Новини

06.12.2018
221

Полковник Василь Олійник: «Наші вихованці здобувають вищу освіту на своєму факультеті, паралельно вчиться на військовій кафедрі та готуються захищати Вітчизну»

Полковник Василь Олійник: «Наші вихованці здобувають вищу освіту на своєму факультеті, паралельно вчиться на військовій кафедрі та готуються захищати Вітчизну»

Ще донедавна вислів «є така професія – Вітчизну захищати» сприймався як щось дуже високопарне. У сьогоднішніх реаліях  війни з російським окупантом на українській землі, він має цілком конкретний зміст – десятки тисяч професійних військовиків стримують московську окупаційну орду на східних рубежах Вітчизни. А їхні досвідчені колеги, які пройшли горнило бойових дій, навчають військовим професіям нову офіцерську генерацію української армії. До них належить і завідувач кафедри військової підготовки УжНУ, кандидат психологічних наук, полковник Василь Олійник. У переддень свята Збройних Сил України ми поспілкувалися з ним про долю військовика, армії й країни.

Пане полковнику! Як у вас виникла ідея стати військовим? Де навчалися та  починали військову службу?

Народився я у м. Артемівськ Донецької області, якому нині повернуто його історичну назву - Бахмут. Буквально навпроти нашого будинку розташовувалася військова частина і майже все моє дитинство і юнацтво минули біля неї. Спілкування з солдатами та офіцерами сформували у мене романтичне ставлення до військової служби. У школі, де я навчався, також було багато дітей військовослужбовців. Усе це сприяло тому, що я обрав собі таке майбутнє. Навчався я успішно, батьки бачили мене цивільною людиною і дуже відговорювали пов’язувати долю з армією. Але я таки настояв на своєму і подав документи до Харківського танкового училища. Перша спроба виявилася невдалою - мене визнали «непридатним»… Проте вже через півроку я виявився «придатним» і мене призвали на строкову армійську службу. По закінченні сержантської школи у м. Харків я проходив службу у м. Калінінград (колишній німецький Кенінскберг) у полку протиповітряної оборони (ППО).

Дитяча мрія стати професійним військовим не покидала мене. По закінченні строкової служби я подавав рапорт в Донецьке військово-політичне училище. Ця спроба увінчалася успіхом. Училище я закінчив у 1983 році й у званні лейтенанта отримав скерування у Білоруський військовий округ до військової частини неподалік Бреста. Уже через рік отримав направлення у «Групу радянських військ у Німеччині», чотири роки служив у Дрездені та рік у Магдебурзі. У радянській армії існувало неписане правило: хто з офіцерів відслужив у контингентах, розташованих на території тодішніх Польщі, ЧССР, НДР та Угорщини, повинен був продовжити службу у Забайкальському чи Середньоазіатському військових округах. Я вибрав Забайкалля, відслужив 3 роки у м. Чита, де мене й застали події кінця 1991 року, коли Україна стала незалежною державою.

Грудень 1991 року для військовослужбовців-українців був дуже схожим з нинішнім груднем для православних священнослужителів – треба  визначатися зі своєю подальшою долею. Як ви приймали рішення і як вам воно давалося?

Жодного сумніву в тому, що нам треба повертатись в Україну, ні у мене, ні у моєї родини не було. На той час я вже був капітаном, у мене була трикімнатна квартира, не мав жодних побутових проблем, родина була повністю забезпечена, платили добре. Ми ні на що не скаржилися, жили у комфорті. Я мав там посаду, статус, авторитет, перспективу кар’єрного зростання. Словом, я мав що втрачати.

Скажу відверто - повернення було не простим. Українців на Батьківщину практично не відпускали. Як тільки я подав рапорт, що хочу перевестись в Україну, мені відразу почали пропонувати вищі посади. Я відмовлявся. Якогось відвертого тиску не було, усі розмови велись виключно на побутовому рівні. Дві спроби повернутися в Україну офіційним шляхом не були успішними. Довелося підключати свої знайомства і лише у такий спосіб вдалося повернувся в Україну.

Як складалася військова ваша кар’єра на Батьківщині? Це були важкі для нашої армії часи…

На жаль, в Україні нас не чекали. Перед військовим штабом у Києві стояли тисячі людей в очікуванні потрапити на прийом, щоб довідатися рішення своєї долі. Мені знадобився місяць, аби дочекатися своєї аудієнції. За цей час уже шукав місце в інших структурах, бо сім’ю треба було годувати. Я дуже хотів працювати у Донецькому військовому училищі і мене туди таки скерували. Згодом розподілили у дивізію розташовану у м. Артемівськ, потім запропонували посаду у частині м. Алчевськ Луганської області, де якраз почали формувати прикордонний загін, і я погодився. Полковник Мулява, командир полку з м. Полтава, який першим присягнув на вірність українському народові, якраз формував групу нової військової спеціальності - вихователів. Приймали людей, які закінчили військово-політичні училища і мали нахил для роботи з персоналом. Я пройшов усі іспити і став працювати психологом. Десь через два роки я вступив у перший набір Національної академії Державної прикордонної служби, яка з находиться у м. Хмельницький. По закінченню Академії працював у м. Львів у штабі прикордонного округу, у Чопському прикордонному загоні, в Академії Держприкордонслужби України, у центральному апараті у м. Київ. Коли викладав у Академії - захистив кандидатську дисертацію.

Абсолютна більшість вашої військової карєри припала на мирні роки, але уникнути війни нашому поколінню таки не вдалося. Чи допускали ви, що за Україну вам доведеться воювати?

Мені важко про це говорити, бо я сам з тих країв, де сьогодні йде війна. У мене залишилося там багато друзів, родичів. Правда, з багатьма з них моя родина уже не спілкується. Чимало було друзів і в Росії, бо і навчалися разом, і працювали. Мабуть, вони мене вже з друзів давно «викреслили». Мені і в страшному сні не могло приснитися, що буду воювати з росіянами, що «російський брат» піде на «українського брата»…

Хоча, осмислюючи тогочасні суспільно-політичні події, ми бачили, що реалії життя і наші ідеологічні переконання, перебувають у значній дисгармонії. Ще коли служив у тодішній Німецькій Демократичній Республіці задумувався, чому тут люди живуть помітно краще, ніж у нашій країні. За кілька років до здобуття Україною незалежності стався збройний конфлікт у Нагірному Карабасі. Військовослужбовці із Забайкалля їздили туди, брали участь у бойових діях. В Азербайджані, Литві, Молдові теж було неспокійно. Офіцери, котрі поверталися звідти, розповідали, що таке рано чи пізно станеться і в Україні. Але мало хто тоді у це  вірив.

У перші роки нашої незалежності Росія почала провокативні ігри навколо Криму – автономний статус, дозвіл на базування у Севастополі Чорноморського флоту Росії… Мені доводилось їздити на півострів з інспекцією прикордонних військ у 2012 році і я на власні очі бачив ці тривожні тенденції, які відбувалися без належної оцінки вищим керівництвом держави. Український флот явно нищився, а російський – процвітав. Український морський офіцер отримував на порядок нижчу зарплатню, ніж російський, українські військовики правдами й неправдами намагалися влаштувати своїх дружин на роботу в російські структури, бо не вони годували своїх дружин, а навпаки. Це потрібно було бачити і адекватно реагувати…

Доля розпорядилася так, що Україна має потужного і, як свідчить історія наших стосунків та сьогоднішні реалії, вороже налаштованого до нас сусіда. Як жити з такою реальністю? Щодня бути готовими до вторгнення, як ізраїльтяни, чи семимильними кроками йти під ядерну парасольку НАТО?

Як людина військова, яка віддала 36 років свого життя армії, можу однозначно стверджувати – Вітчизну треба захищати усіма можливими методами. На жаль, від першого дня нашої незалежності, і аж до вторгнення агресора у лютому 2014 року, ані українська влада, ані суспільний загал, адекватно не оцінювали рівень загрози від північного сусіда. А за керівництва президента-втікача йшов уже неприхований розвал української армії, міністром оборони взагалі був призначений екс-громадянин нинішньої держави-агресора, відбувалося цілеспрямоване нищення інших силових структур. Сьогодні українці, як ніхто інший, пересвідчилися у справедливості твердження: нація, яка належним чином не утримує власну армію - утримуватиме армію окупанта. За свою землю потрібно воювати - не може бути перемоги в обороні. Переможно воювати ж з російською армією самотужки, без адекватної підтримки союзників – нам не під силу, незважаючи на те, що моральний дух української армії та її оснащення, виросли у рази. Звичайно, найперше треба шукати політичне вирішення цього конфлікту, застосовувати усі можливі дипломатичні шляхи. Щодо захисту, то, як на мене, нічого більш ефективного, ніж членство у НАТО, світ наразі ще не придумав. Але й кожен громадянин України повинен чітко розуміти й усвідомлювати, що військова загроза з півночі – у нас на роки.

Чи враховуєте ви ці фактори при підготовці молодих офіцерів на вашій кафедрі? 

Звісно. Складаючи навчальні плани ми багато в чому відмовились від спадщини радянщини, менше уваги приділяємо таким зовнішнім атрибутам, як, наприклад, стройова підготовка. Натомість, більшу увагу наших студентів зосереджуємо на патріотичному вихованні, прищеплюємо повагу і любов до своїх батьків, рідні, рідного краю, Батьківщини, вчимо бути готовими до моменту, коли їх потрібно буде захищати. Звичайно, розповідаємо про історію українського війська, про ті славні битви, які ми вигравали під час Другої світової війни, про подвиги УПА, її героїв, які віддавали своє життя за Батьківщину. Є у нас предмет «Армії країн світу». Тепер більше вивчаємо не тактику армій країн НАТО, а Росії, Молдови, Білорусії.

Фахівців яких військових спеціальностей готує ваша кафедра?

Ми навчаємо спеціалістів чотирьох військових спеціальностей: молодших командирів механізованої частини, фахівців бойового застосування наземної артилерії, бійців підрозділів спецпризначення і психологів. Справді величезну увагу приділяємо психологічній готовності молодих людей тримати у руках зброю, бачити і знати, хто твій ворог, вмінню захищати себе. У реальних бойових умовах буває надзвичайно важливо першим зробити постріл, адже це постріл у людину. Саме тому дуже важливо пояснити, що перед тобою, передусім, ворог, який напав на тебе.

Як створювалася ваша кафедра, кому доручено готувати завтрашній день української армії?

Особисто я вважаю, що створення кафедри військової підготовки в УжНУ було вимогою часу, дуже доречним і, як засвідчив час, правильним рішенням. З першого дня заснування ми відчували увагу і всебічну допомогу в особі ректора Володимира Смоланки, усіх університетських структур, які сприяли нашому становленню. Нам створено чудові умови для навчання і практичної підготовки наших студентів. 

Безумовно, основною цінністю нашої кафедри є її викладацький колектив. Це - досвідчені офіцери, учасники АТО, які мають бойовий досвід - мій заступник, підполковник запасу Ігор Єськін, фахівець, який займається підготовкою артилеристів - Олександр Слюсаренко, Олег Анісімов, котрий готує майбутніх розвідників, та багато інших.

З часу створення кафедри ми вже здійснили два випуски. Зараз у нас навчається 250 хлопців і дівчат. Усі вони – з числа кращих студентів університету. Важливо, що кожен з них – майбутній лідер. На самому початку побутувала думка, що на кафедру військової підготовки підуть ті студенти, котрі не хочуть служити в армії. Брехня! Ми провели опитування (я про це доповідав на Вченій раді) - кожен третій наш випускник йде служити в Збройні Сили, Національну гвардію, Прикордонні війська чи в інші силові структури. Наших вихованців не лякає перспектива потрапити у зону бойових дій, уже сьогодні серед них є учасники добровольчих формувань з АТО, є кілька студентів, котрі вже мають і вищу освіту та бойовий досвід, а зараз навчаються на першому курсі. Хочу наголосити, що наші вихованці здобувають вищу освіту на своєму факультеті, паралельно вчиться на військовій кафедрі та готуються захищати Вітчизну, тож заслуговують на належну пошану. За такими офіцерами-патріотами – майбутнє якісно нової української армії! День Збройних Сил України, який відзначаємо 6 грудня, є нашим з ними спільним професійним святом. З чим я їх, а також своїх колег, усіх сьогоднішніх захисників нашої Вітчизни, щиро вітаю!

Розмовляв Василь Ільницький

 

Категорії: