Новини

28.12.2021
1093

Василь Скрип: «Наступного року світу вдасться побороти ковід»

Василь Скрип: «Наступного року світу вдасться побороти ковід»

Директор КНП «Центр легеневих хвороб» Закарпатської обласної ради, заслужений  лікар України, кандидат медичних наук, доцент кафедри нейрореабілітації із курсами медичної психології, пульмонології та фтизіатрії УжНУ Василь Скрип належить до того покоління лікарів Закарпаття, професійні якості яких упродовж десятиліть формувала медична сфера, а вони - формували її. По закінченні медичного факультету Ужгородського держуніверситету у 1983 році пан Василь працював лікарем-інтерном, відтак завідувачем протитуберкульозного відділення, заступником головного лікаря та головним лікарем Свалявської районної лікарні, головним лікарем Перечинської ЦРЛ, головним лікарем ОКТМО «Фтизіатрія», начальником Закарпатського обласного управління охорони здоров’я. Його професійні знання і досвід поважають як колеги-лікарі, так і численні колишні та нинішні пацієнти.

-  Пане Василю, як ви стали медиком? Наскільки мені відомо, у вашій родині лікарів доти не було.

Мій батько працював юристом, мама – бухгалтерка і вони хотіли, щоб я став хіміком, або фізиком. Чому хіміком? У той час у Перечині, де ми проживали, діяв сучасний як на ті часи лісохімкомбінат і багато перечинців трудились там,вчилися на хімічному факультеті УжДУ, захищали дисертації і йшли у науку. Мій батько був з ними у добрих стосунках і часто говорив мені, що хоче, аби я був фахівцем з хімії. А двоюрідний брат мого батька, уже покійний Іван Іванович Скрип, очолював Перечинську районну лікарню. Будучи ще школярем, десь у 5-6-му класі, я побачив у нього вдома його медичну бібліотеку. Оці багатотомники з хірургії, анатомії, атласи справили на мене настільки сильне враження, що мені захотілося стати лікарем. Коли вже закінчував школу, десь у класі 9-10, я точно був переконаний, що вступатиму на медичний факультет. І мені це вдалося – у 1977 році я став студентом медфаку.

- У школі ви вчилися в одному класі з нинішнім першим проректором УжНУ, професором-фізиком Олександром Сливкою, вашими однокашниками на медичному факультеті УжДУ були його нинішній ректор професор-нейрохірург Володимир Смоланка та проректор з наукової роботи професор-фізіолог Володимир Фекета. Це випадковість, чи закономірний результат тогочасної системи освіти?

Ви задали дуже глибоке питання. Напевно, зараз у випадковості мало хто вірить. Так, у школі моїм однокласником був нинішній перший проректор університету Олександр Сливка – флагман нашого випуску, золотий медаліст, любитель і знавець точних дисциплін. У класі усі тягнулися за ним. Ми вступали разом, тільки він обрав фізико-математичний факультет, а я - медичний. Згодом ми йшли поруч по життю, ніколи не втрачали людських стосунків і підтримуємо їх сьогодні. Що стосується Володимира Смоланки і Володимира Фекети – це також надзвичайно талановиті люди. Той факт, що ми вчилися разом – можливо і є певним збігом. Водночас, це свідчить про те, що система середньої освіти на той час була на високому рівні і хто добре вчився у школі, аби реалізувати свої амбітні плани – досягав мети. І, як бачимо, різниця між престижними міськими і провінційними освітніми закладами була невеликою, що дозволило зустрітися в одній студентській аудиторії випускникам знаменитої Ужгородської  СШ №1 ім. Т.Шевченка, Перечинської та Тур’є-Реметівської шкіл, які згодом досягли у житті значних особистих висот.

-     Ви присвятили себе фтизіатрії. Чому?

Фтизіатром я став випадковою. Навчаючись в університеті я вподобав собі кардіологію. Мене навчали доценти Марія Юріївна Долгош, Антон Юрійович Кашшай, Марина Олександрівна Корабельщикова, я виступав на студентських наукових конференціях. Але життя внесло свої корективи. У 1983 році за державним розподілом нас з дружиною направили працювати у Свалявську райлікарню. Оскільки інших вакансій, окрім у фтизіатрії, у Сваляві не було, мене призначили лікарем-фтизіатром, дружину - педіатром. З того часу ні я, ні вона не змінили свою лікарську спеціалізацію. Тому це - випадковість, якій я дуже вдячний. Коли ти фтизіатр, ти повинен бути і пульмонологом, і гастроентерологом, і кардіологом – все потрібно знати. І мої знання з кардіології дуже допомогли мені в майбутньому.

Кажуть, що туберкульоз – хвороба притаманна соціально вразливим верствам населення. Хто здебільшого був вашим пацієнтом, коли ви працювали у Сваляві?

Звичайно, туберкульоз – це різко виражена соціальна хвороба. Адже статус людини, її  матеріальний стан, працює вона чи ні, її санітарна культура, спосіб життя – дуже впливають на рівень можливого інфікування туберкульозом. У Сваляві основний контингент наших хворих складали заробітчани –  люди, які недоїдали, важко працювали. Сьогодні ця хвороба так і залишається, в основному, хворобою бідних. Але якщо людина має низький рівень імунної системи її  шанси захворіти на туберкульоз великі, тому туберкульозом хворіють не тільки бідні, а й самодостатні люди, які, наприклад, перенесли важкі інфекції, мають СНІД, хворіють цукровим діабетом, а тепер - і коронавірусом. Тому шанси захворіти дещо урівнялися, хоч туберкульозі надалі залишається соціальною хворобою. Подолати епідемію туберкульозу силами лише медиків неможливо. Потрібні потуги держави, та й самих людей – вони повинні жити краще і дбати про своє здоров’я.

У виданій цього року книзі професор М. Фатула згадує, як 11 серпня 1986 року ви забезпечили закарпатських лікарів, з якими їхали надавати медичну допомогу у Чорнобильську зону,  блоками мінеральної води, яка згодом там дуже знадобилася. Розкажіть про свою роботу  в Чорнобильській зоні.

Мій тесть у той час працював директором Лужанського заводу мінеральних вод і коли лікарі з усіх районів області дорогою в Чорнобиль заїхали у Сваляву, він заповнив багажники автобусів мінеральною водою для того, щоб ми мали питну чисту воду у тій зоні. Робота у лікарів була складною, невідомою, включала багато ризиків. Але праця поруч з професором М.Фатулою стала для мене ще одним університетом: кожний день ми разом проводити обходи, спільно розбирати кожну клінічну ситуацію. Мені здавалося, що працюючи у Чорнобильській зоні неповний місяць, я повернувся зовсім іншим професіоналом. Це правда.

У зоні враження особисто я працював ординатором терапевтичного відділення, цілодобово чергував у приймальному відділенні, один раз на 3-4 дні чергував на «швидкій допомозі». Ми їздили селами – влада забирала дітей, які лишилися, а я супроводжував їх у Кончу-Заспу. Контингент хворих був дуже різний. Травматологи і хірурги займалися здебільшого невідкладними справами, а в терапевтів, неврологів, інфекціоністів роботи було дуже багато.

Ви тривалий час працювали на керівних посадах майже усіх рівнів медицини, нині очолюєте спеціалізований медичний заклад, який є форпостом боротьби з Covid-19 і, безперечно, маєте власний погляд на медичну реформу в Україні. У чому сильні сторони, а в чому слабкість?

Найосновніше і концептуальне – реформа вкрай необхідна! Система охорони здоров`я, яка була в Радянському Союзі і ще тривалий час в Україні, була прогресивною для свого часу та тоталітарної держави. Зрозуміло, що в ринкових умовах, коли вже всі сфери змінилися, реформувалися, охорона здоров’я залишалася радянською і загалом уже нікого не задовольняла - ні медиків з їхніми зарплатами, підходами,зрівнялівкою, ні пацієнтів. Чи правильну модель вибрали в Україні? – це питання. Нині у нас реалізується канадсько-британська модель. Це, в основному, державна медицина. Чи може сьогодні Україна дозволити собі якісну державну медицину? Чому ми не будуємо страхову медицину? Адже основним джерелом фінансування сьогодні є Національна служба здоров’я України, а це - бюджетні кошти. Замовником від держави медичної послуги є Національна служба здоров’я України. Чи може вона утримати всю ту структуру, котра існує? Чи може утримати всю оцю кількість медичного персоналу? Напевно, ні. У цій ситуації необхідно вибирати пріоритети, що і робиться – це правильно. Гроші йдуть за пацієнтом – це теж правильно. Сьогодні ми знаходимося на рівні формування ринку медичних послуг. А ринкові відносини – це непроста справа. Куди пішов пацієнт – туди пішли гроші. Всі учасники ринку медичних послуг мають однакові права: і комунальні заклади, і державні, і приватні, і приватно-практикуючий лікар чи фізична особа – всі в однакових умовах. Значення має конкурентоспроможність, професійний рівень, відповідність до пакету медичних послуг, які визначені державою через Національну службу здоров’я України. Тому реформа потрібна і, в основному, вона є правильною. Але важливо адаптувати її до місцевих можливостей і потреб, зробити нормальний інформаційний супровід – і медики повинні знати, що на них чекає, і пацієнти. Інакше буде дуже багато домислів. І останнє – оту червону лінію, коли ми ще думали, що можна повернутися назад, ми вже перейшли. Тому – тільки вперед! Держава повинна дбати про те, щоб у цій ситуації постраждалих було якомога менше. Щоб усі були працевлаштованими і бачили своє майбутнє.

Ваше ставлення до ідеї реформування медичної галузі Закарпаття, яка була недавно озвучена?

Міністерство охорони здоров`я України замовило через USAID аналіз ситуації у кожній області. Її фахівці дали рекомендовану структуру закладів, котра передбачає й об`єднання окремих закладів. Думаю, що саме це повинно стати основою майбутнього об’єднання. Крім цього цілком слушною є ідея проведення аудиту. Ми говоримо про комунальні заклади, власником яких є обласна рада. В умовах дефіциту фінансування закладів охорони здоров'я треба визначитися із пріоритетами, які фінансувати повноцінно. Тому проведення аудиту – добра ідея. Аудит слід провести як господарської, так і медичної діяльності, а також визначити, що саме потрібно мешканцям Закарпатської області. Тож за основу треба взяти висновки USAID та аудиту, а після цього провести професійну дискусію за участі усіх зацікавлених сторін: власника, представників пацієнтських організацій, керівників закладів охорони здоров`я, університету, кафедралів. Адже на території області працюють потужні спеціалісти з організації охорони здоров`я: професор Геннадій Олексійович Слабкий, професор Іван Михайлович Рогач  – чому не долучити їх і не послухати їхню думку? Рішення буде приймати власник, але думки теоретиків, практиків, аудиторів, науковців слід обов’язково врахувати. Об`єднання необхідне, але у якій формі – покаже час.

Якщо говорити не про лікування від хвороб, а охорону здоров’я, то чия тут роль і відповідальність важливіша - медиків, чи самої людини?

Медики повинні не тільки лікувати, а й бути пропагандистами здорового способу життя. Хоча часто буває і навпаки. Медицина – стресогенеруюча сфера, тому медики живуть недовго, а хірурги - найменше. Наша робота справді важка. Але для того, щоб люди вели здоровий спосіб життя, берегли своє здоров’я, повинен дбати не тільки медик, а й усе суспільство. У суспільстві повинні бути певні індикатори - від держави, роботодавця - котрі стимулюють турботу про здоров’я, а не тільки борються з хворобами. Поки що рівень усвідомлення нашим соціумом проблем галузі охорони здоров'я є недостатнім.

 Covid-19 застав українську, та й світову медицину, зненацька?

Скоріш за все ніхто не передбачав такого рівня пандемії у світі. Що стосується нашого закладу, вважаю, що ми були підготовлені. Оскільки наш заклад працює з респіраторною інфекцією, де вже давно впроваджені принципи інфекційного контролю. Останніми роками, готуючись, до ринку медичних послуг, ми з монопрофільної лікарні, з тубдиспансера, створили «Центр легеневих хвороб», де є торакальна хірургія, пульмонологія, сучасна діагностика, у тому числі й забезпечення киснем, досвід оперативного втручання. Все це дозволило нам ввійти в пандемію більш-менш готовими. Нам бракувало кисню, але ми досить оперативно вирішили це питання завдяки поступленням з державного і обласного бюджетів. Сьогодні хворих стало більше, а їхній стан - важчим. Але тепер у нас є позитивний досвід і наш колектив уже адаптований до цієї роботи. Важливо, що за час боротьби з ковідом не постраждали інші напрямки роботи нашого закладу. Хворим, які мають бацилярний туберкульоз, ми надавали необхідну медичну допомогу. Цьому сприяло й те, що наш заклад знаходиться у декількох окремих будівлях і ми могли одну з них виділити спеціально для ковіду.

-  Яка сьогодні ситуація в області?

Напружена. Я дивлюся на неї не через призму статистики, а через кількість хворих у нашому закладі. Їх стало більше зі значно важчими станами, майже всі кисневозалежні. Реанімація протягом останніх тижнів повністю заповнена, у нас немає вільного місця. Тільки  звільняється місце через одужання чи летальний випадок – відразу на його місце поступає інший пацієнт. На жаль. Усі 9 апаратів ШВЛ у нас постійно підключені. За останній час збільшилася летальність. Минула хвиля, минулі штами, очевидно, були менш вірулентними. Важливо, що у нашому закладі немає жодного померлого вакцинованого. У нас була одна вакцинована пацієнтка на ШВЛ і нам вдалося її врятувати.

Ви поділяєте думку, що людству слід призвичаїтись жити з ковідом, як з грипом? Чи його можливо побороти, як свого часу побороли «іспанку» та тиф?

Я не епідеміолог, але як лікар і керівник закладу з певним досвідом, думаю, що ця зараза  вічно терзати нас не буде. Припускаю, що наступного року світові вдасться побороти ковід. Яка формула завершення епідемії у світі? Це будуть вакциновані + перехворілі – померлі = післяковідна ситуація. Україна помалу підходить під позначку 30% вакцинованих. Думаю, великий відсоток перехворілих(точної статистики немає). Для того, щоб ми повністю приборкали епідемію, нам необхідно мати 70% населення, котре має імунітет. Тож наступного року ми цього досягнемо. А далі будуть інші проблеми і ми повинні бути завжди до всього готові. На жаль лише ковідом біди людства не закінчаться. Ми повинні бути готовими і до більш серйозних глобальних викликів. Це очевидно.

Наскільки настрій людини, її внутрішня «запрограмованість» відчувати себе здоровою, відображається на її здоров’ї та самопочутті?

Психоемоційний стан – це базовий індикатор того, щоб побороти будь-яку хворобу. Психотерапевтична допомога у сучасному світі має величезне значення, тому кожен лікар має бути психоаналітиком. Людина з позитивними емоціями, з переконанням, що вона сильніша за хворобу, що вона потрібна родині, суспільству, що вона вірить своєму лікарю – має набагато більше шансів для одужання від будь-якої хвороби.

На цій оптимістичній ноті завершимо. Міцного вам і вашим колегам здоров’я, особистого щастя і мінімального професійного навантаження у новому році!

Спасибі сердечне! Будучи не тільки лікарем, але й менеджером у галузі охорони здоров’я, я проти того, аби ліжка були порожні, а наші сучасні діагностичні можливості не задіяні. Тому ми будемо робити все для того, щоб нашою роботою були задоволені пацієнти, щоб вони вчасно приходили до нас для надання висококваліфікованої лікувально-діагностичної допомоги. І щоб радили один одному наш «Центр легеневих хвороб», у якому працюють справжні професіонали.

 

Василь Ільницький, Інформаційно-видавничий центр

Категорії: