Новини

01.10.2015
1225

Як в УжнУ започатковували біологічний факультет. Сторінки історії

Як в УжнУ започатковували біологічний факультет. Сторінки історії

Перший в історії Закарпаття виш був створений за ініціативи місцевої влади (НРКУ) та інтелігенції й за підтримки радянської влади Української РСР у злиденному повоєнному 1945 році фактично на голому місці. Сьогодні УжНУ відомий як вагомий освітній і науковий заклад із багатьма факультетами й іншими підрозділами, а також із визначними досягненнями. Стрімкий його злет за відносно короткий період мимоволі змушує замислитися над цим феноменом, шукати пояснення в особливостях становлення й розвитку альма-матер.

 

Однією зі складових успіху університету слід уважати вирішення кадрового питання. Справою забезпечення вишів відповідними працівниками в 1945 році опікувалося ГУУ (Головне управління університетів). Завдяки оперативній роботі названого органу, в новоствореному ВНЗ в Ужгороді були сформовані всі необхідні підрозділи, починаю­чи ректоратом і завершуючи кафедрами. За відносно короткий період із різних куточків Радянського Союзу, але переважно з України, до обласного центру Закарпаття відрядили чимало фахівців вищої освіти. Мабуть, це розмаїття — як географічне, так і професійне — сприяло швидкому й неординарному розвиткові університету. Адже тут були представлені спеціалісти різних рівнів і напрямків у науці. Такі дослідники могли реалізуватися саме за умов молодого вишу. У цьому плані яскравим прикладом слугує фізичний факультет УжДУ, де завдяки амбітним приїжджим науковцям уже в 60-х роках минулого сторіччя, а згодом із залученням талановитих випускників підрозділу, створено школи різних новітніх фізичних напрямків. Вони принесли ВНЗ визнання та славу не тільки на теренах СРСР, а й за його межами.

Чималий відсоток в УжДУ становили викладачі, для яких Закарпаття стало місцем заслання за якісь, певно, надумані гріхи. Ідеться про, як правило, глибоко порядних, інтелігентних, високоосвічених професіоналів. Багатьом поталанило бачити таких наставників у колективі університету.

Ще одну категорію педагогів нашого вишу сформували місцеві фахівці. На стартовому для зак­ладу періоді це була найменша за кількістю група викладачів. Випускники західноєвропейських вищих навчальних закладів — Праги, Відня, Будапешта, Берліна, Парижа тощо — не мали довіри з боку влади, уважалися буржуазними націоналістами. Їх зараховували на роботу лише у вимушених випадках і тримали під пильним оком КДБ. Сказане, зокрема, стосується викладачів іноземних мов, ураховуючи класичну латину та грецьку, знавців місцевої природи — флори та фауни, висококласних медиків, істориків, математиків.

Таким чином, палітра педагогів університету вирізнялася широким діапазоном. Монолітною вона стала тоді, коли першу хвилю наставників поповнили талановиті випускники, які продовжували працювати в рідній альма-матер, отримали наукові ступені в прес­тижних наукових і навчальних закладах колишнього СРСР.

Із чотирьох започаткованих у 1945 р. факультетів — історичного, філологічного, медичного та біологічного — найуспішним у перші роки став біофак. Це можна пояснити тим, що названий підрозділ не вимагав тоді дорогих приладів, апаратури, оскільки об’єкт дослідження — навколишня природа. Потрібні були фахівці, які мали досвід роботи у вишах та організаторські здібності. Саме такі з’явилися в Ужгороді й заклали надійну основу факультету. Це: Х.Руденко з Києва (1945), І.Рогаль із Херсона (1945), П.Ярошенко з Києва (1947), С.Сегеда з Харкова (1946), І.Колюшев із Томська (1947), Н.Атуріна з Ленінграда (1948), Г.Ткаченко та К.Фасулаті з Мелітополя (1949). Слід зауважити, що П.Ярошенко був єдиним професором, доктором наук у тогочасному викладацькому штаті УжДУ й сприяв формуванню кафедри ботаніки, хоч працював в Ужгороді впродовж неповного року. Уже після його від’їзду, у 1947-му, вийшов друком «Короткий визначник рослин Закарпаття», який допоміг процесу визначення флори до появи інших друкованих джерел українською мовою.

Найбільший обсяг організаційної роботи, а отже, і відповідальності, ліг на плечі Х.Руденка — справжнього засновника й керманича кафедри ботаніки протягом 17 років. Він народився на Київщині, закінчив біологічне відділення Інституту народної освіти, працював у вишах столиці, був заступником директора з нау­кової роботи Ботанічного садуім. академіка О.В.Фоміна (КДУ). Із початком війни в 1941 р. пройшов її дорогами аж до Берліна, де зустрів­ перемогу.

Після демобілізації в листопаді 1945-го доцента Х.Руденка призначили завідувачем кафедри ботаніки в щойно відкритому університеті в Ужгороді. Погодьтеся, це було несподівано для перспективного науковця з Києва. Але не слід забувати, що настали роки розмаху «лисенківщини» в науці, і вищеназване «відрядження» — результат переслідувань генетиків, цитологів, ембріологів та інших таких фахівців у СРСР.

Тим не менше, зваживши на обставини й не впадаючи у відчай, Х.Руденко із властивою йому енергією взявся за роботу, створив, по суті, з «нуля» університетську кафедру. Спираючись на досвід роботи у вишах Києва, він заснував підрозділ, який утілював принципи, характер, особливості класичних ботанічних структур провідних ВНЗ столиці. Забігаючи наперед, зауважу, що згаданий підхід Хоми Юхимовича до справи забезпечив кафедрі ботаніки такий імпульс розвитку, який дозволив їй зберігати лідерство на біофаку УжДУ протягом усіх сімдесяти років!

Першоосновою існування кафедри ботаніки є вивчення рослинного світу навколишнього середовища. Для Х.Руденка, цитоембріолога за науковою діяльністю, як і для всієї радянської науки, флора щойно приєднаної до України Закарпатської області була білою плямою. Розуміючи важливість проблеми, завідувач посилено шукав місцевих знавців природи. І йому поталанило: щасливим надбанням став учитель природознавства Ужгородської СШ №1, випускник Карлового університету Праги С.Фодор. Спочатку Хома Юхимович бере його у створений 1946 р. ботанічний сад, а згодом — асистентом на кафедру, де той науково «виріс» біля відомого в СРСР і за його межами вченого, доктора біологічних наук, професора.

Другий знавець флори з місцевих — ботанік-аматор В.Грабар — працював 1 рік на кафедрі лаборантом, а згодом — старшим науковим співробітником ботсаду УжДУ. Зарахований у 1946 році на кафедру двадцятирічний випускник педучилища Е.Товт став дипломованим кваліфікованим знавцем і хранителем гербарного скарбу кафедри впродовж півсторіччя, до самого виходу на пенсію в 2005 році.

Завдяки організаторському таланту й умілому психологічному підходу Хоми Юхимовича на кафедрі не було випадкових людей. Енергія, працездатність і вимогливість керівника цементували маленький колектив підрозділу, котрий працював самовіддано, цілеспрямовано, як єдиний гурт однодумців.

Експедиції в Карпати, збір, опрацювання й вивчення гербарію, організація опорних закладів — біобази для проходження студентами літніх навчально-польових практик у М.Березному, бази на полонині Рівній для наукових досліджень і вивчення високогірної рослинності Карпат — ось далеко не повний перелік започаткованих у перші роки існування кафедри ботаніки заходів під керівництвом невтомного завіду­вача. У такий спосіб сформували один із головних напрямків наукової діяльності кафедри — флористично-геоботанічний. Результати його інтенсифікації вражали: уже перших випускників ботанічного підрозділу УжДУ визнали в академічних закладах Києва найкращі флористи України. У майбутньому така діяльність ботаніків університету стала пріоритетною, сприяла появі нових науковців, учнів багаторічного керманича підрозділу, професора В.Комендаря.

Адміністрація вишу не могла не помітити досягнення й організаторський талант Х.Руденка. Уже в лютому 1946 р. його призначили деканом біологічного (до 1952 р.), а в 1954 — 56 рр. він — декан хіміко-біологічного факультету УжДУ. Таким чином можна констатувати, що реальне становлення біофаку — значною мірою заслуга Х.Руденка.

Виконуючи величезне за обсягом адміністративне й педагогічне навантаження, Хома Юхимович ні на мить не забував про перервану війною власну наукову роботу. Із перших днів перебування в Ужгороді він опікувався придбанням приладів і реактивів, необхідних для ембріологічних досліджень, знайомив із мікроскопічною технікою лаборантів кафедри. Розробляючи тему докторської дисертації, науко­вець цілеспрямовано йде до її завершення. Вражає не так обсяг досліджень, як мужність фахівця, котрий за роки «лисенківщини» не припинив заборонені цитоембріологічні напрацювання. 5 листопада 1954р. в Московському державному університеті ім. М.Ломоносова відбувся успішний захист роботи на здобуття вченого ступеня доктора біологічних наук. Невтомний діяч завершив «Розвиток чоловічого гаметофіту покритонасінних», розпочатий ще 1927 р. спільно з професором В.Фінном, віддавши в такий спосіб борг пошани Вчителю. Захист докторської дисертації став стимулом до заснування замисленого Х.Руденком осередку цитоембріологічних досліджень в УжДУ, що був би єдиним серед інших вишів України.

Наприкінці 50-х років Хома Юхимович, залишаючи за собою керівництво кафедри, віддається справі розширення наукових досліджень у сфері ембріології рослин. Завдяки цьому в 1952 р. в нашому університеті відкрили аспірантуру, і дослідник запрошує випускницю біофаку В.Мандрик. У 1959р. Міністерство освіти задовольняє запит професора на підготовку ще двох аспірантів. Мрія про створення цитологічної лабораторії почала здійснюватися. Зусиллями й авторитетом Х.Руденка кафедра придбала потрібні для цитоембріологічних досліджень мікроскопічну техніку й реактиви, було виділено приміщення в адміністративній будівлі Ботанічного саду УжДУ. Аспіранти М.Чубірко та Й.Чернекі почали клопітку експериментальну роботу над виконанням тем дисертаційних робіт.

Між тим, здоров’я професора, підірване важкими воєнними роками й напруженою роботою з розбудови кафедри ботаніки, не витримує навантаження. Керуючи й надалі кафедрою та лабораторією, Хома Юхимович дедалі частіше перебуває на лікарняному ліжку. Але й тут не вгамовується могутній дух цієї неординарної людини! В останні три роки життя професор підготував до друку й видав більшість статей за темою докторської дисертації. Лише в 1961 р. вийшло сім, наступного — чотири, а вже після смерті професора — ще три його наукові праці в солідних наукових журналах України й СРСР.

У квітучий день 3 червня 1962 р. ми проводжали в останню путь Хому Юхимовича. Був йому неповний 61. Через 12 років померла його дружина — Ніна Іванівна. На жаль, немає серед живих і двох його синів, котрі не досягнули навіть віку свого батька.

Цитологічна лабораторія, яку омріяв і заклав професор Х.Руденко, запрацювала на пов­ну потужність після захисту трьома аспірантами наставника кандидатських дисертацій, що відбувся на засіданні вченої ради біологічного факультету Московського університету. Це трапилося в першій половині 60-х років і збіглося із загальним злетом рівня розвитку всього УжДУ. У вищезазначеному підрозділі біофаку, який у цей час уже став частиною кафедри ботаніки, вирувала експе­риментальна робота — здобувачі фаху виконували курсові та дипломні, із захопленням працювали викладачі-ембріологи. До вже згаданих науковців кафедри долучаються перспективні студенти — випускники біофаку Ю.Манівчук і Ю.Петрус. Результати ембріологічних досліджень лабораторії публікують як у наукових виданнях УжДУ, так і на сторінках фахових усесоюзних і республіканських журналів («Ботанический журнал», «Научные доклады высшей школы», «Український ботанічний журнал» тощо).

Діяльність цитоембріологів Закарпаття помітив і визнав координатор наукових досліджень у галузі ботаніки Ботанічний Інститут                                                                           АН СРСР, що в Ленінграді. Починаючи з 1960 року, ми брали участь в усіх всесоюзних профільних нарадах, які організатори проводили раз на три роки в Ленінграді, Москві, столицях союзних республік (від Прибалтики до Узбекистану). Робота в міжнародних симпозіумах у Франції, Італії, Нідерландах, США, Чехословаччині, незважаючи на запрошення, обмежувалися тільки друком тез доповідей.

Редакційна колегія Ботанічного Інституту АН СРСР у 1980 році запланувала видання п’ятитомної ілюстрованої малюнками авторів монографії «Порівняльна ембріо­логія квіткових». Розробку окремих розділів-родин доручили й нам, ужгородським науковцям. Матеріали досліджень опубліковані в різних томах. Так, у томі ІІ (1983) — родина Theaceae (автор В.Мандрик); у томі ІV (1985) — родина Rosaceae (автори В.Мандрик та Ю.Петрус) і родина Fabaceae (автори М.Чубірко, Л.Кострикова); у томі V (1990) — родини Agavaceae і Pandanaceae (автор М.Чубірко).

Це була велика й відповідальна робота, яка дозволяла авторам викладені в монографії матеріали оформити у вигляді докторських дисертацій. Саме цією можливістю скористалася В.Мандрик, котра 1990 року здійснила успішний захист у Ботанічному Інституті АН СРСР у Ленінграді. Власне цією подією завершується 30-річний успішний період діяльності цитологічної лабораторії кафедри ботаніки радянського періоду.

Пострадянське десятиріччя різко змінило ситуацію в науковій діяльності вишів. Відчув це й вищевказаний підрозділ: припинили постачання реактивів, новітніх приладів. Проте, хоч і з меншою активністю, роботу продовжили. Під керівництвом професора В.Мандрик завершив багаторічну роботу й успішно захистив у 1996 р. кандидатську дисертацію О.Колесник. У наступні роки кількість ембріологів із науковим ступенем зростає ще на трьох: К.Крч (2004), Я.Гасинець (2006) і Г.Попович (2010). Усі працюють на різних кафедрах рідної альма-матер.

Збереження цитологічної лабораторії, чим значною мірою опікується нинішній завідувач кафедри ботаніки, ембріолог О.Колесник, за наявності достатньої кількості відповідних і досвідчених фахівців уселяє надію, що з покращенням фінансування вишів удасться запрацювати з попередніми активністю й плідністю. Цьому нас зобов’язує причетність до збереження пам’яті творця рідкісного наукового напрямку — ембріології рослин — в УжНУ. Одночасно ембріологи Закарпаття в такий спосіб гідно подякують мудрому й мужньому мрійникові, науковцю й педагогу за освітою, покликанням, пристрастю — Х.Руденку.

Магдалина ЧУБІРКО, доцент кафедри ботаніки УжНУ.

«Погляд».

Категорії: