Новини

19.08.2020
822

Історичні студії про Першу світову: продовження теми

Історичні студії про Першу світову: продовження теми

Перший цьогорічний випуск «Наукового вісника» УжНУ (серія «Історія») опублікував наукову розвідку «Військові та цивільні втрати населення Закарпаття у роки Першої світової війни (історико-статистичне дослідження)» авторами якого є кандидат фізико-математичних наук, доцент, завідувач кафедри інформатики та фізико-математичних дисциплін УжНУ Олександр Лавер, кандидат медичних наук, доцент кафедри хірургічних дисциплін Юрій Фатула та кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри інформаційних управляючих систем та технологій Василь Лавер.

У науковому і творчому доробку перших двох науковців уже є низка грунтовних і об’ємних праць з цієї тематики, які базуються на результатах багатолітньої пошукової і дослідницької діяльності. Для молодого і, поза усяким сумнівом, талановитого науковця Василя Лавера ця робота є дебютною в дослідженні потужних пластів історії. 

Перша світова війна, у якій брали участь тисячі закарпатців, завершилася більше 100 роківтому. Але багато питань, пов’язаних з нею, залишаються актуальними і невивченими й до цього часу. Закарпаття у роки Першої світової було ареною масштабних військових операцій та жорстоких кровопролитнтх боїв армій кількох імперій Європи упродовж 1914–1916 років. Запеклі бої, з небаченими досі матеріальними руйнуваннями, тривали, переважно, у важкодоступній гірській місцевості зимової пори з лютими морозами і глибокими снігами, що дуже часто унеможливлювало евакуацію поранених, які помирали стікаючи кров’ю від ран і замерзали на полях боїв, тому людські втрати були колосальними.

У роки Великої війни практично з кожної закарпатської родини чоловіки призовного віку були мобілізовані до лав австро-угорської армії. Тисячі з них ніколи не повернулися додому, десятки тисяч прийшли з фізичними та душевними ранами. Проте, на жаль, інформація, пов’язана з цією війною, носить, в основному, описовий характер, а цифрові дані, які б характеризували участь та втрати закарпатців у Першій світовій війні, практично відсутні.

Слід зауважити, що автори не є професійними істориками і на «хліб насущний» успішно заробляють собі в інших сферах науки і практики. Всерйоз взятися за історичні студії авторів мотивували події і факти з життя їхніх родин. Дід Олександра Лавера та прадід Василя Лавера – Михайло Лавер, уродженець с. Зняцьово Мукачівського району, служив в айстро-угорській армії гонведом і наприкінці листопада 1914 року під потрапив до російського полону. Дідо Михайло Лавер. Село Зняцьово, 30 – ті роки ХХ століття

Дідо Михайло Лавер. Село Зняцьово, 30 – ті роки ХХ століття

Прадід Юрія Фатули – Антал (Томаш) Фатула, уродженець с.Вовкове Ужгородського району, був мобілізований на початку війни і воював у 66-му Унгварському піхотному полку австро-угорської армії. З 1914 року офіційно вважався зниклим безвісти. Судовим рішенням від 31 грудня 1918 року (уже по завершенню війни), був визнаний померлим, на підставі чого його вдова (мати трьох дітей) отримувала пенсію від Чехословацької держави. Точні обставини загибелі не відомі досі.

Першим грунтовним науковим дослідженням на українських теренах, в якому наводяться достовірні цифри військових втрат закарпатців, стала книга Юрія Фатули «Неси мамці жалість мою…Закарпатці у Першій світовій війні» (видавництво «Патент», Ужгород, 2018). На підставі опрацьованих ним усіх 180 (!) тисяч карточок полеглих вояків австро-угорської армії (1914-1918) з чеського військового державного архіву (м. Прага) автору вдалося встановити імена близько 4 тисяч полеглих воїнів, мобілізованих з території нинішнього Закарпаття (повні дані про 1516 з них наведені у мартиролозі книги). Метою дослідження, про яке тут іде мова, є спробана підставі бібліографічних та архівних матеріалів, використовуючи науково обгрунтовані математичні розрахунки, встановити найбільш ймовірні можливі втрати Закарпаття у Першій світовій війні.

 Важливим також є питання визначення втрат цивільного населення, яке автори розділили на: а) втрати закарпатців, які загинули від бойових або насильницьких дій з боку  армій та держав, які воювали; б)втрати закарпатців, які загинули внаслідок погіршення умов життя через обставини, пов’язані з війною.

Основним результатом даної публікації є спроба встановлення широких та звужених інтервалів втрат закарпатців у роки Першої світової війни. Про особливості та результати власних досліджень з нашими читачами люб’язно поділилися їхні автори.

Олександр Лавер: «Мені було 4 або 5 років, а моєму дідові з 65,тобто стільки, скільки мені зараз. Дідо був про ясному розумі і склерозом не страждав. Коли я приїздив з батьками у Зняцьово, то до діда приходили в гості, або як тоді казали - на вечурки - такі ж ветерани Великої війни, як і він. Вели цікаві розмови, співали за погаром червеного вина угорські солдатські пісні. Мене ще тоді цікавили обставини, за яких дідо потрапив у російський полон. Він розповідав, що був мадярським гонведом і служив у словацькому місті Гуменне. У полон дідо потрапив вночі, коли їхню казарму захопили російські козаки. Я поцікавився в нього, були росіяни у фуражках, чи в папахах? Дідо сказав, що у фуражках. Тобто, це були донські козаки, бо у папахах ходили кубанські козаки.

 Дідо Михайло Лавер справа у чорній шапці у російському полоні. Місто Ярославль, орієнтовно 1916 – 1917 рр.

Усіх австро-угорських військовополонених вишикували на плацу і до кожного з них підходили російські офіцери з перекладачами. Питань, які задавалися було два: чи ти християнин, в Бога віруєш? Дідо відповів, що так. Тоді офіцер наказав перехреститися. Дідо перехрестився, як його учили батьки і піп у церкві. Друге питання: «По русски понимаеш»? І тут, як кажуть, ангел-охоронець поцілував мого діда у чоло. Дідо відповів, що він мадяр і по російськи не розуміє. Таки «мадярів», як мій дідо, погнали в тил у полон. Мій дід відбував полон у Новосибірську, а потім у Ярославлі. Можна вважати, що йому здорово поталанило, оскільки наприкінці 1917 року він повернувся додому з полону живим і неушкодженими, а наступного року одружився на моїй бабці. 

Дідо казав, що коли військовополонені мали повертатися додому, до них приїхав угорський комуніст Кун Бейла із закликом залишатися в Росії — будувати «нове життя». Проте полонені дуже хотіли повернутися додому, і серед дідових побратимів по полону охочих будувати «світле майбутнє» в Росії не знайшлося.

Тим, хто не був християнином, чи розумів по російськи, повезло значно менше – їх погнали на передову рити окопи. А там, як співається у російській солдатській пісні «Вот пуля пролетела и товарищ мой упал». Мій дідо Михайло мав 5 дітей, 12 внуків і внучок, величезну кількість правнуків і праправнуків. Страшно уявити, якби обставини склалися по іншому. Тоді не було би ні мене, ні моєї родини.

До значної частини дідових розповідей ми ставилися, як до легенди, оскільки історики, до яких я звертався з цим питанням, в один голос твердили, що росіяни Гуменне не займали. І тільки Юрій Михайлович Фатула, з яким ми зблизилися через спільні наукові інтереси, підтвердив: 23 листопада 1914 року російські війська під командуванням генерала Корнілова Гуменне дійсно зайняли на декілька днів, у результаті чого мій дідо й потрапив у полон. Якби я про це знав раніше! Я б випитав і номер полку, і прізвище полкового командира. А так це все пішло з дідом у могилу. До речі, на фотографії дідо зображений зі своїм другом, з яким він здружився у полоні. Це був вояк з Угорщини. Після того, як вони розпрощалися, більше ніколи не бачилися, на жаль.

 А от у Ярославлі, у радянські часи, дідо встиг побувати. Річ у тім, що він періодично наймався охоронцем у товарні ешелони, які перевозили з Ужгорода до інших міст Радянського Союзу різні потрібні народному господарству вантажі: від капусти і картоплі до худоби. Приїзд до Ярославлю у «новій якості» запам’ятався моєму дідові на все життя: серце виривалося з грудей, бо згадалися три роки проведені під збройним конвоєм, а також знайшов у Ярославлі ті казарми, де він відбував полон.

З історії мого діда я зробив для себе такий висновок: коли мова йде про сиву давнину, то треба вірити тому, що казали дідо і баба, а не те, що пишуть історики різних напрямів та орієнтацій».

Дзвін у діючій греко-католицькій церкві Різдва Пресвятої Богородиці (1847 р.) у с.Вовкове Ужгородського району Закарпатської області, відлитий 1924 року за кошти сільської громади у памʹять односельців, полеглих у Першій світовій війні.

 Юрій Фатула: Перша світова війна стала драматичною сторінкою в історії Закарпаття. За масштабами людських і матеріальних втрат, нарівні з Другою світовою війною, її можна обґрунтовано вважати однією з головних трагедій ХХ сторіччя в нашій регіональній історії.

Тема військових і цивільних втрат закарпатців у Першій світовій війні дійсно залишається «білою плямою» в історії нашого краю. Хоча сучасні інформаційні технології, відкритість і віртуальна доступність багатьох архівних баз дозволяють проводити такі дослідження глибоко і ефективно. Крім зазначених вище книг, хочу зауважити, що у минулому році Закарпатський угорський інститут ім. Ференца Ракоці видав грунтовне дослідження на основі документів Державного архіву Закарпатської області, де вперше вказано більше 10 тисяч архівних справ чехословацького періоду на інвалідів та вдів полеглих у Першій світовій війні на території Підкарпатської Русі, яким чехословацька держава виплачувала військові пенсії. Саме у цій монографії я знайшов справу моєї прабабці, яка сама виростила і поставила на ноги трьох дітей.

Результатом нашого спільного дослідження є встановлення військових та цивільних втрат закарпатців у роки Першої світової війни. Після проведення відповідних розрахунків можемо говорити, що середня цифра військових втрат закарпатців, які загинули у лавах австро-угорської армії, становить 17-18 тисяч чоловік. Цивільні втрати внаслідок бойових чи насильницьких дій, найперше внаслідок різкого погіршення умов життя (насамперед зростання захворюваності), можна оцінити у 31 тисячу мирних жителів. Загалом, як випливає з наших обчислень, Велика війна забрала життя у майже 49 тисяч закарпатців. Цифра досить велика, якщо врахувати, що напередодні війни, у 1913 році, населення краю складало орієнтовно 602 685 – 612 099 чоловік.

Кого зацікавлять матеріали дослідження, можуть ознайомитися з ним в електронній версії журналу, за посиланням: Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія /М-во освіти і науки України; Держ. вищ. навч. заклад «Ужгород. нац. ун-т», Ф-т історії та міжнародних відносин; [Редкол.: Ю.В.Данилець, (головний редактор) та ін.]. Ужгород; Вид-во УжНУ «Говерла», 2020. Вип.1. (42), 442 с.

 

Василь Ільницький, Інформаційно-видавничий центр

 

Категорії: