З Любомиром Омеляновичем Белеєм я познайомився під час наукової конференції «Українські Карпати: етнос, історія, культура», яку організували й провели (сьогодні про це можна впевнено стверджувати) легендарні вчені Павло Чучка, Олекса Мишанич, Василь Маркусь, Юрій Бача та Іван Фізер. Цей науковий форум, у роботі якого взяли участь найвідоміші науковці-карпатознавці з України та з-за кордону, проходив в Ужгороді впродовж 26 серпня – 1 вересня 1991 року. На той час я був аспірантом кафедри історії України Ужгородського державного університету, а Любомир Омелянович уже встиг захистити кандидатську дисертацію й викладав на кафедрі української мови. Пам’ятаю, що його наукова доповідь про статус літературної мови русинів Югославії викликала жвавий інтерес не лише серед філологів, але й істориків. Я ж порушив проблему, яка впродовж багатьох десятиліть фальсифікувалася в радянській історіографії – про альтернативу включення Закарпаття до складу Чехословаччини. З першого спілкування ми відразу перейшли на «ти» (обидва ми народилися в 1962 році) і такими наші відносини залишалися протягом усіх наступних років. Під час неофіційного спілкування я завжди звертався до Любомира Омеляновича спрощеним вживанням його імені: «Любчик».

Нещодавно переглянув унікальний, як на мене, документальний фільм Андрія Ребрика «Хочемо правди», який побачив світ відразу після завершення Помаранчевої революції. До речі, ідея створення такого фільму належала саме Любомиру Омеляновичу. Мене вразили його думки щодо того, як усім нам треба жити і працювати після 2004 року, адже український народ такі великі надії покладав на післяпомаранчевий період. Згадавши митрополита Андрея Шептицького, Любомир Белей зауважив: «Ми маємо продемонструвати щоденну мурашину працю… Треба день у день, тиждень у тиждень, рік у рік працювати без подвигів, але день у день пам’ятати про свою сім’ю, про своє місто, про свою державу, про свій народ… не бути підлим, з тим, щоб не було соромно перед обличчям своїх сучасників та прийдешнім поколінням. Як би це не звучало патетично…». Це були не просто слова проректора Любомира Белея, а його життєве кредо, глибоке внутрішнє переконання. 

Любомир Белей працював на посаді проректора з навчально-виховної роботи впродовж 2005–2007 років, віддавши себе повністю цій нелегкій роботі. Численні виховні та культурно-масові заходи, відвідування студентських гуртожитків, постійні спілкування з професорсько-викладацьким складом та преставниками студентського самоврядування… Ми відвідали десятки шкіл у різних куточках Закарпаття. Саме йому належала ідея кожний новий навчальний рік розпочинати з відвідування Служби Божої викладачами і студентами, що згодом переросло в добру традицію. Будучи глибоко віруючою людиною, Любомир Омелянович добре розумів величезну роль церкви і духовності в житті закарпатських українців. Він цілком підтримав мою ініціативу щодо перенесення наукової бібліотеки Ужгородського університету із Кафедрального Собору до нового приміщення. Пригадуються неодноразові наші розмови з Владикою Міланом щодо вирішення цієї непростої проблеми.

Перебування Любомира Белея на посаді проректора збіглося з надзвичайно важливим для нас викликом – вступною кампанією 2005 року. Для Любомира Омеляновича не було сумнівів у тому, що вступні іспити повинні пройти чесно і прозоро. У його особі я бачив однодумця і соратника. «Якщо людина розумна і талановита, – неодноразово твердив Любомир, – вона повинна навчатися на державному замовленні». Під час вступної кампанії 2005 року ми вперше в історії краю дозволили журналістам бути присутніми на іспитах. Цей наш крок позитивно оцінила газета «День» у статті під назвою «Журналістикою по хабарництву?»: «Надзвичайно важливим нововведенням вишу є акредитація на вступних іспитах представників ЗМІ, які зможуть бути присутніми як під час самих іспитів, так і під час вводу даних до комп’ютерів».

Ми надзвичайно серйозно поставилися до відзначення 60-річного ювілею нашого університету. Закономірно, що левова частка відповідальності лягла на плечі проректора з навчально-виховної роботи. Необхідно було підготувати належну концертну програму, адже ми запросили чимало визначних учених із різних куточків України та світу. Любомир Омелянович цілими днями «пропадав» на численних репетиціях наших художніх колективів, навіть переконав Народного артиста України Степана Ґігу, щоб той виступив з окремим сольним концертом. Разом з проректором із наукової роботи Ігорем Студеняком він підготував представлення на видатних учених, яким ми присвоїли звання «Почесний доктор Ужгородського національного університету». За літературною редакцією професора Любомира Белея побачили світ унікальні книги, присвячені 60-й річниці утворення найстарішого вишу в краї – «Наукова еліта Закарпаття. Доктори наук, професори Ужгородського національного університету» (2005) та «Ужгородський національний університет на порозі III тисячоліття» (2005). Необхідно відзначити, що Любомиру Омеляновичу вдалося налагодити тісну співпрацю університету з видавництвом «Ґражда», яке очолює відомий закарпатський видавець і письменник Іван Ребрик. Саме це видавництво спричинилося до випуску цілої низки знакових книг про університет та його найкращих представників. До речі, з ініціативи Л. Белея  студія «Ґражда» видала документальний фільм «Ужгородський національний… Грані становлення і розвитку», у якому простежувалися основні етапи історичного минулого і сьогодення найпотужнішого закарпатського вишу.

Перебуваючи на посаді проректора університету, Любомир Омелянович продовжував плідно займатися науковою діяльністю, хоча адміністративна робота забирала чимало вільного часу. Йдеться навіть не про написання монографій і статей. З ініціативи вченого в університеті був відкритий науково-дослідний інститут україністики імені Михайла Мольнара. Пригадую, як деякі «поважні науковці» глузували: невже не можна було назвати інститут іменем якогось відомого   вченого?   Хто   такий   Мольнар?   Де   його   «розкопав»   Белей?   Ці «інтелектуали» й гадки не мали, що саме Михайлу Мольнару належало авторство численних праць про літературу Закарпаття, зокрема про Василя Ґренджу- Донського, а монографії «Словаки і українці» та «Тарас Шевченко у чехів та словаків» уже давно стали класичними. Не один раз із Любомиром Омеляновичем ми обговорювали проблему перенесення до Ужгорода особистого архіву цього визначного вченого та його опрацювання.

Тепер, з відстані часу, можна впевнено стверджувати: Любомир Белей створив інститут, який на відміну від багатьох бутафорних, вніс величезний вклад в дослідження історії і культури української діаспори. У започаткованій знаним професором серії «Ukrainica: ad fontes» упродовж 2008–2013 років були видані рідкісні і до того часу маловідомі в Україні праці Аркадія Животка «Українське Подоння», Євгена Маланюка «Шлях до Шевченка», Дмитра Дорошенка «Євген Чикаленко», вибрані твори Гавриїла Костельника «Ultra Posse», Михайла Мольнара «Від Влтави до Дніпра» і «Українсько-словацькі культурні взаємини від початку XIX до середини ХХ ст.», унікальний збірник «Стилос проти стилетів. Карпатська Україна у журналі «Пробоєм» (1934–1943)», Юліана Тамаша «Українська література між Сходом і Заходом». Уже не працюючи на посаді проректора, Любомир Омелянович вніс пропозицію про присвоєння видатному сербському вченому Юліану Тамашу звання «Почесний доктор Ужгородського національного університету». Я, а згодом і Вчена рада, підтримали цю ініціативу. У 2009 році на філологічному факультеті диплом і медаль доктора Honoris causa ми вручили завідувачу кафедри русинської мови і літератури, академіку Новосадського університету, закордонному члену НАН України Юліану Тамашу. Співпраця Любомира Белея і Юліана Тамаша вилилася в публікацію фундаментальної тритомної праці Дмитра Дорошенка «Слов’янський світ у його минулому й сучасному», яку видало ужгородське видавництво «Ґражда». Даруючи мені примірник   книги,   Любомир   Омелянович   залишив   оригінальний   автограф: «Справжньому історикові-професіоналу від історика-аматора славну працю про слов’ян». Коли Любомир Белей запропонував мені написати статтю до колективної праці хорватських і українських вчених «Zakarpatska Ukrajina: povijest–tradicija– identitet», який видавався в Загребі, я з вдячністю запропонував статтю про історію Карпатської України 1938–1939 років.