Новини

14.06.2017
4420

Правила успіху молодого науковця УжНУ Мирослава Гончарука-Хомина

Правила успіху молодого науковця УжНУ Мирослава Гончарука-Хомина

У студентські роки мій співбесідник Мирослав Гончарук-Хомин поставив перед собою амбітну мету – до 25 років взяти участь у 25 міжнародних наукових конференціях. 15 червня йому виповнюється 26, і науковець жартома звітує, що план-графік виконав. А ще встиг стати лауреатом премії Національної Академії медичних наук України, стипендіатом програм Верховної Ради України та Президента України, сертифікованим спеціалістом Interpol у галузі ідентифікації осіб у випадках масових катастроф. Також він є членом Асоціації судової стоматології України, Osteuropa Verein Rechtsmedizin (Німеччина), International Organization for Forensic Odonto-Stomatology (Італія) та співавтором патентів з ідентифікації осіб за стоматологічним статусом.

Навчаючись в аспірантурі УжНУ, Мирослав знаходить час не тільки на наукові дослідження, участь у міжнародних наукових форумах, а й на викладацьку роботу - веде по два предмети на стоматологічному і медичному факультеті № 2 з іноземною мовою навчання. Він жартує, що неідеальні умови для вітчизняних молодих науковців – це своєрідне наукове загартування по-українськи. І вже серйозно каже: насправді той, хто дійсно зацікавлений у науці, виходить не з умов, а з того, чого прагне досягти. 

Проблема не в країні чи умовах – а в нас самих

 - Розкажи, будь-ласка, про останній науковий форум, на якому ти представляв Ужгородський національний університет.

- Це був 13-й Варшавський міжнародний біомедичний конгрес. Я підготував одночасно дві роботи від двох факультетів: з онкології – про біомаркери слини для визначення предикції пухлинних уражень ротової порожнини, та зі стоматології – про вдосконалення методів визначення віку осіб по зубам. Мої доповіді визнали кращими в обох секціях. Є іще один приємний нюанс – в одній із секцій я був єдиним представником України, до того ж секція називалася PhD Basic Science, тобто там були представлені кандидатські або аспірантські роботи, а це вже доросліший рівень порівняно зі студентськими конференціями.

- Знаю, що це далеко не перша твоя успішна участь у міжнародних конференціях…

- Насправді це моя 8-ма закордонна країна і ювілейна, 25-та переможна міжнародна конференція. На всіх мої роботи визнавалися серед кращих. Бувало, що я отримував не перше місце, але «призові» – завжди. Повертаючись до конгресу у Варшаві, додам, що моїми працями зацікавилися, я обмінявся контактами з багатьма колегами. І в них, і в нас судова стоматологія як така не розвинена, тому поляки намагаються зачепитися за нові наукові теми, які потім можна буде розвивати.

- Тобі вже пропонували опублікувати представлені на Варшавському конгресі роботи у закордонних медичних журналах?

- Так. Спочатку зацікавилися статтею, яку ми писали з Василем Калієм, деканом медичного факультету №2. Буквально через декілька днів після конференції прийшов запит від американо-китайського наукового видання з офісом у Сполучених Штатах. Вони зацікавилися, чи можна роботу розширити, щоб потім її опублікувати в якості повної статті, або навіть включити до книжки, що матиме главу про визначення уражень ротової порожнини по біомаркерах слини.

А через два тижні, коли стало відомо, що я виграв і в стоматологічній секції, отримав листа із Бразилії з пропозицією публікації статті в тамтешніх наукових журналах. Зараз я не в змозі готувати дві статті одночасно, але намагаюся тримати контакт із цими видавництвами, щоб у липні чи в серпні взятися за цю роботу.

- Мирославе, зізнайся, чи не виникало в тебе думки після навчання виїхати працювати за кордон?

- Звичайно, можливість поїхати за кордон була б. І така думка справді виникала. Мабуть, у всіх є криза юнацького віку, коли ти думаєш: тут нічого доброго немає, це Україна, тут криза, про які перспективи в цій державі можна говорити… Але з часом ти переосмислюєш усе і розумієш: проблема не в країні чи в умовах – а в нас самих. Якщо хочеш себе реалізувати і чесно заробляти вдома непогані гроші, то треба працювати над собою. Це дійсно правда. Воно, може, звучить пафосно, але так і є. Слід у собі шукати проблему і вихід з неї, тоді набагато простіше.

 В УжНУ є багато молодих науковців, які «заряджені» на здобуття перемог

 - Чи можна порівнювати базу, яку мають молоді науковці у нас, з тією, котрою користуються колеги за кордоном?

- Відчувається, що там база краща. Наприклад, на конференції у Польщі молоді науковці представляли геномні дослідження, глибинні гістологічні наукові розвідки. Я думаю, що у нас, наприклад, можна було б провести тільки певну частину таких досліджень, бо немає відповідної бази. Звісно, у таких випадках виникає маленька заздрість до можливостей цих колег. Але з іншого боку – це має мотивувати. Можна сказати собі: так, у мене інші умови, але якщо я в цих умовах можу створити конкурентоспроможний продукт, це про щось та й свідчить. Я б назвав нинішні умови для молодих вітчизняних вчених своєрідним науковим загартуванням по-українськи…

Однак, якщо серйозно, все залежить від ставлення до справи. Проблеми можуть не тільки заважати, а й заохочувати. Скажімо, європейці не знають, яка у нас база. Але коли ти порівнюєш свої дані з їхніми і бачиш, що в принципі ми на одному рівні наукових відкриттів чи досліджень, то думаєш: я точно зробив для цього більше, ніж вони. І це – потужна внутрішня особиста мотивація.

- Чи можна казати, що зараз, якщо молода людина зацікавлена в науці, вона має шанс успішно реалізувати себе? Чи успіху досягають тільки одиниці?

- На мою дуже суб’єктивну думку, якщо людина по-справжньому зацікавлена в науці, то цього вже достатньо, їй більше нічого не треба. Наприклад, коли я починав займатися наукою ще студентом, не було взагалі нічого: фінансової підтримки, навіть відряджень не платили. Їздив на конференції за свій кошт, певна матеріальна підтримка з’явилася вже пізніше, коли стоматологічний факультет УжНУ став на ноги.

Думаю, що той, хто дійсно зацікавлений у науці, виходить не з умов, а з того, чого прагне досягти. Якщо ж говорити про реалізацію ідей молодого позитивно «зарядженого» науковця…  Не можу порівняти з іншими університетами, але точно знаю, що це нелегко. І вдається не всім. Переважно, мабуть, тому, що не кожен дочікується того моменту, коли справа нарешті зрушується з місця. Бо все-таки це тривалий процес, купа підготовчих етапів. Навіть якщо брати, припустимо, лише одне дослідження з публікацією статті, то це – і набір даних, і пошук зразків досліджень та біоматеріалів, і їх аналіз, і, зрештою, пошук і встановлення необхідних контактів у наукових колах... Не у всіх вистачає терпіння.

Ще будучи учасником, а потім головою Студентського наукового товариства, я зав’язав дуже багато контактів з молодими науковцями різних факультетів нашого університету. Можу засвідчити, що в УжНУ є багато молодих науковців, які дійсно «заряджені» на здобуття перемог. Вони цілеспрямовані в своєму баченні. Але є й інший момент. Я аналізую покоління, яке зараз маю шанс навчати, і бачу, що є люди набагато талановитіші, але значно менш мотивовані. Я б сказав, що проблема молодіжної науки не в тому, що вона трошки бідна чи неорганізована, а в тому, що вона немотивована.

- Поясни, будь ласка.

- Наука на первинному етапі подачі її студенту повинна бути дещо науково-популярною. Не в популістському розумінні того значення, а в заохочувальному сенсі – вона має бути цікавою для того, хто хоче її починати. Цей фактор мотивації сьогодні практично відсутній. Навіть інформаційного заохочення немає – студент знає, що треба робити щось на своєму гуртку, але його не питають, чи йому це цікаво або яке його бачення. Я переконаний, що треба опуститися до рівня наочності, говорити простими словами, наводити приклади – і тоді студенту стає цікаво.

- Останніми роками завдяки фінансованим Євросоюзом програмам на зразок «Горизонт 2020» наші науковці отримали більше можливостей реалізації наукових проектів у партнерстві з європейськими колегами. Яке твоє ставлення до таких спільних проектів? 

- Чесно кажучи, я є прихильником індивідуальних грантів, бо тоді все залежить тільки від тебе і від твоїх старань. І коли щось не вдалося – звинувачувати можна тільки себе. Глобальні гранти між науковими структурами на великі суми мають великий плюс: вони дозволяють згуртувати колектив, який над проектом працює або буде працювати в майбутньому. У плані організації – це дуже хороша практика.

Стосовно ж того, наскільки вони ефективні, я не можу судити, бо не маю досвіду такої роботи. Я брав участь у грантовому проекті на дослідження кісткової тканини в Німеччині. Але він індивідуальний – я його заробив, виконав для цього роботу, відпрацював грант у Німеччині й отримав від того процесу велике задоволення.

 В Ужгороді я знаходжу можливості, які деінде навіть не старався б шукати

 - Ти родом із Житомирщини. Чому вирішив навчатися саме в УжНУ? 

- З Ужгородом у мене вийшла цікава історія. Свого часу за програмою обміну FLEX я закінчив школу в Сполучених Штатах, у Південній Кароліні. Потім повернувся в Україну і почав подавати документи в різні університети. Ми з батьком зробили цілий круїз Україною – від Ужгорода до Харкова, подавалися у всі вищі навчальні заклади на медицину, стоматологію й іноземну філологію. І так сталося, що з Ужгорода подзвонили першими, здається, ще за три тижні до вступної кампанії. Запросили подавати документи – я приїхав.

А потім з’ясувалося, що я вступив на державне замовлення і в інші університети, в тому числі в престижні Національний медичний університет ім. О.Богомольця і Полтавську стоматологічну академію. Стоматологічний факультет УжНУ тоді лише починав свій шлях, лише два роки як був створений. Утім, я вирішив, що легше розвиватися в тому колективі, який народжується, ніж у тому, що вже багато років сформований. Залишився в Ужгороді, закінчив навчання, інтернатуру, магістратуру і зараз вчуся в аспірантурі.

- Переїжджати не плануєш?

- Найближчі півтора року точно ні, бо ж треба завершити навчання в аспірантурі. А там – побачимо. Хоча, зізнаюся, я люблю Ужгород. Він дещо провінційний, але тут спокійніше працюється, і наукою займається, і твориться, і пишеться (Мирослав, крім того, що науковець, – іще й поет та музикант – Я.С.).

В Ужгороді трошки менше можливостей, ніж, скажімо, у потужних європейських медичних університетах, де є науково-дослідні центри, лабораторії. Але з іншого боку, це сприяє розвитку комунікаційних здатностей: я зв’язуюся з людьми із Лейпцига, Львова, Києва, Дюссельдорфа, обмінююся з ними інформацією, надсилаю зразки досліджень, цифрові дані, результати рентгенографії – і починається справжня наукова взаємодія і співпраця. Іншими словами, цей мінус можна перетворити на плюс: в Ужгороді я знаходжу можливості, які деінде, напевно, навіть не старався б шукати.

 

Ярослав Світлик,

Інформаційно-видавничий центр УжНУ 

Категорії: