Студенти кафедри соціології та соціальної роботи долучились до волонтерської діяльності з переселенцями в гуртожитках УжНУ
Ми єдині та непереможні. І це в черговий раз довели українці.
Під час волонтерської діяльності Мар'яна Химинець, студентка 4-го курсу мала можливість поспілкуватися з багатьма переселенцями й переконалася, що зараз немає абсолютно ніякої різниці з якого ти населеного пункту, матеріального достатку чи якою мовою розмовляєш, ти - українець з вірою у захисників та мирним небом над головою.
Волонтерці надзвичайно важко було слухати історії людей, яких евакуювали із-під обстрілів, неймовірно важко було бачити дітей, що лякаються від гуркоту, але потім розповідають як в них вдома ростуть квіти та вони вже з нетерпінням чекають того дня, щоб повернутися додому та доглядати за ними.
Мар'яна переказує слова жінки з Харківської області, які сильно закарбувалися у неї в пам'яті: "В Ужгороді добре, але рідніше свого будинку нема нічого і ми всі неодмінно туди повернемося, як кажуть, надія помирає останньою, а в українців вона не помре ніколи і все буде Україна!".
Волонтерка впевнена, що всі українці з цією жінкою згідні.
Ірина Пасєвич, студентка 3-го курсу, поволонтеривши з дітьми ВПО зробила висновок, що діти різного віку мають лише одне бажання - це мир. Якщо попросити дітей будь-що намалювати, вони відразу без вагань малюють українську символіку. Малеча з цікавістю долучалася до невеличких завдань, як-от: розфарбовувати писанки до свята, намалювати плакат для підтримки військових, ліплення із пластиліну, різні арт завдання зі змішуванням кольорів та інше.
Волонтери спілкувалися з дітьми на різні теми не пов'язані із війною, цікавилися їхньою думкою про власні мрії та бажання на майбутнє. "Ми більше дітям розповідаємо щось цікаве, веселі історії із свого життя. Деяких дітей складно долучити до якогось заняття, адже їм байдуже або можливо і не цікаво, але більшість завжди готова разом провести цікаво час.
Якщо описати роботу з людьми похилого віку та осіб з інвалідність, то усі вони мають своїх опікунів рідних або знайомих. Провели невеличке опитування серед них на рахунок того, що їм потрібно: пропонували психологічну допомогу, гуманітарну, консультаційну, медичну (ліки) тощо), але відразу у відповідь чули лише, що їм більше нічого не потрібно. Приємним та ввічливим спілкуванням до них, люди почали все ж таки казати, що їм потрібно і більше нам довіряти після того, як ми принесли (що змогли дістати) ті речі які їм необхідні.
Я зрозуміла, що люди не звикли просити допомоги, бо все постійно самі чогось досягають, і їм було не зручно, щось просити. Ми волонтеримо і в Ужгородському Міському Товаристві Червоного Хреста України, завдяки співпраці з ними приносимо деякі речі, які потрібні ВПО у гуртожитки. Надаємо консультаційну допомогу ВПО по різних питаннях. Як майбутній соціальний працівник я розумію, що усі люди різні і потрібно з обережністю правильно висловлюватися, і навіть, якщо до тебе буде непозитивне ставлення з боку ВПО, потрібно зберігати спокій і вміти належним чином у силу своїм можливостей допомагати людям".
