Новини

23.11.2021
664

Вчений-богеміст, педагог, організатор навчального процесу у виші. Професору Івану Вовканичу – 60

Вчений-богеміст, педагог, організатор навчального процесу у виші. 
Професору Івану Вовканичу – 60

У літопис Ужгородського національного університету вписано немало яскравих сторінок. І зробили це найкращі представники професорсько-викладацького та наукового складу вишу. Серед них, по праву, чільне місце займає доктор історичних наук, професор, декан факультету історії та міжнародних відносин УжНУ Іван Іванович Вовканич. Ми знаємось з 1978 року (були однокурсниками) і тепер працюємо на одному факультеті. Тому вирішив познайомити громадськість із цим вченим, педагогом, методистом, адміністратором вишу. Цьому сприяв і його прийдешній ювілей.

Іван Вовканич народився 23 листопада 1961 року в мальовничій Іршаві (однойменного району Закарпатської області) в родині службовців. Тато, Іван Степанович – вчитель фізики, згодом партійний працівник, директор школи, завідувач обласного відділу народної освіти, голова обкому працівників освіти і науки. Мати, Єлизавета Михайлівна – шкільна бібліотекарка. Як згадує ювіляр, він разом із сестрою Любою часто бував у бабусі та дідуся. Перша – розповідала внукам казки, вчила молитися, останній працював у млині і багато цікавого пояснював про роботу його механізмів. Зрозуміло, цікавим було сільське життя. Однак, коли він вчився у шостому класі, їх сім’я переїхала в обласний центр.

У 1978 році закінчив Ужгородську СШ № 2 і вступив на історичний факультет Ужгородського державного університету. Навчання в університеті колега згадує з теплотою. Його улюбленими викладачами були професори Іван Гранчак, Яків Штернберг, доценти Василь Олаг, Едуард Балагурі, Казимір Гурницький, Іван Повхан та інші.  По закінченні вишу викладав історію в Ужгородській середній школі № 6 (1983 – 1985). Робота подобалась і учні захоплювались історією. Але молодому спеціалістові хотілось відкривати нове, незвідане досі. І він вступив до аспірантури УжДУ.

Закінчивши навчання в аспірантурі, трудився в Ужгородському університеті на посадах: заступника начальника навчального відділу (1989 – 1991), асистента (1991 – 1994), доцента (1994 – 2002) та професора (2002 – 2003) кафедри нової і новітньої історії та історіографії. У грудні 2003 року перейшов на роботу в Ужгородський державний інститут інформатики, економіки і права (згодом Закарпатський державний університет), де працював завідувачем кафедри країнознавства (тепер кафедра міжнародних студій та суспільних комунікацій) (2004 – 2015), деканом факультету міжнародних відносин (2003 – 2014), деканом факультету міжнародної політики, менеджменту та бізнесу (2014 – 2017). З березня 2017 року – декан факультету історії та міжнародних відносин Ужгородського національного університету.

Колега – відомий вчений. Він закінчив аспірантуру по кафедрі нової і новітньої історії та історіографії (1989) під керівництвом професора Івана Михайловича Гранчака. Досліджував антивоєнний рух в Чехословацькій республіці (1929 – 1938). Майже півроку перебував у Чехословаччині (1988), де відшукував потрібні джерела. Для цього працював в окремих фондах партійних архівів КПЧ і КПС, а також Центральному державному архіві ЧССР (м. Прага), архівах Кошиць і Пряшева. Також було використано матеріали Земплинського музею та Музею шахтарів Рожняви. Крім того, історик використав цілу низку опублікованих джерел, статистичні матеріали, періодику тощо. Усе це дало можливість глибоко розкрити наступні питання: міжнародне і внутрішньополітичне становище Чехословаччини на початку 1930-х років і завдання антивоєнного руху, етапи розвитку цього руху, форми і методи антивоєнної боротьби трудящих республіки, місце і роль в цій боротьбі лівих політичних партій та суспільних організацій, причини поразки прогресивних сил країни в справі захисту ЧСР тощо.

У грудні 1990 року на засіданні спеціалізованої вченої ради при Ужгородському державному університеті Іван Іванович Вовканич успішно захистив кандидатську дисертацію «Антивоєнний рух в Чехословаччині (1929 – 1938 рр.)». Вона одержала схвальні відгуки не тільки офіційних опонентів, але й широкої наукової громадськості.

Захистивши кандидатську дисертацію Іван Іванович продовжував й надалі досліджувати ЧСР, особливо перші післявоєнні роки. Він багато часу проводив в архівах. Зокрема, у фондах Центрального державного архіву Чеської Республіки (м. Прага), Словацькому національному архіві (м. Братислава), Моравському земському (м. Брно) та Кошицькому обласному архівах; архіві зовнішньої політики Російської Федерації та Російському державному архіві соціально-політичної історії, широко використав опубліковані джерела. А ще статистичні дані.

У дисертації та публікаціях історик ґрунтовно розкрив поставлені перед собою завдання. Він, зокрема, відзначив, що Чехословацька Республіка стала на шлях кардинальної зміни усієї суспільної системи, а це привело до поступового згортання демократичних принципів і неухильного сповзання до тоталітаризму. Головну роль в цьому відіграла відмова політичних еліт від традицій ліберальної чехословацької демократії. Це наблизило ЧСР до радянської моделі розвитку та сприяло тиску сталінського СРСР з метою «радянізації».           

Як справедливо зауважує вчений, у досліджуваний період обмежувались права словацького народу. Про це свідчить зміст трьох Празьких угод 1945 – 1946 років. Таким чином, ЧСР залишалась унітарною державою, а роль Словаччини наближалась до рівня будь-якого чеського регіону. Існували й інші проблеми у сфері міжнаціональних відносин. Було взято курс на побудову «слов’янської держави». До німців та угорців застосовувались принципи колективної вини, в результаті чого понад 3 млн. людей було позбавлено чехословацького громадянства і виселено з країни.

У галузі зовнішньої політики керівництво ЧСР прагнуло відновити домюнхенські державні кордони. Вважалось, що тут може допомогти тільки СРСР. А останній прагнув обмежити суверенітет незалежної держави. Саме завдяки радянському керівництву уряд ЧСР відмовився від співпраці із Заходом і участі в «Плані Маршалла». Після подій 1948 року стало зрозуміло, де знаходиться центр прийняття зовнішньополітичних рішень. Це була не Прага, а Москва.

Дисертаційна проблема була розкрита в понад чотирьох десятках публікацій, у тому числі монографії «Чехословаччина в 1945 – 1948 рр.: Нарис історії перехідного періоду» (Ужгород, 2000). У грудні 2001 року на засіданні спеціалізованої вченої ради в Інституті історії України НАН України доцент Іван Вовканич захистив докторську дисертацію «Системні суспільно-політичні перетворення в ЧСР (1945 – 1948 рр.)». Вона стала значним внеском у вітчизняну історичну науку в галузі богемістики.

Зауважимо, що і після захисту докторської дисертації вчений і надалі успішно займається вищезазначеними проблемами. Свідченням цього є ціла низка глибокозмістовних публікацій, які регулярно з’являються у фахових виданнях. 

Іван Іванович – відомий педагог вищої школи. Його стаж у виші налічує 30 років. За цей час викладав студентам такі нормативні курси: «Історія країн Азії та Африки», «Історія південних і західних слов’ян» та спецкурс «Колоніальна політика європейських держав у країнах Азії та Африки на початку ХХ ст.» Відзначається глибоким знанням фактичного матеріалу, викладає його послідовно, згідно вимог навчальної програми, враховуючи при цьому вікові особливості студентів. Вчить студентів вчитися, розуміти історичний процес, робити аргументовані узагальнення та висновки. На першому місці у нього прагнення озброїти студента знаннями, підготувати до самостійного життя, виховати громадянином… 

Професор Іван Вовканич постійно дбає і про підготовку науково-педагогічних кадрів. Він плідно керує науковою роботою аспірантів. Під його керівництвом написали і успішно захистили кандидатські дисертації випускники УжНУ та ЗакДУ – Віталій Андрейко (2007), Роман Корсак (2008), Оксана Свєженцева (2010), Діана Купар (2016). Як правило, аспіранти працюють над темами із зарубіжної історії, переважно з богемістики. Усі вони щиро вдячні наставнику за постійну увагу, допомогу і підтримку. 

Колега – знаний методист. Він розробив навчальні програми, методичні рекомендації до проведення семінарських занять зі своїх курсів у світлі вимог Болонської системи. Окремі з них видав. Це такі, як «Історія країн Азії і Африки в середні віки» (Ужгород, 2003), «Нова історія країн Азії і Африки» (Ужгород, 2003), «Історія південних і західних слов’ян» (Ужгород, 2003), «Історія країн регіону (з давніх часів – до кінця ХХ ст.)» (Ужгород, 2006) та ін. Науково-методичні розробки Івана Івановича користуються популярністю у студентів. Він постійно оновлює екзаменаційну документацію. Керує студентами в ході написання ними курсових і дипломних робіт.

Відомий колега і як організатор навчально-виховного процесу у виші. Вище ми згадували, що він був завідувачем кафедри та деканом трьох факультетів. Свої обов’язки виконує (і виконував) добросовісно. Насамперед дбає про те, щоб колеги мали відповідне педагогічне навантаження. Щоб у колективі була товариська, творча атмосфера, щоб усі працювали на кінцевий результат – покращення навчально-методичної роботи на факультеті. У кожному із  колег – бачить людину. У випадку потреби обов’язково підтримає, захистить. Разом з тим, завжди називає речі своїми іменами, але ніколи не ображає. Він вважає, що декан має бути стабілізатором,який забезпечить спокійну обстановку. Повсякчас виявляє велику відповідальність і професійну педагогічну компетентність.  

Професор Іван Вовканич приділяє значну увагу науковим контактам з іншими вишами та академічними установами (у тому числі іноземними). Тут найперше слід назвати Інститут історії України НАН України, Інститут археології НАН України, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, Інститут народознавства НАН України (м. Львів), Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Національний університет ім. Бориса Грінченка (м. Київ), Історичний факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна; факультет соціальних наук Карлового університету, Інститут суспільних наук Чеської АН (м. Прага), Інститут суспільних наук Словацької АН (м. Кошіце), Інститут історії Пряшівського університету (м. Пряшів), Будапештський університет ім. Лоранда Етвеша, Західний університет «Васіле Гольдіш» (м. Арад), Університет м. Орадея, Повітовий музей в Сату-Маре (Румунія) та ін. На базі факультету регулярно проводяться міжнародні наукові конференції. Крім того, представники професорсько-викладацького складу часто беруть участь у роботі різних наукових форумів… 

Іван Іванович не забуває і про дозвілля. У студентські роки віддавав перевагу командним видам спорту, часто грав у футбол. Він обожнює природу, із задоволенням гуляє лісом, парками. Любить риболовлю (мріє і про океанічну) та полювання (правда, після смерті батька у 1997 році уже не полює). Коли трапляється можливість – відвідує інші країни. У його машині часто лунає музика – Стінга, Океану Ельзи, Плачу Ієремії та ін. Узагалі, він – людина весела, життєрадісна, оптимістична. І позитивно заряджає своїх колег.

Високими здобутками ювіляр, в значній мірі, завдячує дружині Ірині Михайлівні (дівоче прізвище Хрипак). Вона закінчила хімічний факультет УжДУ. Зараз – приватний підприємець. Дружина розуміє судженого, допомагає йому, підтримує. Чоловік зауважує: «Вона у мене дуже активна жінка-особистіть».  Подружжя Вовканичів виростило і виховало двох чудових дітей. Колега з гордістю підкреслює: «Я пишаюся своїми дітьми. Вони молодці… Не ховаються за кимось…». Син Іван закінчив Закарпатський державний університет та Центральноєвропейський університет. Займається аналізом і моделюванням даних в Ерсте (Erste) банку. Донька Крістина (у заміжжі Данильчук) є випускницею  Закарпатського художнього інституту (зараз академія) і працює графічним дизайнером. Її чоловік, Анатолій Данильчук – розробник програмного забезпечення в ІТ-компанії. Діти подарували батькам найдорожчий скарб – онуків Міхаеля (2016), Яна (2018) і Міріам (2020). Так що роду Вовканичів не буде переводу. І це безмежно тішить колегу.

Професор Іван Іванович Вовканич підійшов до свого 60-річного ювілею. Підійшов з важливими здобутками, що добре ілюструє вищенаведений матеріал. А попереду – нові горизонти, які треба підкорити! Тож ми просимо Всевишнього, щоб дарував йому добре карпатське здоров’я, родинне благополуччя, життєвий оптимізм, повсякденну радість та нові здобутки в царині історії, педагогіки, адміністративній роботі! З роси і води Вам, колего і друже! 

 

Микола ОЛАШИН,

кандидат історичних наук 

 

Категорії: