«Перша книжка про Ужгород» Алена Панова спонукає до пізнання історії рідного міста

Наприкінці вересня завідувач кафедри міжнародної політики УжНУ, кандидат історичних наук, професор Ален Панов презентував вихід у світ своєї книги з претензійною назвою «Перша книжка про Ужгород». За визначенням самого автора, його праця є «роздумами над монографією Кароя Мейсароша «Історія м. Унгвар від найдавніших часів донині». Що мотивувало юриста-дипломата взятися за написання роздумів на історичну тему і які основні розділи і меседжі книги? – розпитаємо її автора.

-  Який був основний мотив взятися за підготовку цієї книги?

Моє зацікавлення історією, у тому числі й рідного міста, розпочалося ще у старших класах школи і мало подальший розвиток під час студій на юридичному факультеті УжНУ. Мені завжди «муляло» те, що період з ІХ по ХХ ст. тисячолітньої історії Ужгорода «вкладається» всього у кілька сторінок. Саме тоді мені потрапила до рук праця Кароя Мейсароша «Історія м. Унгвар від найдавніших часів донині» 1861 року видання. Детально ознайомившись з нею я задумався над її перекладом на українську мову. Але чим більше я працював над цією книгою, тим більше усвідомлював, що це буде не дуже продуктивно. По-перше – мова. Книга на 70% написана старою угорською і на 30% латиною і мовні звороти ХІХ ст. і сьогоднішні значно різняться, тому сучасному непідготовленому читачеві осягати її зміст буде складно. По-друге – контекст книги потребує грунтовних знань історії середньовіччя і якщо читач не є у контексті того періоду часу, він не розуміє сутності і значення тих подій попри те, що переклад тексту буде зроблений якнайкраще. Саме тому у мене виникла думка, що цю книгу необхідно «пропустити через себе», зробити її переклад і прокоментувати її та зробити загальний конспект видання з акцентами на основні моменти. Власне саме так і народився формат цієї книги, який надає можливість забезпечити формат пізнання як для людей, котрі просто цікавляться історією міста, та професійних дослідників.

-  Розкажіть про структуру книги. Вона є досить оригінальною і незвичною.

Це книжка «два в одному» – у ній є вступ, де пояснюється місія видавання і чому вона народилася такою, загальні висновки про весь матеріал і загальні акценти, тлумачення. Цікавим є ще один блок – короткий огляд історії Угорщини. Книжка охоплює період, коли Ужгород входив до складу Угорщини в тому чи іншому її державно-територіальному утворенні. Тому, щоб краще розуміти контекст подій, варто володіти хоч базовими знаннями з цього предмету. Це перша частина. А друга частина – сам переклад із коментарями стосовно основних подій, явищ, фактів, які дають можливість зекономити час від пошуку інформації в якихось сторонніх джерелах. Для людини, яка цікавиться історією для себе, можливо, буде достатньо прочитати конспектну частину та «пробігтися» основними подіями. А для дослідника, який цікавиться історією на більш глибокому рівні, буде цікаво прочитати основний матеріал датований 1861 роком.

- На яких моментах історії Ужгорода ви акцентуєте особливу увагу? Чому саме?

Ужгород завжди відіграв роль важливого адміністративного центру. Починаючи з 11 ст., як центр комітату, або графства. Ми знаємо, що в 1000 році правитель Угорщини Іштван, проводячи «тендер християнства» за яким культурологічний обряд буде більш прийнятним, вибрав західний вектор, або латинський. Саме тоді утворилося Угорське королівство, він прийняв титул суверенного короля і римо-католицьку традицію. Це був цивілізаційний вибір, в тому числі щодо державного будівництва. Він містив територіальний принцип поділу країни на комітати і центром одного з них став Ужгород. Цей статус Ужгород проніс крізь тисячоліття аж до розпаду Австро-Угорщини. Тут є ще один важливий момент – країна ділилася на комітати і якихось надкомітатських утворень в країні не існувало, окрім напівавтономних Хорватії і Трансильванії. Однак, комітати групувалися в регіональні спільноти з точки зору функціональної необхідності: у справах судочинства, релігійного, фіскального урядування і так далі. Ужгород двічі ставав центром об`єднань комітатів: як центр новоутвореної повноправної греко-католицької єпархії, та з 1776 місто було центром шкільного округу. Якщо єпархія об’єднувала 13 комітатів, то шкільний округ 5, з них 4 – відомі нам закарпатські – Ужанський, Березький, Угочанський і Марамороський.

Другий важливий момент: Ужгород перший серед сучасних обласних центрів України отримав муніципальні права – те що широкий загал зазвичай називає «Магдебурзьке право». Ці муніципальні права Ужгород отримав при королі Бейлі IV у1248 році, тоді як Львів отримав подібний статус у 1356 році, а Київ ще на століття пізніше. Це дає нам привід гордитись досить довгою традицією муніципальних прав.

Ми чомусь  звикли вважати, що 350 літній період правління Другетів в Ужгороді був його занепадом. Насправді місто завжди мало цей статус, причому такі права, як ярмаркування, вільний вибір суддів, право відходу з міста і право відчуження власності свідчить явно не про занадто закріпачене становище населення.

Дуже важливим моментом є те, що книжка пронизана духом толерантності. І це не такий собі піарно-ідеологічний хід, бо автор писав книжку у той момент, коли ще навряд чи могло наснитися, що держава розпадеться у 1918. Разом з тим, вільне співіснування угорської, руської, єврейської общин подається як аксіоматична річ. У місті вільно співіснували римо-католицька, реформатська, греко-католицька церкви, іудеї. Це те, що ми відчуваємо у своєму генетичному коді ужгородців.

Дослідники старовини Ужгорода мають дві точки зору щодо того, звідки починалося місто: із Замкової гори, чи Горян. Сам К. Мейсарош пише про те, що це були Горяни, оскільки там було геотермальне джерело. Його висновок піддають критиці сучасні дослідники. Я спробував примирити ці дві точки таким чином: Мейсарош міг помилятися, бо не знав про наявність поблизу Замкової гори джерела, але ми сьогодні знаємо про наявність суб-термального джерела в районі обмеженому вулицею Електрозаводською і руслом Ужа у районі басейну Спартак. Тож опиратися на те, що Ужгород не міг бути там, де є замок, вже не можна. По-друге, ми пам’ятаємо історію з Другетами, які прибули у свиті короля Карла Роберта і отримали велику частину північно-східних комітатів. Ця родина поділилася на дві гілки. А як утримували прізвище у ті часи? Як правило, воно було прив’язано до головного замку чи комплексу володінь. Одна гілка отримала предикат і прізвище «де Гомона», або Гуменянський, а друга «де Герень», або Горянський. Отже, напевно існували і Горяни і Ужгород, бо якби Горянський замок був Ужгородським, то граф прийняв би титул Унгварського. Те, що замки дуже близько один біля одного,  не має нас збивати з пантелику, адже таких прикладів є багато. Недалеко від Ужгорода знаходяться Середнянський, Невицький замки, тощо. Унгвар – окремий від Горян населений пункт і завжди був центром комітату. Тож з великою ймовірністю, ми можемо цю гіпотезу обстоювати. Зрештою, вона і примирює ці два підходи.

- Чи матиме продовження історія Ужгорода у вашій інтерпретації?

Поки що бачу цю роботу не як фінал, а як початок. Маю намір запустити великий проєкт просвітництва історії Ужгорода, у рамках якого хотів би співпрацювати із пулом викладачів історії, шкільними вчителями, екскурсоводами. Це мала б бути серія семінарів, зустрічей, круглих столів. Так само я маю бажання донести цю інформацію до людей, які представляють сьогодні владу.

У планах видати цю книжку англійською мовою, адже ми позиціонуємо себе як центральноєвропейське, регіональне місто, але не маємо жодного матеріалу з історії міста англійською мовою. А розповідати про себе світу важливо. Особливо, коли розповідати є про що.

Василь Ільницький, Інформаційно-видавничий центр

 

• Суспільна діяльність