Професор Олександр Лавер: «Вчитися на нашому факультеті цікаво й престижно»

В Ужгородському національному університеті працюють сотні непересічних і талановитих людей, кожен з яких заслуговує на те, аби про нього, його життя і діяльність, знало якомога більше людей. Однак не завжди для такої розповіді  є інформаційний привід. Завідувач кафедри інформатики та фізико-математичних дисциплін факультету інформаційних технологій УжНУ, професор кафедри Олександр Лавер якраз дав такий привід, випустивши у світ наприкінці минулого року монографію на історико-статистичну тематику «Війни та народонаселення країн світу у ХХ-ХХІ ст. (1900-2016 рр.)» обсягом 760 сторінок, чим приємно вразив наукову спільноту ще однією гранню свого таланту.

- Пане Олександре! Будучи сином відомого футболіста ти обрав між видовищним футболом і нудною математикою саме останню. Чому?

Справді, я міг би стати футболістом, якби у дитинстві наслідував свого батька Гергія Лавера - представника найпершої повоєнної генерації закарпатської школи футболу у київському «Динамо». За 10 років футбольної кар’єри він виграв у складі футбольної команди Мукачівської гімназії у 1943 році кубок Святого Василія - найвищу нагороду з футболу серед середніх шкіл тогочасної Угорщини, у складі Ужгородського «Спартака» у 1946 та 1953 роках був чемпіоном України. У київське «Динамо» він потрапив у 1948 році, коли столичний клуб був на грані вибування з вищої ліги радянського футболу. Тоді динамівські селекціонери запросили у команду цілу плеяду закарпатських майстрів – Георгія Лавера, Василя Годничака, Яноша Фабіана, Дезидерія Товта, Ернеста Юста, Михайла Комана, Михайла Михалину, Золтана Сенгетовського, Василя Гажо, Тиберія Поповича, а згодом й інших, які значно посилили її та внесли свіжий струмінь у гру.

Граючи кілька сезонів у київському та мінському «Динамо», батько одночасно, здобував фах історика cпочатку в Ужгородському, а потім у Київському університеті. По завершенню футбольної кар’єри він близько 40 років працював у школах Ужгорода, давав учням уроки історії та життя, у тому числі й тобі, пане Василю. Саме він націлював і своїх синів на культивування освіти і освіченості. Оскільки батько був учителем історії, а мама - Тетяна Павлівна - вчителькою математики, то ці дві дисципліни я знав приблизно однаково. Проте батько був категорично проти, щоб я поступав на історичний факультет. Разом з моїм класним керівником Дмитром Буковичем, у минулому відомим волейболістом, вони загітували мене поступати не на історичний, а на математичний факультет, який я закінчив з відзнакою. Але любов до історії все одно далася взнаки, і тому моя монографія - це історико-статистичне дослідження, тобто обом улюбленим спеціальностям я не зрадив. Наслідувати ж футбольні традиції батька я і не намагався, оскільки мав певні проблеми зі здоров’ям. А математика, до твого відома, є зовсім не нудним заняттям для тих, хто її знає...

- Ти хотів бути вчителем, чи більше вабила наука?

Попри те, що по закінченні УжДУ здобув кваліфікацію викладача математики, я вибрав виробництво і пішов працювати на Ужгородський машинобудівний завод в Окреме конструкторське бюро машинобудування (ОКБМ). Заводська наука на той час була дуже розвиненою — тоді на заводі працювало 6 кандидатів технічних наук, а про їхній рівень говорить той факт, що нашого головного інженера, кандидата технічних наук Євстафія Івановича Кечу «висватали» на роботу у Львівську політехніку не на рядову посаду, а відразу завідувачем кафедри. У той час на машинобудівному заводі працювало 3 тис. чоловік.

Оскільки підприємство належало до оборонної галузі, то завданням заводської науки, серед інших, було вирішення різноманітних проблем АСУВ (автоматизованих систем управління виробництвом). Згодом я поступив до аспірантури УжДУ. Провчившись там рік, дослухався до порад заввідділом аспірантури Єлизавети Чаварги і був прикомандирований у Київський державний університет, на кафедру диференціальних та інтегральних рівнянь, де мною згодився керувати член-кореспондент Академії наук УРСР, нині академік НАН України та директор Інституту математики НАН України, професор Анатолій Самойленко. У мене була можливість залишитись працювати у Києві, в Інституті електродинаміки. Але, як закарпатець по духу, я повернувся додому й став працювати в УжНУ.

- Ти належиш до когорти тих людей, які впроваджували епоху інформатики на Закарпатті.

У 1996 році я розпочав працювати на факультеті інформатики Ужгородського інституту інформатики економіки і права, який створювали колишні викладачі математичного та фізичного факультетів УжНУ – професор Юрій Василенко, доценти Степан Поляк, Андрій Буледза, Віктор Бунда та інші. Суттєву допомогу нам надавав декан факультету інформатики та обчислювальної техніки Київського політехнічного інституту, професор Олександр Павлов. На зорі існування факультету він особисто читав нашим студентам спецкурси, навчальні плани факультету будувалися за навчальними планами КПІ. Новим етапом розвитку нашого факультету став прихід до нас у 2013 році команди доцента Олександра Міци і пов’язаний з цим бурхливий розвиток олімпіадного руху з програмування як в УжНУ, так і на Закарпатті.

Те, що на наш факультет переходили далеко не найгірші викладачі з математичного та фізичного факультетів, свідчать успіхи його студентів. Якщо вести мову тільки про минулий рік, то обов’язково слід згадати успішний виступ команди ІТ-шників УжНУ (тренери Олександр Міца та Сергій Оришич) у фінальних змаганнях Чемпіонату світу з програмування в Китаї (Пекінський університет, 31 місце серед 140 найсильніших команд світу); блискуче проведення ІІІ Літньої міжнародної школи з програмування (організатор — доцент О. Міца), у якій взяло участь 40 команд з 15 провідних ВНЗ України, а також трьох з Грузії; створення викладачами факультету Олексієм Дробничем та Мирославою Дробнич в Об’єднаних Арабських Еміратах програмного забезпечення для робота - помічника вчителя, що одержало високу оцінку керівництва цієї країни; успішне проведення виставки-конкурсу “StartUp Village 2018” та хакатону “Hack Your Mind” (модератор М. Дробнич); під керівництвом тренерів О. Міци та С. Оришича ужгородець Адальберт Макарович здобув у Японії «бронзу» на Міжнародній учнівській олімпіаді з інформатики; і, звичайно, увінчанням успіхів нашого факультету була найвища відзнака - гран-прі в номінації «Інформаційні ІТ-технології у вищому навчальному закладі», яку одержав Ужгородський університет на 34-й Міжнародній спеціалізованій виставці «Освіта та кар’єра – «День студента 2018» у Києві. Гран-прі наші інформатики вибороли серед 120 команд-конкурсантів -  ми посіли найперше з усіх перших місць!

- Зважаючи на кількість гучних перемог студентів факультету інформаційних технологій УжНУ у світових турнірах, він є одним з найбільш успішних в УжНУ.  Що є складовою успіху?

Тут потрібно враховувати цілий комплекс факторів. Звичайно, має бути тісна співпраця зі ЗМІ, адже своєчасна і деталізована інформація про факультет сприяє його успіху та поінформованості про факультетські справи не тільки серед мешканців нашого краю, а й країни в цілому. Зауважу, що з червня 2014 року, і по сьогоднішній день, особисто мною написано 80 публікацій до ЗМІ з інформацією про життя нашого факультету. Разом з дописами інших авторів число публікацій, присвячених описанню життя факультету перевищує 120. Ще один важливий момент - агітація школярів Ужгорода і області до вступу на наш факультет. Нещодавно ми з професором В. Міцою та доцентом О. Міцою, проводили таку кампанію в Ужгородській СШ №19. Ця кампанія ведеться упродовж уього року, а навесні тільки підсилиться. Ну, і велике значення мають олімпіади серед школярів Ужгорода та області, які проводяться нашими факультетськими подвижниками — О. Міцою та С. Вапнічним. На мою думку їхня діяльність заслуговує найвищої оцінки.

Вчитися на нашому факультеті і брати участь у світових олімпіадах з програмування не тільки цікаво і престижно, але й корисно, оскільки переможці потрапляють в поле зору відомих ІТ-компаній та відкривають для себе можливість працевлаштуватися у всесвітньовідомих компаніях. Наприклад, Анатолій Потапчук-молодший працює у Мюнхені у компанії Google, Андрій Мостовий в Канаді у фірмі Microsoft, а в «Силіконовій долині» США є ціла група наших випускників. Багато хто працює і в провідних українських ІТ-компаніях - Сергієнко Богдан та брати Раковці - у фірмі Azinec, Єгор Бобик - на Jaspersoft, і т.д.

Окрім диплома фахівця-інформатика наші випускники отримують також спеціальність вчителя інформатики, що відкриває їм можливість викладати цю дисципліну не тільки в школах Закарпаття, але і в цілій Україні.

- Що спонукало тебе, математика-програміста, десятки літ досліджувати тему жертв воєн і збройних конфліктів у світі за останні 116 років?

Працюючи на машинобудівному заводі, я входив в групу молодих лекторів-міжнародників, головою якої була знана в Ужгороді людина, підполковник у відставці Олег Самойлович. Якось у розмові зі мною, він зауважив, що ніхто точно так і не знає, скільки людей загинуло у війнах і конфліктах упродовж 30 років після завершення Другої світової війни. Він зауважив, що для нас-гуманітаріїв — це важка задача, але для математиків вона цілком посильна. Ця розмова міцно засіла у мене в голові. Під час навчання в Києві я мав можливість користуватися закордонними джерелами інформації з цього питання, оскільки такі потужні видання, як «Encyclopedia Americana», «Еncyclopedia Britannika» та інші, лежали на полиці. Загалом, я «перелопатив» усю бібліотеку ім. Вернадського та бібліотеку УжДУ з цієї тематики. Результатом стала перша моя монографія, яка побачила світ у 2002 році. Друге її видання, доповнене і перероблене, обсягом у 760 сторінок побачило світ минулого року. У цьому виданні я використовував, в основному електронні джерела інформації.

Композиційно монографія складається з двох частин та двох додатків. Перша частина присвячена аналізу людських втрат у війнах і конфліктах за останні 116 років - з 1900 по 2016 рік включно. У Додатку 1 наведено результуючі таблиці з цього питання. Друга частина присвячена проблемам біженців, нелегальних мігрантів та міграційних процесів, які ми розглядаємо як наслідки воєн і конфліктів, які велися у той час. Додаток 2 присвячений вивченню людських втрат в роки радянсько-німецької війни 1941-1945 років. Мене, як дослідника, цікавило питання, чому саме в ці роки втрати були такими колосальними, адже ні до, ні після цієї війни, такого лиха не було. Думаю, що в другому додатку я знайшов відповідь на питання, яке не давало мені спокою 50 років поспіль.

- Чи дає дослідження відповідь на питання про «український рахунок» Другої світової війни?

Так, але тут слід наголосити, що до Другої світової війни керівництво СРСР почало готуватися відразу після закінчення війни громадянської. Про грандіозні масштаби військового будівництва та мобілізаційні заходи радянського уряду у той період кожен може пересвідчитися, почерпнувши інформацію в Google. Попри це, у перші ж дні війни, влітку 1941 року, Червона армія потрапила під випереджувальний нищівний удар німців і була фактично розгромлена. За кілька тижнів Вермахт захопив радянських військовополонених більше, ніж була його чисельність. Німці не знали, що робити з бранцями, тому більшість військовополонених українців, білорусів та прибалтів відпустили по домівках. Оскільки майже всі кадрові військові підрозділи Червоної армії були розгромлені, розбіглися, або потрапили в полон (до грудня 1941 року уціліло тільки 7% кадрової армії), то на фронті воювали слабо навчені резервісти, втрати яких були величезними. У червні 2017 року, російський історик Ігор Івлєв на слуханнях у Російській Думі опублікував наступні дані: всього у радянсько-німецькій війні загинуло 41,979 млн. радянських громадян, у тому числі 19,4 млн. червоноармійців. Для порівняння - втрати Вермахту склали 4 млн. загиблих.

Як це не парадоксально на перший погляд, але раптовий напад німців у 1941 році став для українського народу справжнім порятунком. Справа у тім, що у військовій стратегії радянського Генштабу, першому стратегічному ешелону відводилася роль нанести смертельний удар по ворогу і у більшості своїй - загинути, а успіх мали розвивати війська другого і третього стратегічних ешелонів. У 1941 році перший ешелон Червоної армії формувався, в основному, з українців, меншою мірою з білорусів і прибалтів, а другий і третій - переважно з росіян. Сталін свідомо планував знищити наш народ підставивши його першим під німецькі кулі і танки. Але через блискавичний і раптовий наступ німців перший ешелон Червоної армії був розгромлений, а основний тягар військових дій у 1941-1943 роках несли, в основному росіяни. Масовий призов українців у Червону армію почався уже після форсування Дніпра, коли технічна оснащеність була набагато кращою, отже, була більшою і можливість уціліти. Загалом втрати українського народу у Другій світовій війні історик Б. Соколов оцінює у межах 8,51-8,7 млн. загиблих (разом із Закарпаттям), у тому числі 5,7 млн. червоноармійців. За альтернативними підрахунками втрати мирного населення України коливаються в межах 2,8-3 млн. чоловік (включаючи 1,4 млн. євреїв та 27 тис. циган), та ще 4 млн. українців загинули в Червоній армії. За нашими оцінками військові втрати українців є меншими.

- Чим були викликані такі величезні втрати серед червоноармійців і цивільних: особливою жорстокістю окупантів, невмілими діями командирів, чи на війну «списали» й жертв сталінських репресій?

Твоє питання містить вичерпну відповідь – усі три складові мали місце. До величезних втрат на фронті додавали ще і втрати військових та мирного населення від терору сталінського режиму, як втрати населення під час війни. До речі, величезну смертність цивільного населення в радянському тилу від голоду і хвороб приховували ще більш ретельно, аніж втрати від голодомору 1932-1933 рр. на Україні. Дуже часто радянські партизани своїми діями провокували німців на каральні операції проти мирного українського населення нібито за підтримку партизан, у результаті чого наш народ недорахувався багатьох тисяч чоловік. Окрім того, на українських землях (Волинь, Галичина та східна Польща) проходив етнічний конфлікт між українцями та поляками в результаті якого, за різними підрахунками, загинуло від 80 до 120 тис. чоловік.

- Якими, згідно твоїх досліджень, є втрати українського народу у нинішній неоголошеній війні з російським окупантом?

За останніми даними ООН кількість загиблих на Донбасі сягає 12,8-13 тис. чоловік, а Президент П. Порошенко нещодавно озвучив цифру 2,949 загиблих українських військових. На мій погляд реальні втрати є більшими, і складають близько 4,5 тис. чоловік, оскільки сюди слід додати й втрати добровольчих батальйонів та інших підрозділів, які в цю статистику не включені. Сюди ж слід також додати і небойові втрати українських військовиків у зоні АТО. За наближеними даними втрати українських військових та проросійських бойовиків приблизно співвідносяться як 8 до 10.

Стосовно внутрішньо переміщених осіб, то останні дані на початок січня 2019 року говорять про близько 1,512 млн. чоловік, з них з Криму – 33,5 тис. Якщо врахувати, що з цієї цифри кримські татари складають 20-25 тис. чоловік, то з жалем змушені констатувати, що більшість російського і українського населення Криму прийняли російську окупацію. Більше того, якщо у 2001 році в Криму і Севастополі проживало 576.647 українців, то у 2014 році на зазначених територіях, під час Всеросійського перепису населення, українців виявилося усього 344.515 чоловік. Виникає питання: а куди поділися 232.132 українців за 13 років? Невже вони стали жертвами російських репресій? Оскільки стосовно кримських українців репресій, на зразок репресій проти кримських татар російська влада не проводила, то відповідь на це питання така: під час перепису 2014 року 232.132 кримських українців записали себе росіянами. Додамо, що за час окупації, на територію півострову було переселено близько 247,5 тис. громадян Росії, в основному військових і чиновників. Тобто, російська влада активно перетворює Крим на свою масштабну військово-морську базу.

Оскільки народне господарство воюючих держав є дуже вразливим до результатів ведення бойових дій, то війни можна умовно розділити на «гарячі» і «холодні». Цікава закономірність - чим більше народне господарство є високоорганізованим і високотехнологічним, тим більше воно вразливе до результатів війни. Так, за 22 роки війни в Афганістані (1978-2000 рр.), збитки народного господарства країни склали 20 млрд. доларів, а терористичний акт у вересні 2001 року, за оцінкою президента Джорджа Буша-молодшого, за самою низькою ставкою коштував економіці США 500 млрд. доларів.

В Україні війна іде п’ятий рік, і через втрату матеріальних цінностей на окупованих територіях та від бойових дій збитки уже сягають більше 105 млрд. дол. За даними Євгена Марчука, опублікованими нещодавно, український уряд перерахував пенсіонерам на окупованих територіях 79-80 млрд. грн., або 3 млрд. доларів за офіційним курсом. Тобто, збитки України можна оцінити у 108 млрд. дол.

Тому, класичні «гарячі» війни на зразок світових воєн, відходять у минуле, поступаючись місцем таким «модерним» способам ведення бойових дій, як маніфестації, демонстрації, протести, сутички з поліцією, тощо. Тобто, є шанс здобути перемогу зберігши життя, та й матеріальні втрати можуть бути не такими великими. Як приклад, наведемо рух «жовтих жилетів», який з 17 листопада 2018 року і по сьогоднішній день «кошмарить» Францію: на сьогоднішній день у протестах загинуло 10 чоловік, 1,500 було поранено, матеріальні збитки перевищили 10 млрд. євро.

- Упродовж досліджуваного тобою періоду наші предки і ровесники брали участь у двох світових війнах, причому у складі ворогуючих армій, численних військових конфліктах у країнах Азії і Африки, каральних військових операціях радянської армії в Угорщині та Чехословаччині, миротворчих місіях ООН у Боснії, Косово, Іраку, нині героїчно воюють з окупантом на сході України. Життя скількох з них забрали війни?

За нашими підрахунками, втрати українського народу та населення України упродовж 1900 — 2016 рр. коливаються у межах 12,94 млн. - 18,597 млн. загиблих з середньою цифрою втрат 15,417 млн. чоловік. Військові втрати при цьому перевищили 3,477 млн. загиблих. Величезна більшість втрат припала на першу половину ХХ століття: на період 1900-1939 рр. - 57,05%, а на період 1939-1945 рр. - 39,56% усіх втрат. Із вказаного числа втрат, втрати власне українців складають приблизно 70% - 75% усіх втрат.

- Яких висновків мають дійти політичні еліти, та й людство загалом, прочитавши твою монографію?

Один з рецензентів мого дослідження, доктор соціологічних наук Сергій Устич зауважив, що демонічний характер феномену масового вбивства людини людиною, є доброю профілактикою перед безумством нинішніх «яструбів» війни. Повністю погоджуючись з думкою шановного Сергія Івановича, хочу, користуючись нагодою, висловити щиру подяку за постійну підтримку та творчі дискусії, як йому особисто, так і шановним колегам-історикам — Івану Артьомову, Ігорю Тодорову, Івану Вовканичу, без підтримки яких моя монографія не побачила би світ. А висновки напрошуються наступні:

• будь-які довготривалі переговори є набагато кращими за якнайшвидшу війну;
• переможця у війні «вичислити» апріорі буває дуже непросто - згадаймо війни арабів проти Ізраїлю  та Росії проти Чечні. Протягом 1958-1970 років було три «холодні» війни Великобританії проти Ісландії - звані «тріскові» війни, через кордони економічної морської зони для вилову риби-тріски. Усі три війни, одна за одною, виграла Ісландія! Тому, щоб не обтяжувати своїх громадян непотрібними втратами, необхідно діяти згідно першого пункту;
• реальністю теперішньої епохи є той факт, що головним військовим ворогом Української держави стала Росія. У цьому випадку слід згадати, як означали власну державу російські імператори. Олександр ІІ казав: «Россия не есть государство земледельческое или торговое. Россия есть государство военное». Олександр ІІІ говорив : «У России есть только два союзника: ее армия и военно-морской флот».

У Росії і в теперішньому світі немає стратегічних союзників, а з військової точки зору, за даними її президента В.Путіна, вона приблизно у два рази слабша за СРСР. Проте, в силу означення, яке дав Олександр ІІ, Росія шукає військові методи розв’язку проблемних питань не тільки в Україні, але й по інших країнах світу. Натомість, в України є багато друзів, як серед держав, так і потужних закордонних громадських організацій. Причому, чим сильнішим буде український опір зазіханням північного сусіда, тим впливових друзів у нас буде більше. А тому найкращим і найвідданішим другом Української держави є наші Збройні сили, які ми всі — знизу і доверху, маємо всебічно підтримувати.

Василь Ільницький

Інформаційно-видавничий центр

 

• Освіта