Петро Токар: «Справжній дипломат повинен бути польовим воїном задля досягнення національних інтересів своєї країни»
Чому казахи і українці – дійсно братні народи, що потрібно знати для того щоб бути фаховим дипломатом, як відбувалося становлення соціологічних досліджень на Закарпатті – про ці та інші теми ми поспілкувалися із кандидатом соціологічних наук, доцентом кафедри міжнародних студій та суспільних комунікацій, директором НДІ міграцій і демографії УжНУ, почесним професором ЕНУ ім. Л. Гумільова Петром Токарем. До речі, 14 жовтня Петро Васильович святкує 70-ліття, тому щиро вітаємо ювіляра, та бажаємо йому міцного здоров'я, радості, мирного неба, наснаги та натхнення для подальших досліджень.
- Пане Петре, розкажіть про свій шлях до вивчення зокрема міжнародних відносин, соціології.
- Передусім, варто зауважити, що в СРСР соціологія на довгий час, до 80-х, була забороненою Сталіним. Була обізвана лженаукою, із всіма відповідними наслідками. Але давайте про все по порядку.
Першими вищим навчальним закладом, який я закінчив, із відзнакою, стала Вища комсомольська школа при ЦК ВЛКСМ у Москві. Пуступив туди після армії, коли працював на заводі «Мукачівприлад». Там навчалися групи іноземних студентів із дуже багатьох країн світу, навіть з ФРН, США, інших капіталістичних країн, з якими активно комунікував в навчанні, в спорті та позанавчальних заходах, яких було багато і навіть у студентських будівельних загонах. У 1986 році я був у Києві учасником з’їзду соціологів України, коли офіційно була створена Українська соціологічна асоціація.
В той же період перший секретар обкому партії Генріх Бандровський запропонував мені створити єдину систему вивчення громадської думки на Закарпатті. Таким чином, можна сказати, що певним чином був дотичний до відновлення соціології, як науки, в Закарпатті.
Потім, вже заочно, я закінчив економічний факультет Ужгородського державного університету і в 1990 році поступив у Академію суспільних наук у Москві. На той час це був єдиний центр в СРСР, де вивчали соціологію. Я поступив на стаціонарне навчання. Три роки навчався в аспірантурі, захистив кандидатську дисертацію, а згодом закінчив там і докторантуру.
- Але крім наукової діяльності, Ви також займалися й практичною політикою, працював в органах державної влади…
- Так, справді, цевже був початок 90-х років, і Сергій Устич, який на той час працював першим заступником голови Закарпатської обласної державної адміністрації, закликав повернутися на Закарпаття. В той час я ще перебував у Москві і мене єдиного з мого навчального курсу аспірантури, вже тоді громадянина України, рекомендували в докторантуру Академії управління, яку на той час уже перейменували.
І ось, одного разу, прилетівши після навчання з Москви до Ужгорода, приходжу додому, а там мене вже чекає Сергій Устич зі своїм помічником. Він тоді балотувався на посаду голови обласної ради, а відтак і народного депутата на перших демократичних виборах сучасної незалежної України, і йому потрібна була соціологічна допомога під час кампанії. Я погодився, і повідомив своїм колегам, що буду на Закарпатті півроку, але й надалі щомісяця приїзжав на навчання до академії. Під час виборчої кампанії ми з Сергієм Івановичем обійшли всі села області, декотрі по кілька разів. Вибори команда виграла, і С.Устич попросив мене залишитися й надалі: «Не йди в ту Москву, є тут над чим працювати» - так, пам’ятаю, сказав.
Отож, далі я продовжив роботу в Закарпатській обласній адміністрації, спочатку - керівником новоствореного об’єднаного управління у справах національностей, міграції та релігії. Фактично тоді ми й створили попередницю сучасної міграційної служби (штат - 2 особи - аналітики). З колегою Миколою Товтом, який очолив відділ міграції, ознайомилися із досвідом сусідніх країн, вивчили, як ці служби працюють, написали положення, за яким цей відділ певний час функціонував. Потім стало зрозумілим, що не може працювати держава без ідеологічної структури, яка б цілеспрямовано займалася внутрішньою політикою. Таким чином ми дійшли до створення управління внутрішньої політики, яке займалося цими проблемами, адже в області тоді налічувалися десятки створених національно-культурних товариств, на грунті яких організувалися політичні партії. Став керівником цього управління, потім працював заступником голови закарпатської ОДА до вересня 1999 року. Після цього став проректором і завкафедри суспільних наук УжДІІЕП, а далі директором Закарпатського Центру соціально-економічних і гуманітарних досліджень НАН України.
- Як розпочалася Ваша дипломатична кар’єра?
- Вже з 2002-го року перейшов на дипломатичну службу, працював 1-м секретарем в українському посольстві в Братиславі. Це був період вступу Словаччини до ЄС, вони дуже активно працювали в цьому напрямку, бо після авторитарного уряду Владіміра Мечіяра тодішній, проєвропейський правоцентристський уряд Мікулаша Дзурінди проводив радикальні ринкові, демократичні реформи. Це був дуже цікавий період, досвід, який Словаччина отримала в цьому євроінтеграційному процесі став дуже корисним для України. З 2006 року, після повернення до рідного УжНУ цю проблему ми з колегами Сергієм Устичем і Олександром Передрієм вивчали в рамках створеного Інституту транскордонного співробітництва. За їх сприяння я провів фундаментальне конкретне соціологічне дослідження в 4-х країнах: Польщі, Словаччини, Угорщини та України щодо ставлення їх громадян до вступу своїх країн до ЄС, узагальнив його результати і опублікував монографію «Нові реалії сучасних кордонів».
У 2009 році, вигравши конкурс в МЗС, повернувся на дипломатичну роботу, на посаду радника Посольства України у Республіці Казахстан. П’ять років працював радником ПУ, паралельно читав лекції в Євразійському національному університеті в Астані. У 2013 році отримав звання почесного професора ЄНУ і в 2014 році, коли закінчував свою роботу в Посольстві, ректор запросив залишитися в університеті і я ще 5 років там відпрацював. Таким чином, 10 років я був у Казахстані, на Закарпаття приїздив тільки на декілька тижнів у відпустку.
- Які Ваші враження від роботи в Казахстані?
- Насправді Казахстан неймовірна країна, чудові, гостинні люди, які дуже шанують українців та підтримують Україну. Можу сказати, що Казахстан, як і Словаччину, територіально знаю не гірше ніж Україну. Колись в РК жило понад 2 мільйони українців, зараз близько 500 тисяч (за статистикою 332 тис.), - це велика діаспора. В історії наших народів є дуже багато спільних паралелей – і визвольні змагання, і, нажаль, трагічні події, наприклад Голодомор, репресії, депортації.
Я пишаюся тим, що мені вдалося по поверненні видати перші українські переклади важливих для казахів видань. Зокрема книгу про героя визвольної боротьби казахського народу «Аліхан Бокейхан – син Великого степу». Її автором є мій приятель, Султан Хан Аккули. Аліхан Бокейхан – це видатний лідер періоду визвольних змагань у Казахстані, він знався із нашими діячами національно-визвольної революції 1917-1920 років, В.Винниченком, С.Петлюрою та іншими.
Також я взявся за переклад та відбулися презентації для українського читача праці «Шакарім», присвячену видатному казахському поету, письменнику, перекладачеві, композитору, історику і філософу Шакаріму Кудайбердієву. Автором цього видання є ректор Євразійського національного університету імені Л.М. Гумільова проф. Єрлан Сидиков. Я переконаний, що хто має намір вивчати казахську культуру, літературу, філософію, національну ідентичність казахів треба починати із прочитання «Шакаріма».
Перша в Україні презентація книги «Аліхан Букейхан. Син Великого степу», УжНУ, 2017 рік
За час роботи в Посольстві долучився до створення Українського центру науки й культури. Центр діяв при Посольстві України на базі ЄНУ, наразі - при українській громаді. На час відкриття цього центру я виконував функції Тимчасового повіреного в справах України в РК.
На базі Українського центру науки й культури ми проводили значну кількість заходів. У 2014 році, коли розпочалося російське вторгнення, ми розповідали там правду про те, що насправді відбувається в Україні, проводили фотовиставки, конференції, круглі столи, вечори пам’яті.
Окремо слід виділити роботу щодо Шевченкіани. У 2012 році ми почали проводити в Казахстані Шевченківські читання, видавати збірники, наразі вже 10 збірників вийшло. Варто зауважити, що Шевченко найбільше художніх творів написав саме в Казахстані - 353 картини там створено. Казахи дуже шанують Тараса Шевченка, в країні є 14 пам’ятників та меморіальних знаків, присвячених поету. Донині називають дітей іменем Таразі на честь Великого Кобзаря.
- Ви зазначили, що є багато спільного в історії наших країн. Чи є взаємозалежність між сучасними подіями в Україні і Казахстані?
- Вважаю, що є пряма взаємозалежність. На всіх конференціях чи масових заходах, які відбувалися в Казахстані починаючи з 2014 року, в яких брав участь, зазначав: «Брати, сестри-казахи, якщо Україна не витримає цю війну – ви станете наступні».
Казахи дуже підтримують українців у нашій боротьбі, пам’ятаю, після мого виступу на конференції, присвяченій 30-літтю грудневого виступу молоді під антирадянськими гаслами в Алма-Аті 1986 року в залі встали, учасники хвилини дві скандували «Крим – Україна, Донбас – Україна», «Слава Україні»!
Чому Сталін організував голод в двох республіках, Україні і Кахазстані? Тому, що в Україні проживали вільні заможні селяни, а там свободолюбиві господарі - баї, які не підтримали колективізацію. І нашим предкам тиран жорстоко помстився, маючи на меті їх зламати або цілком знищити, як нині путін.
Також щодо поширення інформації про Голодомор ми зробили велику роботу. Уже наприкінці 2009 - початку 2010 року видав перший збірник, присвячений репресіям, який був сфокусований і на питанні Голодомору, як найтрагічнішій, найважчій та найцинічнішій формі репресій. Казахи називали його Великий Джут (великий голод). У 2012 році ми вже вголос почали піднімати проблему Голодомору в Україні і Казахстані. Наприкінці 2012 року ми провели наукову конференцію, на якій спільно упорядковували науковий категоріальний апарат, назвали трагічні події в Казахстані в 1931-1933 роках не Великим Голодом (каз.Великий Джут), а саме Голодомором (каз. Ашаршылық). І, відтак, спочатку науковці, а потім всі почали приймати цей термін. Казахи активно розпочали процес із пошуку свідчень людей, які пережили цю трагедію. В інститут Історії Казахастану я подарував 16 томів Книги пам’яті Голодомору.
Найкраще ставляться казахи саме до українців, про що свідчать результати дослідження, яке там провів. Мої друзі, колеги, від початку широкомасштабної війни висловлюють нам підтримку і надають посильну допомогу. Перші борти, які прилетіли із Казахстану – це були зібрані казахською інтелігенцією, науковцями ліки, необхідні речі. Приземлялися у сусідів, а потім доставляли в Україну. Згодом була вже урядова допомога на декілька мільйонів доларів від уряду РК.
- Розкажіть про Вашу роботу в УжНУ.
- Поряд із державною службою, займався і науковою, викладацькою діяльністю. В Ужгородському університеті з 1996 року допомагав становленню факультету міжнародних економічних відносин, читав для студентів навчальний курс соціології. Іван Іванович Вайнагій, перший декан факультету попросив мене почати працювати із новою дисципліною – конфліктологією. Це було цікаво, адже на той час літератури, підручника українською мовою не було. Це стало для мене стимулом включитися в науково роботу, написав курс лекцій для студентів із конфліктології. Ці курси, а також дипломатичну і консульську службу продовжив вести після повернення із Словаччини у 2006 році до від’їзду у 2009-му до Казахстану.
У 2019 році повернувся із Казахстану, почав працювати на економічному факультеті, в ННІ євроінтеграційних досліджень, а згодом доцентом на кафедрі міжнародних відносин і суспільних комунікацій. Як науковий співробітник ННІ ЄІД займаюся науковими дослідженнями та міжнародними грантовими проєктами. За програмою фінансування ЄС, напрямом Жан Моне у 2020 році ми виграли проєкт «Транскарпатський центр Жана Моне з дослідження європейських стратегій розвитку». Наш Інститут активно займався його підготовкою, чистий текст проєкта містив 105 сторінок, плюс додатки. В рамках отриманого проєкту університет отримав фінансову підтримку, а його команда мотивацію щодо активної дослідницької та викладацької діяльності.
Ми змогли забезпечитись оргтехнікою, облаштувати навчальні лабораторії, кабінети, проводимо тут заняття, літні школи. Ці кошти суттєво посприяли для розвитку гуманітарних наук в УжНУ, розвитку НДІ міграції і демографії, який очолюю. Протягом 3-х років ми видали 10 книг: монографій, навчальних посібників, дидактичних матеріалів. Ось до прикладу, «Імміграція і транснаціоналізм» – це перший подібного типу науково-навчальний посібник в Україні.
- Як Ви мотивуєте студентів, на що ставите акцент під час навчання?
- Завжди наголошую, якщо вони не будуть впевнені в собі, як освітяни, вони ніколи не будуть впевнені в обраній професії. Повинні бути впевнені в тому, що досліджуєте, глибоко вивчати, не боятися відвідувати публічні заходи, конференції, літні школи, презентувати свої дослідження, дискутувати. Важливою є самостійна робота, зацікавленість у дослідженні - загалом так гартується характер.
Щодо дипломатії, то потрібно не боятися виходити із зручного офісу посольства у світи спільнот країни, в якій перебуваєш. Образно кажучи, ти повинен бути польовим воїном задля досягнення національних інтересів своєї країни. Тому навчаю студентів, аби вони глибше дивилися на сутність проблеми, аналізували, порівнювали, вивчали мови і культури, читали книги, займалися самоосвітою. І не були байдужими, а активними патріотами свого народу. Цинікам і байдужим до інтересів своєї країни нема що там робити. Тільки так можна стати справжнім дипломатом.
розмову вів Олексій Шафраньош
Інформаційно-видавничий центр
