Людиноцентризм Володимира Сливки (продовження публікації)
Микола Вегеш – доктор історичних наук, професор, декан історичного факультету (2004-2005), ректор УжНУ (2005-2012):
– Пригадую останні наукові конференції на історичному факультеті, які присвячувалися ювілеям Карпатської України. Володимир Юлійович виступив з привітанням до учасників конференції, присвяченої 60-річчю проголошення Карпато-Української держави. Ми з доцентом Іваном Сеньком «накидали» йому тези виступу, просидівши за цим заняттям до ранку. Нам здавалося, що ми зуміли коротко виділити найголовніше. Ректор вийшов з нашими тезами за трибуну, уважно подивився на присутніх і з властивою йому посмішкою сказав: «Тут мої історики підготували глобальний виступ про Карпатську Україну, але я скажу кілька слів...». Будучи глибоким аналітиком, він зумів кількома штрихами показати місце і роль Карпатської України в житті наших краян наприкінці 30-х років. 15 березня 2004 року він також особисто привітав учасників організованої нами науково-практичної конференції до 65-ї річниці Карпатської України. Як згодом з’ясувалося, це була остання конференція, в якій взяв участь Володимир Юлійович.
Ректор добре знав, що я перебуваю в опозиції до діючої влади, входячи до «Нашої України». Саме від цього блоку я висувався кандидатом до обласної ради. Незважаючи на це, Володимир Юлійович запропонував саме мені бути його довіреною особою під час виборів до Верховної Ради України. Правду кажучи, я опинився в досить пікантній ситуації: з одного боку - «Наша Україна» мала свого кандидата, якого я повинен був підтримувати, а з другого боку - я не міг відмовити Володимиру Юлійовичу. Після певних вагань я чесно і щиро заявив Ректору: «Для мене це велика честь». І я жодного разу не пошкодував за свій вчинок. Колеги з «Нашої України» мене теж зрозуміли.
Тоді, у далекому 1990-му, Ректор вперше висловив свою позицію щодо мене, не будучи особисто знайомим зі мною, давши тим самим мені путівку в наукове життя. З того часу я пройшов шлях від асистента кафедри історії України до професора, завідувача кафедри і декана історичного факультету. Усі успіхи, яких я досяг в УжНУ, збіглися з ректорством однієї людини – Володимира Юлійовича Сливки.
У 2000–2004 роках, коли мене обрали завідувачем кафедри політології, а згодом деканом історичного факультету, ми стали спілкуватися частіше. На цей час припали дві важливі акредитації очолюваної мною спеціальності «Політологія». Володимир Юлійович просив після кожної поїздки до Києва інформувати його про стан справ. 23 травня 2004 року голова експертної комісії Міністерства освіти і науки України Ф. Кирилюк підписав позитивні висновки акредитаційної експертизи спеціальності «Політологія» з якими я хотів познайомити Володимира Юлійовича, але наступного дня Ректора не стало... Кілька днів ми перебували в шоковому стані, не спроможні збагнути, що трапилось. Та час все розставляє на свої місця. Хоча наш університет цілком самодостатній колектив, добре укомплектований високопрофесійними кадрами, однак рівноцінної заміни Володимиру Юлійовичу немає.
Я доволі пізно з’явився на науковому небосхилі Закарпаття. Не хочу виглядати дисидентом, однак аспірантура для мене тривалий час була закрита – лише в 1990 році наважився подати документи. Співбесіду, а згодом іспит з історії СРСР, складав з двома колегами, які на той час вже були членами КПРС. Я ж був членом першої офіційно зареєстрованої партії в Україні – Української республіканської партії, утвореної на базі легендарної Української Гельсінської Спілки. Очолював її багаторічний в’язень комуністичних таборів Левко Лук’яненко. Якщо для моїх колег співбесіда пройшла з блискавичною швидкістю, то мені довелося упродовж сорока хвилин відповідати на десятки найдошкульніших питань. Врешті-решт один поважний професор підбив підсумок розмови: «Нам націоналісти не потрібні». Лише згодом з’ясувалося, що мене захистив мій земляк, декан факультету романо-германськоїфілології Степан Бобинець, а ректор Володимир Юлійович Сливка резюмував: «Нехай хлопець вчиться».
Володимир Лазур – декан фізичного факультету, доктор фізико-математичних наук, професор:
– Виняткова обдарованість, науковий авторитет, відданість науці і величезна працездатність, своєрідність і яскравість особистості були причиною великої популярності В.Сливки серед передової української інтелігенції на зламі тисячоліть та відіграли істотну роль у формуванні й вихованні наукового світогляду кількох поколінь науковців і педагогів УжНУ.
Як керівник Володимир Юлійович був відповідальною і при цьому абсолютно неконфліктною людиною. Всі, кому він допомагав у вирішенні різних питань, згадують його винятково добрими словами. Свої талант, енергію, знання і організаторський хист спрямував на розвиток регіональної освіти і науки, виховання студентської молоді, відкриття нових спеціальностей і факультетів, зміцнення матеріально-технічної бази університету. Займаючи посаду ректора, він багато уваги приділяв розвитку наукових досліджень на фізичному факультеті. Навіть побіжний огляд наукових праць Володимира Юлійовича упродовж 90-х років свідчить як про широту його наукових інтересів, так і про інтенсивність діяльності. Характерною особливістю його творчості було те, що до кожної справи, за яку він брався, ставився серйозно та з повною віддачею. У професійній діяльності його вирізняло шанобливе ставлення до колег, студентів і взагалі до всіх, хто мав можливість спілкуватися з ним. Його настанови, поради та просто добре слово колеги та випускники згадують і досі.
В.Ю. Сливка залишив по собі добру пам’ять як успішний керівник, талановитий педагог, видатний вчений та громадський діяч. Усі, хто знав Володимира Юлійовича, пам'ятають його як людину високої культури, чесну і принципову, справжнього інтелігента, який багато зробив для блага нашої держави та Ужгородського національного університету.
Юліан Височанський – завідувач кафедри напівпровідників, академік НАН України, лауреат Державної премії України у галузі науки і техніки, заслужений діяч науки і техніки України:
– Про Володимира Юлійовича Сливку можу навести дуже багато приємних споминів, адже ми тісно співпрацювали з ним упродовж тривалого часу. Він заряджав колег, аспірантів, студентів зацікавленістю наукового пошуку, орієнтацією на оригінальні рішення й отримання яскравих та значимих наукових результатів. Його наукові досягнення двічі удостоєні Державної премії України у галузі науки і техніки, що є неперевершеним в історії нашого університету. Вміло використовуючи співпрацю з провідними науковими центрами держави, Володимир Юлійович всіляко сприяв динамічному зростанню Ужгородської школи з фізики і хімії напівпровідникового матеріалознавства. Його приязне спілкування зі студентами сприяло залученню молоді до наукового пошуку. Далекоглядна стратегія, виважена дискусія убезпечували розвиток Ужгородського національного університету в період складних соціально-економічних перетворень. Сучасники, колеги і студенти кафедри фізики напівпровідників і сьогодні з особливою пошаною згадують про нього.
Іван Чопей – доктор медичних наук, заслужений професор УжНУ, заслужений лікар України, декан факультету післядипломної освіти та доуніверситетської підготовки:
– Про видатну особистість, керівника від Бога, професора Володимира Юлійовича Сливку згадувати та писати нелегко. Відомий вчений та організатор, якого знали науковці, викладачі та ректори не лише нашої країни, а і за її межами.
У народі кажуть, що талановита людина у всьому талановита. Це істина наче про Володимира Юлійовича. Мені пощастило ще з студентських років знати його, коли ми, студенти-медики (електронники), проходили практичні заняття з фізики. Пригадую кілька випадків, які запам’яталися на все життя. У 1988 році для роботи над докторською дисертацією я отримав висновки про виконання двох третин дисертації, що давало можливість отримати відпустку для завершення наукової роботи, але на кафедрі не було кому виконувати педагогічне навантаження. Коли про це дізнався проректор з наукової роботи В.Сливка, питання було вирішено негайно.
У 1999 році я вже вісім років очолював кафедру інтернатури на медичному факультеті, і в цей час готувалися вибори декана. На збори трудового колективу в аудиторію зайшов ректор і сказав, що на посаду декана факультету претендують кілька викладачів, і в першу чергу назвав моє прізвище. Але особисто він бачить мене деканом іншого факультету – післядипломної освіти, якого ще в природі не існувало, але який був організований за його ініціативою і згодом зайняв достойне місце серед інших факультетів університету.
Його унікальній здатності прогнозувати дотепер можна захоплюватися. Він жив життям класичного університету, знав його до дрібниць і знаходив оптимальні рішення в будь-яких складних ситуаціях. В.Сливка був глибоким знавцем мистецтва, історії, цікавим співбесідником з будь-якого питання. Зустрічі, прогулянки, бесіди з цією людиною були не тільки приємними, але й корисними, справжньою школою життя.
Неперевершений керівник, він був і незрівнянним енциклопедистом з надзвичайно широким світоглядом. Багато з нас вдячні долі, що подарувала можливість знати цю Велику Людину, яка формувала нас як керівників, впливала на наше світобачення...
Василь Мікловда – доктор економічних наук, професор, член-кор. НАН України, завідувач кафедри економіки і підприємництва УжНУ:
– Я працював деканом економічного факультету з квітня 1989 року до останніх днів життя В.Сливки, понад 15 років під його безпосереднім керівництвом. За цей період на економічному факультеті було відкрито чотири спеціальності з денною формою навчання: фінанси і кредит, облік і аудит, економіка підприємства, правознавство, а також аспірантуру на кожній кафедрі факультету, спеціалізовану вчену раду із захисту кандидатських дисертацій за двома спеціальностями та багато іншого.
Професор В.Сливка зробив багато для розвитку і зміцнення матеріально-технічної бази університету і кожного факультету. Коли після невдалого путчу в москві було заборонено компартію України і розпочався розподіл її майна, ректор доклав багато зусиль для того, щоб університету було передано колишній Будинок політосвіти, де зараз знаходиться ректорат. Я знаю деталі цього процесу тому, що був тоді членом облвиконкому, котрий займався розподілом партійного майна.
На економічному факультеті на той час існувало відділення правознавства. Враховуючи вимоги часу, ректор запропонував перейменувати економічний факультет на економіко-юридичний. Я ж вважав, що доцільніше не перейменовувати економічний факультет, а створити окремий юридичний факультет. З моєю пропозицією ректор погодився. Це говорить про те, що його рішення завжди були обдуманими і виваженими.
Валентина Барчан –доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури, заслужений працівник освіти України, декан філологічного факультету (1992-2004):
– Ректорство Володимира Юлійовича Сливки припало на непрості часи. В умовах безперервного й наростаючого «шторму» керівникові університету доводилося не лише утримувати навчальний заклад на відповідному рівні, але й дбати про його подальший розвиток. Не меншим, а, можливо, й більшим дестабілізаційним фактором у тогочасному суспільному житті стали політичні баталії. На багатотисячний колектив університету, як потенційний електорат, покладали надії різні політичні сили. Наслідки їхнього впливу ректор добре усвідомлював, а тому принципово намагався вберегти колектив від будь-якого політичного впливу.
Його управлінська манера базувалася на гармонійній взаємодії керівництва закладу й очільників усіх навчальних, наукових, адміністративних підрозділів, профспілки, студентства. Ректор часто комунікував з кожним деканом, цікавився різними аспектами життя колективу, матеріальним станом, кадровим зростанням, досягненнями викладачів і студентів. Переважно без попередження він заходив на кафедри, спілкувався з викладачами, оглядав стенди, стінгазети, міг просто присісти на лавиці в коридорі й запрошував до такого неформального спілкування будь-кого з викладачів, завідувачів кафедр чи й самого декана. На офіційній розмові в кабінеті ректора декан іноді дізнавався про те, чого він, здавалось би всезнаючий, про свій колектив і не знав.
Загалом характерною ознакою стилю керівництва В.Ю. Сливки був людиноцентризм. До нього на прийом міг прийти кожен працівник чи студент університету незалежно від характеру питань – виробничих чи особистих. У доповідях ректора про підсумки діяльності університету досягнення в кожному напрямі персоналізувалися: все, що зроблено, мало своїх авторів, люди чули про конкретних людей, про колективи. І це надихало, мобілізувало, підкреслювало цінність особистості і її вкладу в загальну справу.
До честі керівництва вишу й особисто ректора, колективу вдавалося обминати або й долати кризові шторми й бурі. За умов фінансової кризи в університеті, на відміну від інших вишів, систематично виплачувалась заробітна плата, яку ректор навіть намагався збільшити; ми отримували оплачувані відрядження на наукові конференції, матеріальну підтримку для проведення наукових форумів, олімпіад; університет знаходив кошти для видання наукових вісників; хоч і досить сутужно, але споряджувався навчально-лабораторний корпус, модернізовувались аудиторії, оснащувались комп’ютерною технікою кафедри, проводились ремонти гуртожитків, корпусів і робилось ще багато того, що потрібно. Ми успішно проходили перші ліцензування й акредитації, перелаштовувались відповідно до вимог Болонської системи, відкривали нові спеціальності.
Демократизація в стосунках із зарубіжжям актуалізувала відкриття на філологічному факультеті спеціальності «Словацька філологія», яку ректор відразу підтримав. Питання щодо спеціальності «Журналістика» обмірковувалось з точки зору потреби у фахівцях та працевлаштування майбутніх випускників. Упродовж двох років наші пропозиції розглядалися і зважувалися до того, як отримати «добро». Особливо знаковою подією було відкриття газети «Погляд». Спочатку ми бачили її як базу для практичної самореалізації студентів, але В. Сливка підтримав ідею створення газети як загальноуніверситетського видання.
Загалом із відстані десятиліть діяльність університету на чолі з ректором В.Сливкою сприймається як особлива епоха. Навчальний заклад дихав і жив в одному ритмі з перебудовним часом, уловлював тенденції й відразу ж на них реагував, продовжував кращі традиції й оновлювався одночасно. Разом з тим для кожного з нас співпраця з В.Сливкою, діяльність під його керівництвом були й школою професіоналізму, толерантності, мудрості, а водночас – і випробувань.
Василь Лендєл – доктор хімічних наук, директор навчально-наукового інституту хімії УжНУ:
– Наше знайомство відбулось тоді, коли він працював директором Проблемної лабораторії: хіміки-органіки синтезували органічні речовини, а фізики перевіряли їхні напівпровідникові властивості. Саме тоді я зрозумів, що наші фізики проводять достойні дослідження.
Тісна співпраця між мною та Володимиром Юлійовичем розпочалось у 1996 році, коли мене призначили виконувати обов’язки декана хімічного факультету. Він був конкретним, дисциплінованим, вимогливим, але в той же час справедливим керівником. Я навчився від нього, як керівника, приймати рішення обдумано й ніколи не поспішати. Він завжди користувався принципом «сім раз відмір – один раз відріж».
У той час ректорат і хімфак мали спільні двір та опалювальну систему. Хіміки ініціювали питання, що застаріла котельня на вугіллі у центрі міста має бути переведена на газ. Міська влада ухвалила рішення приєднати нашу опалювальну систему до котельні школи №2. Рішення ухвалили, а приєднати нас до котельні «забули». Довелося уже в морози прокладати труби. Я зайшов у ректорат до Володимира Юлійовича, а секретарка каже, що він надворі. І справді – ректор стояв на вулиці й контролював роботу комунальників. Побачивши мій здивований погляд, відповів: «Мені чимшвидше потрібне тепло, тому я тут». Так він робив при вирішенні багатьох питань.
Перед тим, як іти до нього з якимсь питанням, необхідно було мати кілька варіантів розв’язання. Якщо аргументи не були переконливими – він відмовляв, і більше до цього питання ми не повертались. Але аргументовані пропозиції підтримував. У той час у підвальному приміщенні хімфаку чотири лабораторії займали фізики. А ці приміщення потрібні були і нам. На моє клопотання він відповів: «Добре, я подумаю». Згодом сказав мені, що ті лабораторії потрібні й фізикам. Тоді я запропонував йому разом оглянути їх, але вони виявилися зачиненими. Така ситуація повторювалась кілька разів. Після третьої невдалої спроби оглянути лабораторії В.Сливка зателефонував проректору з наукової роботи Ю.Височанському і сказав: завтра ваші підлеглі виселяються з хімфаку, оскільки я кілька разів туди намагався потрапити, а приміщення постійно зачинені.
Він був надзвичайно людяним керівником: ніколи не підвищував голос, до нього можна було звернутися в будь-який час. Пропрацювавши деканом понад 27 років, можу однозначно стверджувати: бути керівником я навчився саме у нього. Він шанобливо ставився до всіх: професора, лаборанта, прибиральниці. У мене збереглися тільки позитивні згадки про ті часи, коли ми при ньому керували своїми колективами.
Юрій Бідзіля – доктор наук із соціальних комунікацій, професор, декан філологічного факультету:
– Багатьом, хто знав ректора Володимира Сливку, могли запам’ятатися його серйозність і зосередженість, надзвичайна пунктуальність, наполегливість та вміння переконувати, вправність у пошукові компромісних рішень, ґрунтовність та заповзятливість у науковій роботі, здатність вникати у найдрібніші деталі, співчутливість і суворість. Мені ж найбільше запам’яталося його тонке й справдішнє почуття гумору, при цьому інколи він робив це так вишукано, що треба було вловити, коли говорить серйозно, а коли іронізує.
Наше знайомство відбулося у 1988 році, коли Володимир Юлійович балотувався на посаду ректора. Тоді вперше проходили демократичні вибори ректора, коли в таємному голосуванні брали участь не лише делегати від професорсько-викладацького складу, а й представники студентського самоврядування, у числі яких пощастило бути й мені. Пригадую, після оголошення результатів голосування до новообраного ректора В. Сливки підійшов тодішній проректор Григорій Семенович Чекрій і каже: «Ну що ж, Володимире Юлійовичу, можна вас привітати?». На що той з іронічною посмішкою відповів: «Так, можна. І поспівчувати – також».
Вдруге тісно співпрацювати з ректором В.Сливкою довелось тоді, коли кілька років поспіль я був заступником відповідального секретаря приймальної комісії університету. Працюючи майже цілодобово в приймальній комісії, розглядаючи апеляції, приймаючи відвідувачів, ректор жодного разу не втрачав почуття гумору. І коли одного ранку ми з колегою, за півтори години до початку іспитів, збігали східцями на перший поверх, щоб підготувати абітурієнтів до організованого запуску, почули голос ректора: «Хлопці, ходіть сюди». Він скромно сидів на дерев’яній лавці в закутині вестибюлю. Посунувшись на лавці, додав: «Не хвилюйтеся, сьогодні ажіотажу не буде, бо екзамени складає скромна інтелігенція в першому поколінні: фізики і філологи, діти робітників та селян».
Ректор В.Сливка вражав умінням доречно пожартувати – іронічно, а то й саркастично. І це був один із його багатьох талантів, на який, імовірно, не кожен звертав увагу, бо сприймав його передовсім як вченого, керівника наукової теми, ректора вишу. Однак Володимир Юлійович найперше був щедро обдарованою особистістю. І недаремно кажуть, що почуття гумору – це рідкісний стан талановитої людини.
Дмитро Сойма – проректор УжНУ:
– З ректором В.Сливкою ми були знайомі з моменту його обрання у 1988 році, але ближче познайомилися, коли я став працювати керівником виробничої практики навчального відділу ректорату з 1990 по 1994 рік. Він був вченим, якого знали в Україні і за кордоном, цікавим співрозмовником, завжди дуже спокійним, толерантним, з тонким почуттям гумору.
Ми часто курили з ним на балконі старого ректорату і бесідували, здебільшого про екологію. Родом з Воловеччини, він дуже переймався охороною та збереженням природи Карпат. Вирубка лісів, часті паводки – все це дуже турбувало його.
Коли постала потреба в налагодженні роботи ботанічного саду, він запропонував мені обійняти посаду керівника. Я не зразу погодився, бо там був великий занепад. Знаючи, що він любить природу і пообіцяв сприяти, я дав згоду.
За короткий період часу у ботсаду сталися позитивні зміни. Було закладено і введено в експлуатацію нову теплицю, монокарбонатом перекрито оранжерею, проведено комплекс робіт по догляду за колекціями рослин відкритого грунту. Він регулярно відвідував ботанічний сад і в задумі милувався квітучими рослинами, але серед усіх йому найбільше подобалась біла хризантема. Для мене було дуже приємно – фізик-науковець, ректор і так закоханий у природу.
Також мені часто доводилось зустрічатися з виборцями, коли Володимир Юлійович балотувався в депутати Закарпатської обласної ради. Я неодноразово переконувався, що в селах Воловецького, Міжгірського, Хустського районів його добре знали і ставились з велико шаною як до науковця, ректора та високопорядної людини. Мені назавжди запам’ятались повага і любов горян, з якою вони його називали «совістю Срібної Землі». До цих слів важко щось додати про шанованого мною Володимира Юлійовича.
Василь Ярема – доктор економічних наук, професор, перший декан юридичного факультету УжНУ (1993-2011).
– З Володимиром Юлійовичем познайомився приблизно в середині 70-х років минулого століття. На мене він справив хороше враження: неговіркий, чітко і зрозуміло формулює свої думки, харизматичний, одягнутий скромно, але зі смаком. У поведінці відчувалась вихованість, інтелігентність, що мені, вихідцю із селянської родини, дуже імпонувало.
Починаючи із середини 80-х років наше спілкування стало більш інтенсивним як у службовому, так і особистому плані, оскільки Володимир Юлійович спочатку був призначений проректором, а потім обраний ректором УжНУ. Я – звільненим партійними функціонерами, а згодом теж був обраний деканом створеного з його ініціативи юридичного факультету. Тому я мав можливість пізнати цю людину, на моє глибоке переконання, з великої літери, безпосередньо, а не зі слів інших.
Всебічно охарактеризувати непересічну особистість, її роль і місце в історії УжНУ в коротких споминах неможливо. Для цього слід провести ґрунтовне дослідження фахівців, яких у колективі університету достатньо, у тому числі і серед численних учнів і тих, кому він проклав дорогу в науку і успішну кар’єру. В цьому контексті хотілось би особливо відмітити ті риси характеру ректора В.Ю. Сливки, які так необхідні для кожного керівника, а тим паче для тих, кого доля виносить на Олімп в університетському колективі. Це насамперед глибокий демократизм, повага до підлеглих, розумне поєднання адміністративних методів, різних форм і засобів переконання. Мені особисто неодноразово доводилось бути учасником дискусій з ректором з окремих проблемних питань і рішень, з якими я не завжди був згідний. Але адміністративний талант Володимира Юлійовича проявлявся в умінні чітко прорахувати, інколи на довгострокову перспективу, практичні наслідки прийнятого, на перший погляд ідеального рішення. Процес реалізації запропонованого ректором рішення повністю підтверджував його правоту, а для мене це ставало стимулом для підвищення управлінської кваліфікації і, переконаний, для багатьох, хто мав можливість працювати під його керівництвом. І, нарешті, ректор В.Ю. Сливка, був взірцем високої порядності, начисто позбавленим «зіркової хвороби», чудовим сім’янином, я вже не кажу про такі «хворобливі» для нашого суспільства прояви, як корупція, хабарництво тощо.
Тому щиро підтримую ініціативу керівництва УжНУ широко відзначити 80-річний ювілей одного з найзнаковіших ректорів нашого рідного вишу професора Володимира Юлійовича Сливки.
Василь Ільницький,
Інформаційно-видавничий центр
