«Усе, у решті-решт, залежить від того, як ти ставишся до своєї професії, наскільки ти її полюбиш» - каже один з перших студентів УжНУ – Іван Юрійович Коршинський
Розмовляти з Іваном Юрійовичем – неймовірно цікаво. Людина міцного, як камінь, духу, висококласний лікар, патріот Батьківщини. На його долю випало чимало випробувань – і участь у визвольній боротьбі проти радянських окупантів у 40-х роках, арешти, ув’язнення в таборах ГУЛАГу, боротьба за реабілітацію і за свою мрію – стати лікарем.
В Закарпатті й далеко за його межами Іван Коршинський відомий перш за все як лікар, на рахунку якого тисячі операцій, врятованих людських життів. Гідна поваги його громадянська позиція – яку ніколи не змінював, незважаючи на тиск тоталітарного режиму.
У 1994 році Іван Коршинський став народним депутатом України другого скликання. Був у парламенті заступником голови Комітету з охорони здоров’я, материнства і дитинства, а впродовж останнього року виконував обов’язки голови Комітету. Сьогодні Іван Коршинський – Заслужений лікар України, голова Закарпатської крайової організації політичних в’язнів і репресованих, почесний громадянин міста Ужгород.
Наша розмова з Іваном Юрійовичем – про його шлях до навчання, студентські роки в Ужгороді, адже він – один з тих вступників, який вперше переступив поріг університету ще у 1947 році.
– Іване Юрійовичу! Коли Ви зрозуміли, що треба продовжити навчання, піти у вищу школу?
– Правду кажучи, навчався я добре, був відмінником. У Буштині, де я народився, була дирекція Лісового господарства. На Закарпатті подібна була лише в Мукачеві. Нянько мій бачив, як живуть, працюють інженери. Я чув, від нього й таке: «Іван ся файно учить, я його віддам у вищу школу, я б хотів, щоб він був інженером по лісу». Але доля склалася так, що я ним не став, але отримав фах лікаря. Зате моя дружина, на його радість, стала інженером лісового господарства.
Коли ж я захотів стати лікарем? Мені було 6-7 років. Серед ночі мамка захворіла, нянько викликав лікаря. Той приїхав, оглянув маму і визначив діагноз – апендицит. Мамку зразу повезли у Виноградів прооперувати. Звичайно ми, діти вже не спали, дуже переживали. На щастя, діагноз не підтвердився, але саме тоді мені захотілося стати лікарем, щоб допомогти своїм рідним.
Іван Коршинський з колегами-медиками
– Як визначилася Ваша дорога до навчання в подальшому?
– В 1940 році я поступив до Хустської гімназії. На той час вона була серйозним культурним, навчальним осередком Закарпаття. Крім навчання, я активно займався спортом, особливо любив футбол. Також брав участь у танцювальному гуртку, балалаєчному оркестрі, співав у церковному хорі. Грав у театральних п’єсах, «Наталці Полтавці», мав роль у «Борисі Годунові».
Навчаючись у гімназії, на мене великий вплив зробили буштинські студенти, які захоплювалися українством, за часів Чехословаччини виховувалися у «Пласті», «Просвіті».
У десятирічному віці я ще не міг стати пластуном, тому керівництво запропонувало мені організувати рух «вовченят». Після виповнення 12 років «вовченята», «лисиченята» теж ставали повноправними пластунами. Про масовість буштинського пласту свідчить знімок, на якому мені випала честь тримати таблицю з написом «Український пластовий кіш, 1938, Буштино».
У такій атмосфері я виховувався. У 1944 році ми всі дуже захоплено очікували закінчення війни, з надією очікували, що радянська влада звільнить Закарпаття і скоро настане довгожданий мир. Нянько, як і все село, зустрічав визволителів з вином і хлібом… Пригадую перший удар – солдат у нас гостився, тут прибігли діти, кажуть – по сусідству міна вбила двох угорських жандармів. Він підвівся, пішов туди, ми діти за ним, глянути, що солдат буде робити.
Дуже важко було дивитися, як він рвав на них одяг, як вибирав документи, як розкидав їхні фотокарточки, забрав тільки їхні посвідчення. Було дуже неприємно. А потім пішли арешти інтелігенції – людей чесних, порядних – учителів, лікарів, а особливо – священиків.
– Тоді ж розпочався рух спротиву…
– Так, на теренах Тячівського, Хустського районів почала активізуватися Закарпатська крайова організація ОУН, створена ще в 1940 році для боротьби з угорською окупацією. Тепер її боротьба велася проти нового ворога, який з самого початку не приховував свого наміру – знищити все, що лише нагадує про боротьбу за самостійну Україну. На цей раз очолив організацію Дмитро Бандусяк, родом з Ясіня. Організація почала готуватися до протидії комуністичному режимові, була створена підпільна школа, біля Вишкова, на кордоні з Румунією. Користувалася організація допомогою нас, молодих студентів 16-17 років. Все ж таки, на нас падало менше підозри. Тому всю чорнову роботу виконували ми – пошук квартир, розповсюдження відповідної літератури, зв'язок, збирання і передача документів, тощо. На останньому пізніше й погоріли.
Було і так, що ввечері, вночі – на завданні, проходили визначені відстані, а зранку – милися, перевдягалися і йшли на заняття. Було й так, що верхи на поїзді їхали, бо в середині не було місця.
У цей період мене вислідили. Референт проводу по службі безпеки Юрій Бандусяк викликав на явочну квартиру і сказав: «Івасю, є підозри, що тебе заарештують. Раджу терміново виїхати закордон. Є людина, яка зможе тебе вивести». Я йому відповів – «мені здається, Юрку, що я так обережно працюю, що ще можу допомогти». Він на це – «мій обов’язок тобі повідомити, а ти вже роби, як знаєш». Його доля була трагічною – він все ж виїхав у Прагу, там його з побратимами викрили, заарештували, засудили. Ув’язнили в таборі ГУЛАГу, де він й загинув.
Після цього, 3 липня 1945 року, мені тоді тільки-но виповнилося 17 років мене арештували. Це було вночі. Оточили хату, провели обшук. Мама моя була дуже розумною жінкою. Уявіть собі, у липні дала мені зимнє пальто! Нас повезли до Хуста, тримали там на допитах три дні. Мене кинули в камеру, у якій нічого не було, крім окривавлених стін. Потім довідався, що там розстрілювали людей.
Виявилось, що дівчина, яка була зв’язковою, яку вони вже відслідковували, передала мені записку. Вона призналася, що передала цю записку і цього достатньо було для арешту. Потім мене перевели до Ужгороду, там я пробув 9 тижнів, 5 з яких - на карцерному режимі. У камері було 1 металеве ліжко, голий метал, без матраца. Ось тоді це пальто мене виручило! Не раз згадував маму.
Зрештою, мене відпустили. Та я зрозумів, що зробили це з метою викрити більшу підпільну мережу. Я знав, що за нами слідкують, тому відповідно і поводив себе.
Після закінчення п’ятого класу гімназії нас перевели у восьмий клас Тячівської школи. Ми відчували – восьмий для нас замало. Попросили директора школи дозволити багатьом з нас скласти екзамени за 9 клас до поступлення в десятий. На жаль, йому цього не вдалося зробити, тому ми поїхали в село Росішку до Миколи Андрійовича Грицака, колишнього вчителя Буштинської народної школи, відомого філолога, котрий тоді працював завучем у Великобичківській середній школі. Він нас вислухав, одобрив наш задум і зразу поїхав до Ужгорода в обласний відділ освіти, де разом зі своїм другом Миколою Мандзюком нашу проблему вирішили. Через декілька днів повідомив – «Готуйтеся хлопці, будете здавати екзамени за 9 клас і поступите у випусковий десятий». Так я ще з двома буштинцями став учнем Великобичківської середньої школи.
– Коли Ви поступили до Ужгородського державного університету?
– Після закінчення 10 класу я успішно склав іспити і поступив до Ужгородського державного університету на медичний факультет. Це було у 1947 році.
Медфак тоді знаходився на території сучасного біологічного факультету. Ужгород до речі, кардинально не відрізнявся від сучасного. Гуртожиток у той час був на сучасній вулиці Волошина, де зараз знаходиться Інститут підвищення кваліфікації вчителів.
Я небагато жив у гуртожитку, здебільшого на квартирах. Життя студентське – веселе, я в нього вповні включився. Грав у футбол, у балалаєчному оркестрі, у хорі співав.
На нашому курсі більшість була зі Сходу, багато було колишніх військових. Загалом нас на курсі було близько 50 чоловік.
– Ким були Ваші викладачі?
– Більшість з них також було зі Сходу. З деяких дисциплін у нас була дуже гарна підготовка ще з до університетських часів. Так, наприклад, з латинської мови ми отримали чудову школу ще в гімназіях. Наша група склалась переважно з колишніх гімназистів. Тож на заняттях латинської мови скоріше розважалися.
Але моє навчання в УжДУ у 40-х роках виявилось недовгим. Студентом-другокурсником, тепер уже разом ще з 4-ма випускниками Великобичківської школи я був вдруге заарештований, як член антирадянської організації українських націоналістів і засуджений на 10 років позбавлення волі та 5 років поразки в правах. Повинен додати, що вся справа проти нас була сфабрикована. Впродовж семи років перебував у тюрмах і таборах ГУЛАГу, в основному в таборі «Спаськ» (названому політв’язнями «Долиною смерті») Карагандинської області Казахстану. Дуже мені допоміг колишній директор Будапештського психоневрологічного інституту, табірний лікар, професор Йосип Червені. Він «витягнув» мене з каменеломного кар’єру, як вкрай виснаженого, а після лікування залишив мене працювати в лікарні.
У той час хірургічним відділенням лікарні (а вона була Центральною лікарнею Піщаного табору ГУЛАГу в Казахстані) керував відомий хірург, професор Колесніков, з яким Йосип Червені мене подружив. Останній вважав, що я більше досягну в медицині біля хірурга Колеснікова, тому й запропонував мені працювати в хірургічному відділенні. Тим, що я став лікарем-хірургом у великій мірі завдячую саме Сергію Олексієвичу Колеснікову, з яким нас доля пов’язала на все життя.
До речі, до ув’язнення він був заступником міністра охорони здоров’я СРСР, головою Червоного Хреста і Червоного Півмісяця СРСР. Сергій Олексійович Колесников – дуже визначний лікар, я багато в нього навчився і гордий, що мав можливість працювати з ним.
Коли він вийшов на волю, став директором Інституту сердечно-судинної хірургії АМН СРСР у Москві, кілька викладачів медичного факультету УжНУ за сприяння Сергія Олексійовича захистили кандидатські й докторські дисертації.
Після повернення з таборів я спробував поновитися в університеті на другому курсі, але це виявилось не так просто, оскільки я не був реабілітований. Я одержав звільнення «умовно достроково з поразкою в правах» – так званий «вовчий паспорт». Зрозуміло, що зі мною в університеті ніхто й говорити не хотів. Наново поступити ніхто мені не забороняв і я спробував поступити на перший курс. Все ж, незважаючи на те, що я подолав прохідний бал, до університету мене не прийняли. Це було в 1955 році. Та був професор Колесніков, за допомогою якого мене поновили на другий курс Вітебського медичного інституту в Білорусії. Як студенти, так і викладачі інституту, залишили у моїй пам’яті дуже приємні спогади.
Було дуже важко знову ввійти в процес навчання, адже в мене перерва була 8 років. Бувало, ночами непритомнів, але мусив учитися і стипендію отримувати. Після 3-го курсу у відповідь на мою скаргу з мене зняли судимість, що дало можливість поновитись на навчання в Ужгородському університеті. З великою вдячністю згадую свого наставника лікаря-хірурга, професора Олександра Фединця, який підтримував мене і постійно спонукав йти до вершин хірургічної майстерності. Він мені запропонував поступити і в аспірантуру, а під його керівництвом став кандидатом медичних наук, згодом – доцентом.
– Як вдалося Вам зберегти себе в цих нелюдських перипетіях?
– Чому я це все переніс з оптимізмом – дякуючи «спілкуванню» з Всевишнім. Віра в Бога дає силу перенести всілякі труднощі, які б вони не були.
Крім того, мені дуже пощастило, що я зустрівся з моєю дружиною, коли їй було всього 13 років, а мені - 17. У той час я вже вийшов з тюрми (сміється). І уявіть собі, що ми з того часу по сьогодні разом. Вона закінчила у Львові лісотехнічний інститут, ми з нею довгий час переписувалися, за що її ледь не відрахували з інституту. Щодо сімейного життя, то її дядьки, тітки все розпланували, після навчання вона мала відразу вийти заміж за іншого. А тут з’явився я – börtöntöltelék, тюремщик. Щодо наших батьків, то вони нам раділи і ми в 1955 році одружилися.
Родина І. Ю. Коршинського у повному складі, посередині вверху Маріанна, внизу дочки-близнята Анжеліка й Наталка
Університет я закінчив у 1961 році. Таким чином, від поступлення до випуску я навчався 14 років! Крім медичної практики зайнявся і науковою роботою. У 1963 року поступив у аспірантуру при кафедрі госпітальної хірургії УжДУ з прикріпленням до Інституту серцево-судинної хірургії АМН СРСР в Москві. Після захисту кандидатської дисертації працював асистентом кафедри, доцентом, старшим науковим співробітником УжДУ. Впродовж роботи в університеті я викладав чимало хірургічних дисциплін, впродовж 15 років керував доцентським курсом дитячої хірургії. Також не полишав й свої давні вподобання – дотепер співаю в університетському хорі «Боян».
– Ким з своїх студентів Ви особливо гордитеся?
– Багато було дуже достойних молодих людей. Наприклад, Іван Антонович Яворський, що працює в обласному кардіологічному центрі. Йому я довірився, щоб він мене прооперував навіть на серці, за що йому вдячний. Горджуся нинішнім ректором УжНУ Володимиром Івановичем Смоланкою. Він у нас на кафедрі проходив субординатуру, та не був я байдужим і до його подальшого росту в хірургії. Він мені дуже добре запам’ятався своїм прагненням знань. Загалом дуже багато було сильних, здібних, талановитих студентів, які потім прославилися в хірургії. Зокрема, сьогодні вже професори Степан Михайлович Чобей, Іван Ілліч Курах, Іван Іванович Кайла та багато інших.
З колегами, депутатами Верховної Ради України
– Кожен викладач «бачить» аудиторію. Як Ви визначаєте, чи з студента буде добрий фахівець?
– На лекціях я ніколи не читав, я завжди до них готувався. Відчувалося по студентах, у кого є тяга до хірургії, у кого ні. Були такі випадки, коли у студента – одна рука в кишені, другою прикладає фонендоскоп до серця, а дивиться в зовсім інший бік. Зрозуміло, що з нього нормального лікаря не буде.
Все у решті-решт залежить від того, як ти ставишся до своєї професії, наскільки ти її полюбиш. Працюй скрупульозно – і кваліфікація буде підвищуватися. Головне – щоб ти відкинув прагнення працювати з метою збагачення.
– Неможливо поєднати?
– Думаю, що ні. Коли я закінчив медичний факультет, я поставив за мету – не те, що гроші, а й жодних подарунків не прийматиму протягом 2 років. Сміялися наді мною, але я від цього не постраждав.
До речі, мій вже із солідним стажем автомобіль з деякими неполадками приводили до ладу в престижному автосервісі. Після завершення ремонту заходжу до керівника сервісу розрахуватися. А він посміхається: «Уже заплачено Іване Юрійовичу. – Як розуміти Вас? - питаю. А він: « тридцять років тому Ви оперували мою маму»…
– Що б Ви хотіли порадити молодим студентам в їхньому навчанні?
– Щоб вони чітко розбиралися, що для них головне, а що – другорядне. Якщо ти студент-медик, важливо полюбити хворого, якого лікуєш. Банально звучить, але факт – якщо ти уявляєш хворого як свого родича, то зовсім інакше будеш до нього ставитися. Я особисто завжди намагаюся бути під контролем Всевишнього, намагаюся усвідомити – як Він дивиться, як оцінює мої дії.
– Іване Юрійовичу, Вам пішов 89-й рік. Дозвольте запитати, Ви щасливі?
– Звичайно, щасливий. Насамперед, очевидно, завдяки численній родині: трьом заміжнім донькам з їхніми чоловіками та 8 внукам і внучкам. Тішить нас з дружиною, що живуть вони в злагоді. Через старшу доньку та її чоловіка, які в нашому університеті завідують кафедрами, дізнаюся, чим живе наш славний вищий навчальний заклад, тішуся його успіхами та досягненнями.
А якщо бажаєте більше знати, про те, чи щасливий я зараз і чи був щасливим у житті взагалі, - можете довідатися із моїх спогадів, записаних у моїх книгах «Сторінки життя» та «Скальпелем і пером».
– Іване Юрійовичу, дякую Вам за розмову. Дай Боже Вам міцного здоров’я і довгих літ життя!
Розмову вів Олексій Шафраньош
Прес-служба УжНУ
_thumb_wide.jpeg)
