої сили армія стала слабкою, немов дитина. Це самогубство велетенського народу...».
На цей період припадає створення власних українських військових формувань, про які написано вже чимало. Відома також позиція митрополита Андрея Шептицького про вагу власного війська. У Меморандумі до Австрійського уряду про майбутній устрій Української держави митрополит Андрей ще 15 серпня 1914 р. акцентував на національному характері українського війська. «Ця організація, – писав він, – повинна базуватися на традиціях запорозьких козаків. Муситься мати на увазі, що ті традиції ще живуть в Україні і мають локальний національний характер». Варто погодитися з твердженням Ю. Фатули, що австро-угорське командування з побоюванням споглядало за формуванням українських військових частин.
«Війна закінчується тоді, коли похований останній солдат, бо пам’ять про загиблих – священний обов’язок нащадків: лише там, де пам’ятають про загиблих, буде кому захищати живих». З ініціативи Юрія Фатули, який очолює громадську організацію «Центр військово-історичних досліджень Memento bellum», нещодавно встановлено пам’ятник воїнам Першої світової війни в селі Синевирська Поляна Міжгірського району. Там, у чотирьох спільних та 14 одиноких могилах, поховані 18 солдатів австро-угорської армії. Цю ініціативу високо оцінили як фахівці, так і прості закарпатці. Відомий закарпатський журналіст Василь Ільницький справедливо відзначив: «У науковому багажі чи не найбільш компетентного дослідника подій Першої світової війни на теренах Закарпаття Юрія Фатули – десятки пошукових експедицій, здійснених ним упродовж багатьох років місцями запеклих боїв ворожих армій на територіях України, Польщі, Словаччини, Словенії, у яких брали участь наші пращури – солдати 66-го Унгварського і 85-го Мараморосько-Угочанського піхотних полків, кропітка робота у вітчизняних та закордонних військових і цивільних архівах, результатом яких стали дві ґрунтовно написані книги-дослідження про події більш ніж 100-літньої давнини» (День. 2020. 29 липня). Цю роботу Юрій Фатула продовжив у своїй третій книзі, яку, шановні читачі, ви тримаєте в руках. Шостий розділ монографії Юрія Фатули присвячений військовим цвинтарям, де поховані воїни 66-го піхотного полку. Такі військові поховання Першої світової війни знаходяться на територіях Словенії (Меморіальна церква Святого Духа на Яворці, військові кладовища у Лоче, Подмельці, Бохині, Бохинській Бистриці, Уканці), Італії (військові кладовища в Просекко і Палманові), Австрії (військовий цвинтар у Відні), Румунії (Меморіальний Хрест солдатам Першої світової війни на піку Караіман), Словаччини (військовий цвинтар у Кошице), Польщі (військові цвинтарі Кракова, Сімехова та Мєховіце Мале), України (військові поховання в Ужгороді, Івано-Франківську, Коломиї, Павлівці).
Завершує книгу «Мартиролог полеглих у Першій світовій війні воїнів 66-го Унгварського піхотного полку – уродженців Закарпаття», який і є найбільшим внеском Юрія Фатули у вітчизняну історіографію. Це – не просто список, це – повернуті із забуття імена мужніх людей, які віддали свої життя на кривавих фронтах Великої війни. Придивіться уважно. Можливо, ви знайдете своїх далеких родичів, про яких до появи книг Юрія Фатули нічого конкретного не знали. Усі ці імена – наша рідна історія, дещо призабута, але відновлена стараннями і кропіткою роботою талановитого дослідника.
Микола Вегеш,
доктор історичних наук, професор
Інформаційно-видавничий центр
