Звернення Тараса Олексика до міжнародної спільноти
Сподіваюся, ви дивитеся. У центрі Європи відбувається трагедія. Диктатор, який отруює та ув’язнює власний народ, тепер скеровує свої армії на придушення молодої демократії, яка вірить у ті ж принципи, що й ви: життя, свободу та прагнення до щастя. Через їхню країну проходить тонка червона лінія, яка відділяє нас від божевільного, чиї бажання та фантазії загрожують світові в тому вигляді, яким ми його знаємо. У цьому новому порядку, який він хоче нав’язати, використання військової сили не потребує виправдання. Він намагається переробити і переписати історію і наповнити її власними мареннями величі.
Здається, що існування української ідентичності стоїть на заваді його фантазіям. Він вважає, що українського народу не існує, що його вигадали, аби підтримувати свої ілюзії, які він найбільше цінує. Але є проблема: український народ існує і він протистоїть його владі. Незважаючи на те, що українській демократії лише три десятки років, її народ готовий померти за неї.
Лише за перші 24 години вторгнення ми бачили приклади цього. Коли російський флот атакує невеликий острів з українським гарнізоном у Чорному морі і пропонує нашим захисникам здатися, прикордонники відповідають по радіо «Русский корабль, иди на х*й». Вони усвідомлюють, що не мають жодного шансу вижити під шквалом пострілів, який їм загрожує, якщо не здадуться. Всі вони помирають протягом наступної години, але не залишають свій пост. Самотній морський піхотинець стоїть на мосту, розуміючи, що немає часу повертатися в безпечне місце, перш ніж російські танки почнуть під’їжджати. Він телефонує своїм друзям, щоб попрощатися, і підриває міст. Його взвод відходить у безпечне місце.
Я українець і вся моя родина в Україні. Донедавна я щотижня спілкувався з ними по телефону. Оскільки страх війни почав зростати, ми стали виходити на зв'язок щодня. Тепер на телефонні дзвінки відповідають лише жінки. Чоловіки поїхали, вони вступають у підрозділи територіальної оборони, а деякі вже, ймовірно, в бою. Я не знаю, де вони зараз, але знаю, що де б вони не були, вони роблять те, що повинні. Вони захищають свій дім і своїх близьких.
Все-таки існує набагато більша проблема. Це не просто якась локальна війна. Якщо дозволити Росії перемогти, світу, яким ми його знаємо, більше не буде. Замість того, щоб нації могли працювати разом і дбати про майбутнє всього людства, уряди в осяжному майбутньому витрачатимуть кошти на озброєння, сподіваючись, що божевільний з ядерною зброєю залишить їх у спокої. Не створюйте ілюзій. Абсолютна влада вже повністю розбестила божевільного, який керує Росією. Якщо впаде Україна, ця реальність прийде і у домівки ваших до батьків.
У будинку моїх батьків у західній частині України зараз у кожній кімнаті живуть різні сім’ї біженців з Києва. Після того, як я подзвонив сестрі, я не можу думати ні про що, крім їхніх облич: стурбованих, втомлених після безсонних ночей. Ми намагаємося розмовляти, але нам важко підібрати потрібні слова. Я знаю, що вони просто хочуть повернутися додому і жити своїм звичайним життям. Я не знаю, які новини чекають на них завтра.
Багато людей зверталися до мене після початку війни, пропонуючи допомогу і просто намагаючись показати свою солідарність. Я дуже ціную це. Просто усвідомлення того, що є люди, що є так багато людей, які піклуються, дає нам надію. Україна знаходиться на правильному боці історії, і вона не може програти у цій боротьбі. У підсумку так чи інакше ми повинні перемогти за свою родину, за країну, за все людство.
Сподіваюся, ви дивитеся. Якщо ви це зробите, вам, мабуть, не байдуже. Якщо це так, ви можете допомогти. Ось що ви можете зробити перш за все: звернутися до українців у вашій місцевій громаді. Це може бути ваш сусід, ваш колега, батько найкращої подруги вашої дочки з початкової школи. Вони живуть поруч з вами і вони особисто контактують зі своїми родинами в Україні. Зверніться до них, запитайте, як ви можете допомогти. Найгірше, що ви можете зробити, це нічого не робити.
