Новини

05.10.2018
3243

Професор Іван Мешко: "Людина - це складова душі й тіла, а зверхність я завжди віддавав духу"

Професор Іван Мешко: "Людина - це складова душі й тіла, а зверхність я завжди віддавав духу"

У жовтні Ужгородський національний університет відзначить 73 річницю свого заснування. Життєпис та славне ім’я найстаршого вишу і найчисельнішого колективу Закарпаття творили тисячі непересічних особистостей, які реалізовували свій інтелект, енергію та життєвий досвід для розвитку цього справді унікального закладу.

До числа таких особистостей належить і доктор історичних наук, професор, фундатор економічного факультету УжНУ Іван Мешко, якому цієї осені виповниться 93 роки. Пан Іван – жива енциклопедія як історії УжНУ, так й новітньої історії Закарпаття. Напередодні урочистостей ми поспілкувалися з ним.

ДОВІДКА: Іван Мешко народився 23 листопада 1925 року у с. Лецовиця Мукачівського району. У 1941 р. вступив до Мукачівської торгівельної академії. У 1945-48 роках працював головним державним інспектором Закарпатської області по торгівлі. У 1950 р. закінчив Львівський торгово-економічний інститут, а через шість років - аспірантуру Інституту суспільних наук АН УРСР (м. Львів). У1950-53роках працював директором Мукачівського кооперативного технікуму. З 8 лютого 1956 і до 23 березня 2015 року працював в Ужгородському національному університеті - спочатку на кафедрі політекономії, а згодом на заочному, загальнонауковому та економічному факультетах. У 1956 р. захистив кандидатську, а у 1973 - докторську дисертації, засновував економічний факультет УжНУ, був його деканом. Протягом 24 років очолювання економічного факультету тут було створено 3 кафедри, підготовлено 3 докторів і 17 кандидатів економічних наук, випущено близько 10 тисяч спеціалістів народного господарства. Перу І. Мешка належить більше 90 наукових праць з економічної проблематики. Головним об’єктом його наукових інтересів є історія української та світової економічної думки.

— Іване Михайловичу! Вам поталанило навчатися у Мукачівській торгівельній академії, яка на той час була одним з провідних освітніх закладів краю та давала грунтовні знання. Хто з викладачів вам особливо запам’ятався?

— Серед викладачів академії, очолюваної Августином Штефаном, було багато емігрантів, як тоді казали, з Великої України. Це – представники української інтелігенції, які після жовтневого перевороту 1917 року в Росії емігрували на захід і волею долі опинилися у нашому краї. Це - викладач української мови і керівник хору «Просвіти» (мав двівищі освіти – філологічну і музичну) Приходько, математик Трухлий, український літератор Мозенс. Згодом, у часи угорської окупації Карпатської України, усі вони залишили академію й повернулися на захід. З тих, хто залишився, мені запам’ятався місцевий педагог Балаж, який викладав у мене 3 або 4 предмети, та майбутній перший ректор УжНУ Степан Добош - викладав у нас історію. Коли Закарпатська Народна рада ухвалила рішення заснувати в Ужгороді університет, йому запропонували стати ректором.

— Чи можна стверджувати, що потужна емігрантська хвиля інтелігенції на Закарпаття з теренів України після більшовицького перевороту, сприяла національному освідомленню та просвітництву жителів краю?

— За часи Австро-Угорщини на території нинішнього Закарпаття державних шкіл не було взагалі. Існували тільки церковно-приходські школи на 2-3 роки навчання, а подекуди з п’ятирічною програмою навчання – в залежності від освіти самого духівника і півце-учителя, які й були основними учителями у цих школах. З входженням Закарпаття до складу Чехословаччини перед президентом Т.-Г. Масариком постало завдання знайти учителів для державних початкових шкіл краю. Найперше слід було визначитися, якою мовою вчити дітей. Масарик офіційно звернувся до чехословацької Академії наук, зокрема до всесвітньовідомого славіста, директора Археологічного інституту у Празі, керівника Слов'янського інституту Любора Нідерле за науковим висновком: якою мовою слід запровадити навчання у школах на Підкарпатській Русі. Нідерле відповів, що відповідь на це питання потребує вивчення. Приблизно через рік науковці Праги дали висновок: на Підкарпатті живуть русини, або малороси, (як їх називають в Росії), або українці. Для Л. Нідерле принципової різниці у мові закарпатців і наддніпрянців не було. Цей факт став для Т.-Г.Масарика підгрунтям для оголошення у Відні, Парижі та Берліні звернення до українських емігрантів, котрі мають відповідну освіту і бажання приїхати у Чехословацьку республіку на Підкарпаття працювати вчителями, що їх буде прийнято на державну службу. Ось так більшість педагогічного штату, особливо у селах, поки місцева вчительська семінарія не почала випускати своїх учителів, склали емігранти.

— Після закінчення навчання в академії де ви працювати?

— У 1945 році я пішов працювати у Народну раду Закарпатської України, у торговельний відділ. Мене було призначено головним державним інспектором торгівлі в Закарпатській області. Там працювали хлопці, які незадовго переді мною закінчували академію. Батько нинішнього професора УжНУ Василя Івановича Русина очолював цей відділ і він мене й призначив.

— Що входило у ваші обов’язки?

—Дуже багато: перевірка цін, наявність товарів, співпадіння цін з документацією. В основному - ревізорсько-інспекторська робота. Ціни тоді встановлювала держава, а приватні магазини були у перший рік націоналізовані. Основним постачальником тоді були склади так званих «воєнторгів». З них дуже багато виділялося промислової продукції: тканини, одяг, взуття були тільки у «воєнторгів» і то здебільшого із ленд-лізу.

— Як саме ви пов’язали своє життя з УжНУ?

— Після роботи на посаді головного державного інспектора я поїхав у Львів, щоб пройти Вищі дворічні торгові курси для керівного складу працівників Міністерства торгівлі. Програма тих курсів майже на 65-70% охоплювала інститутську програму. У ті часи теж був екстернат і я екстерном складав іспити, які проходив на цих курсах у Львівському торгово-економічному інституті.

Після закінчення навчання у 1950 р. отримав направлення на посаду заступника начальника управління міських торгів у Мукачеві із зарплатою 2 200 руб.. А це було пів зарплати секретаря обкому! Проте я пішов до кадровика і попросив переписати мені направлення, щоб я міг стати викладачем у Мукачівському технікумі. Але він мені відмовив, сказав, що, по-перше, вони витрачали на моє навчання гроші, а по-друге, це несерйозно, бо у мене вже і сім’я є, а там зарплата тільки 700 руб. – втричі менше. І коли я вже п’ятий раз зайшов із своїм проханням, він злісно взяв ручку, перекреслив направлення і написав: «Мукачівський торговельний технікум – викладач». Приїхавши в Мукачево, я пішов до директора. А там сидить начальник управління навчальних закладів Укоопспілки і вони якраз звільнили з посади директора. Начальник подивився на моє направлення, біографію і говорить: «Чудово, будете директором!». А я кажу, що це ж не серйозно, я не маю досвіду. «Ви маєте два роки досвіду адміністративної роботи, провчилися на курсах, то й будете адміністративну роботу виконувати, а завуч буде навчальну. І в нас немає для вас, як викладача, навантаження», - так я став директором технікуму. Через 2,5 роки мені подзвонили зі Львова й попросили здавати вступні іспити в аспірантуру. Я склав на 19 із 20 балів і мене зарахували і я залишився у Львові. Закінчив аспірантуру, а через три місяці захистив дисертацію. Тоді я вже працював у Львівському університеті. Я міг там і залишитися, але в мене тут вже була сім’я… І після повернення у 1956 році 8 лютого я став працювати викладачем в УжНУ.

— Звісно, тоді ще в УжНУ не було економічного факультету…

— На той час профільна економічна освіта не вважалася вищою освітою, тому й не було факультету. Я став працювати на кафедрі політекономії, а дисципліна викладалася як обов’язкова усім студентам. На кафедрі працювало тільки два кандидати наук. Але в 1963 році відбулася реорганізація заочної освіти в Україні. Секретар ЦК КП України Андрій Скаба для того, щоб наблизити навчання до студента, видав розпорядження створити загальнонаукові факультети. Серед спеціальностей була і економія. Оскільки в мене вже був досвід викладання, ректор призначив мене очолювати загальнонауковий факультет. Були різні реорганізації, але близько 10 років факультет проіснував. Найголовніше, що тоді я почав залучати спеціалістів, адже там були різні спеціальні дисципліни, наприклад, економічна географія. Коли я вже мав 3 кафедри, 17 кандидатів наук і 3 докторів, я почав ставити питання про створення економічного факультету і отримав дозвіл на це і в Москві, і в Києві, а в нашій області не отримав. Проте, з настанням незалежності, ми мали вже всі умови для створення факультету.

— За час вашої роботи в університеті змінилося багато ректорів. З ким працювалося найкраще?

— Я вважаю, що кожен ректор вніс свою посильну лепту у розвиток університету. Хтось був більш серйозним, а хтось менш. Найдовший час університетом керували Д. Чепур і В. Сливка. На мою думку, комплексно мислячою людиною був Д. Чепур. Саме за його керівництва університет став власне університетом, а не гімназією, бо що це за університет, у якому 30-40 кандидатів наук і 2 професори? За ректорства Д. Чепура збільшився викладацький склад, відкрилось багато нових спеціальностей, розпочалось будівництво сучасних університетських корпусів. Дмитро Венедиктович був людиною слова, дуже вболівав за успіхи колег. Зустрічаючи викладача на вулиці він перепитувався, коли буде готова його кандидатська чи докторська, всіляко заохочував кар’єрне зростання. Коли Д.Чепур пішов з ректорства в УжНУ було вже близько 200 кандидатів і 30 докторів наук. Він і сам теж багато часу приділяв власній науковій діяльності.

Володимира Сливка, на мій погляд, був за характером більш м’якою людиною, ніж Д. Чепур, але у стилі керівництва університетом у них було багато спільних позитивних рис. Найбільша його заслуга перед УжНУ полягає у тому, що йому вдалося у найважчі часи зміни суспільних формацій у нашій країні утримати виш, не дати йому «розповзтися», зберегти кадровий потенціал. Він тонко відчував і прогнозував суспільні зміни, тому на цей час припадає і створення низки нових факультетів та кафедр, відкриття нових спеціальностей. За його ректорства досягнуто вагомих результатів наукових досліджень у галузі фізики, а сам В. Сливка став лауреатом Державної премії.

Активні зусилля, які докладає нинішній ректор Володимир Смоланка по осучасненню освітньої та наукової діяльності вишу, його структурному реформуванню, налагодженню тісних і взаємовигідних контактів на міжнародній арені, де його добре знають як авторитетного науковця-медика, принесуть йому імідж успішного реформатора.

— Чому таким коротким було ректорство Степана Добоша? Кажуть, що він боявся можливих переслідувань з боку нової влади.

— С. Добош справді був дуже освіченою і непересічною особистістю, добрим організатором і пропозиція обласного керівництва очолити щойно заснований університет не була випадковою. Ректором він попрацював усього три місяці, але політичного підтексту у його звільненні не було. Знаю достеменно, що його дружина - словачка, або чешка за національністю - категорично не хотіла залишатися жити в Радянському Союзі і вони виїхали до Словаччини. Там він теж займався викладацькою діяльністю.

— З ким ви найбільше приятелювали?

—Дружні стосунки у мене були з лікарем І. Коршинським, істориками І. Шульгою, І. Гранчаком, Коваленком, філологом Лісовим. Зі своїми колегами я завжди старався бути на рівних. Окрім Івана Коршинського - усі вони вже відійшли у вічність.

— Яким є рецепт вашого довголіття?

— По-перше, я все життя намагався бути фаталістом. «Долі своєї не обійдеш» – як показували вирішальні моменти в моєму житті, ця теза є правильною. Довголіття, передовсім, – це добродушність. Вважай, що навколо тебе не вороги, а добрі люди, і їм треба робити добро. Як казала мені моя мама, любити свого ворога - не означає, що треба з ним паленку пити. Це означає, що коли ти його побачиш над прірвою і зможеш або доторкнутися мізинцем і скинути, або ж взяти за руку і врятувати – обиратимеш завжди другий варіант. Це було повчання простої селянської жінки, але дуже віруючої. А по-друге, я вів напіваскетичний спосіб життя. З 93 років 63 я прожив на рослинно-молочній їжі, без м’яса, без яєць. Це теж має значення. Також я щороку голодую, разом це вже більше 1000 днів, та 24 роки я займався йогою. Моїм життєвим кредо завжди було правило: людина - це складова душі й тіла, а зверхність я завжди віддавав духу. Другим важливим постулатом мого життя була християнська заповідь: не роби людям того, чого не хочеш, аби робили тобі. Третім, не менш важливим постулатом, що випливає із перших двох: коли маєш проблеми з оточенням, шукай причину не в оточенні, а в собі, своєму нутрі, причина там захована, тому не маєш права судити іншого.

Розмовляв Василь Ільницький

 

Категорії: