Новини

03.12.2018
69

Навіть наука - це завжди імпровізація. Доценту УжНУ Валерію Ходаку виповнилося 80

Навіть наука - це завжди імпровізація. Доценту УжНУ Валерію Ходаку виповнилося 80

Про фах Валерія Ходака до вас промовлятиме навіть його дім на Цегольнянській в Ужгороді. Маленький ботсад у господі біолога вражає екзотами. А от справа всього його життя – виноградарство. Недарма кандидатську дисертацію в 1973-му захищав у Молдавії, має близько 200 наукових публікацій. У вченого, котрий цього тижня відзначив 80-ліття, багато сміливих ідей. Хоча матеріалізувати їх нині непросто.

ГОЛОВА КОЛГОСПУ ВСЛІД ЗА НИМИ БІГ ІЗ РУШНИЦЕЮ

Валерій Олексійович родом із Донбасу. Пригадує, що в діда за 20 км від Луганська був вітряк, який пристосував для поливу саду. Під час Другої світової війни, коли німці підступали, сім’я евакуювалася. Дорогою батько з матір’ю відстали від потяга, родина об’єдналася лише через два роки в Казахстані. Жили в землянці. Там перехворіли на малярію, яку тоді лікували сильною отрутою – хіною. От чому вся сім’я має хронічне захворювання печінки. Як харчувалися? У степу водою заливали нори ховрахів, добували їх і смажили…

У п’ять років Валерій опинився в Рахові, куди на роботу направили батька. Яскраве враження тих часів – як кукурузник доставляв пошту: літак просто скидав мішок на землю, а діти тягнули його до відділення. Згодом тата перевели в Ужгород, потім у Мукачево, тож хлопець навчався в цьому місті. Батьки вперто хотіли зробити з сина медика. Але він, може, навіть підсвідомо, провалився на іспитах. Натомість вступив у тутешній сільгосптехнікум на спеціальність «агроном плодоовочівник-виноградар». І не пожалкував. Освіта була добротна, з практикою, зокрема студенти мали вміти управлятися з трактором. Пригадує за кермом Т-54 і маленьку Ліду – свою майбутню дружину. Пам’ятає і про чудову практику на Червоній горі. Учні на канікулах ставали робітниками. Брали на плечі гатікошар із липи і збирали виноград. За отримані гроші Валерій зміг купити фотоапарат «Зоркий». Боляче йому дивитися тепер на цю гору, всю в чагарниках та дачах.

В. Ходак спочатку працював у Мукачівському та Ужгородському винрадгоспах. До прикладу, в 1959-му мав бригаду, яка трудилася на виноградній плантації, що простягалася від аеропорту до університетських гуртожитків. Посадки там були метр на метр. Це 10 тисяч кущів на 1 га. Навіть якщо зібрати по два кілограми з кожного куща, то це – десь 20 тонн із гектара. Але колективізація на Закарпатті тоді лише почалася, на плантаціях іще стояли будиночки колишніх власників. Звідти, як починали збирати вже радгоспний урожай, услід працівникам летіли прокльони. Людей можна було зрозуміти – вони все своє життя вклали в ці виноградники…

Але ще треба було наморочитися, щоб знайти робітників. Навідалися якось у пошуках збирачів урожаю в села Ліпово й Попово на Берегівщині. Їм запропонувати під’їхати до клубу, а там – танці. «От вам і робітники!» – кажуть селяни. Насправді то музики-цигани просто хотіли задарма поїхати додому. Та врешті-решт усе ж набрали повну машину тих, хто хотів заробити. У колгоспах тоді ж працювали за копійки. Виїхали о шостій ранку. А голова колгоспу вслід за ними вибіг із рушницею, почав стріляти в повітря – як це в нього відбирають працівників? Утім хлопці за два тижні, порахувавши мізер, який їм заплатили, повернулися додому. Не дивно, що влада мусила залучати до цих робіт навіть в’язнів. Із колонії вони виходили в оточенні охоронців із вівчарками, ставилися вишки. Новобранцям давали нову лопату, і треба було бачити ті руки: до кінця дня – всі в крові! Адже серед ув’язнених не бракувало інтелігентів, як-от бухгалтерів, яких арештували за якісь махінації.

ІЗ МУКАЧЕВА ЩОДНЯ ВИЛІТАЛИ ПО П’ЯТЬ РЕЙСІВ ІЗ НАШИМИ ФРУКТАМИ Й ОВОЧАМИ

Бригадирам часто доводилося ламати голову ще й над тим, звідки взяти гній. Добре, якщо приходив якийсь вуйко і сам пропонував такий товар. Нині важко уявити, але Собранецькою колись гнали велетенське стадо худоби: на той час в Ужгороді було близько 5000 голів. Та корів різко поменшало, із гноєм стало сутужно. Почали розгрібати старі звалища. Просіювали ці відходи… сіткою з гуртожитківських ліжок.

А загалом, якщо до Другої світової виноградарство Закарпаття мало кустарний характер, то після війни вивчили досвід Франції, інших країн і почали його втілювати в життя. Два радгоспи – «Кальницький» на Мукачівщині та ім. Т. Шевченка на Виноградівщині – постачали саджанці технічних і столових сортів винограду для півдня України й мали гарні прибутки. Акцент робили на цінні європейські, які додали Закарпаттю неабиякої слави. Досить сказати, що в 1980-ті з Мукачева щодня літаки АН-24 робили по п’ять рейсів у Норильськ, Москву, Ленінград та інші міста. Везли виноград, овочі та фрукти.

Нині нових насаджень у нас дуже мало, каже Валерій Ходак. За одними джерелами це 800 гектарів, за іншими – майже 4000. І обмежуючим фактором є не лише брак коштів, а й дефіцит високоякісного сертифікованого садивного матеріалу. А щодо приватних розсадників, то це тільки крапля в морі – якщо порівнювати з тим, що мали колись.

Валерій Олексійович із теплом згадує часи, коли очолював відділ упровадження наукових розробок у виробництво УжДУ. Наука тоді була в рідному університеті на висоті. Досить сказати, що фізики брали участь у підготовці до польоту радянсько-американського космічного корабля «Союз-Аполлон».
Він теж намагався своїм студентам показати щось цікавеньке. Одного разу повіз їх на Іршавщину, де посадку здійснювали за допомогою комбайна з використанням лазерного променя. Відхилення становило щонайбільше 2 см. Прикро лише, що багатьом це не надто згодилося: чимало його колишніх учнів сьогодні змушені торгувати на ринку.

Валерій Ходак – невгамовна людина. Вважає, що знання треба не тільки здобувати, а й ділитися ними. Ще будучи асистентом кафедри ботаніки, створив гурток «Юний виноградар» у СШ №9, у друкарні навіть замовив посвідчення для його членів. Це були насичені, цікаві дворічні курси з імпровізованими іспитами. Якось гуртківцям спало на думку оформити свою роботу на ВДНГ. І медалі отримали четверо учнів та їхній науковий керівник! Плюс іще й 50 карбованців преміальних – бодай якісь гроші, зважаючи, що це була робота на громадських засадах.

ЗА АМАРАНТ ЗАМОВИМО СЛОВО

Збереглися цікаві спогади про В. Ходака його безпосереднього керівника – Василя Комендаря. Коли Валерій Олексійович переходив із науково-дослідного сектора на кафедру ботаніки, професора непокоїло, як же Ходак адаптується до нових умов. Бо все ж це різні профілі, зрештою, інший колектив. Але «новобранець» швидко освоївся. Його призначали керівником літньої практики, а це нелегкий етап навчання студентів-ботаніків, бо маєш блискуче знати рослини того району, де проходитиме практика. В. Комендар щиро попередив: буде складно. Але згодом здивувався, як усього за кілька сезонів його колега оволодів знаннями регіону.

Якщо на кафедрі фізіології Валерій Ходак займався проблемами виноградарства, то тут постали інші теми. Саме з його ініціативи створили лабораторію насінництва. Причому, як це вимагалося науково-дослідним сектором на виробництві, – в агрофірмі «Леанка». Були приміщення, обладнані сучасною апаратурою, добрі фахівці. Валерій Олексійович організовував цей процес, а коли все налагодили, запросив В. Комендаря. Той був вражений, що на дослідній ділянці дуже гарно почувалися кілька десятків рослин – і кормові, й лікарські. Їх тут апробовували для подальшого використання в сільському господарстві та садівництві. Особливо професор відзначив успіхи щодо вирощування амаранту.

В. ХОДАК навчає гуртківців працювати з прищепами. 1985 р.

Амарант використовували ще в древні віки. В Індії його вважають рослиною, посланою Богом. Якщо прийняти харчову цінність ідеального білка, якого насправді не існує в природі, але який біохіміки розрахували за 100 одиниць, то коров’яче молоко підніметься за тією міркою до позначки 72, соя – до 68, амарант – до 87! У ньому є багато лізину, якого в багатьох інших рослинах бракує. До того ж амарант – високоврожайний, дає до 2000 центнерів зеленої маси з гектара, стійкий до екстремальних факторів і не потребує складної агротехніки та хімічного захисту від шкідників і хвороб. Із ним проводили багато досліджень. Наприклад, одну групу свиней годували звичайними кормами, а другу – амарантом, і в ній вага тварин збільшилася вдвічі.

Одними з перших у колишньому СРСР переваги амаранту побачили в Казані. Там під нього виділили 23 тис. га. Щоправда, ще раніше за цю рослину взялися в Угорщині. А от на Закарпатті Валерію Олексійовичу ледве вдалося відвоювати декілька гектарів. Та ще й як воно зазвичай бувало? На нові культури відводили землі низької якості, технічні заходи там виконувалися в останню чергу, а в гіршому разі – взагалі не проводилися. Та все ж урожаї були непогані.

ХУРМА З’ЯВИЛАСЯ В НАС У 1949-му

Ще одне захоплення В. Ходака – хурма. Дехто вважає, що вона тут прижилася з 1970-х. Але ще в 1949 р. Мукачівський держплодорозсадник виростив 45 тисяч саджанців. Проте немає вже колгоспів, нема й тої хурми. І сьогодні її культивують тільки у власних господарствах. До речі, на обійсті Валерія Олексійовича цей фрукт дуже гарно почувається.

Як усе ж завести собі це деревце в саду? В. Ходак, наприклад, закладає насіння у звичайну тирсу, залишає холодної пори на місяць на подвір’ї, потім заносить у теплицю, де воно проростає.

Краще щепити на дворічну підщепу. Підготовка починається з того, що на дно целофанового пакета кидають жменю тирси, кладуть туди корінь, доверху засипають тирсою. Цей пакунок залишається в теплиці близько 3 тижнів.

Сорт «Росіянка» – найбільш витривалий, гібридний, самозапильний. До трьох центнерів плодів можна отримати з одного дерева. А ще хурма – чудовий медонос. Бджоли на обійсті Валерія Олексійовича підсобляють їй у цій справі. Збирати плоди можна в листопаді, коли вдарить перший морозець. Зрізати треба секатором, але якомога ближче до плодів, щоб при укладанні вони не ранили один одного. Плід не має також торкатися сусіднього. І класти слід чашечкою донизу. Для транспортування засипати тирсою.
Одразу хурма дуже терпка. Щоб уникнути цього, в Китаї пускають дим у приміщення – для дозрівання. Або використовують розчин вапна. У США хурму укладають у діжки з-під олії, просякнуті алкоголем, у Японії – з-під саке. А ще в темряві терпкість зникатиме швидше. Можна покласти плоди в морозильну камеру чи обробити гарячою парою. Або наполовину проколоти, 10 – 15 таких уколів – і вони пом’якшають.

Ще одне захоплення нашого співрозмовника – кактуси. Вважається, що то забавка для лінивих. Посадив – і коли-не-коли поливай. Та насправді це теж копітка робота, починаючи із засівання насіння. Для цього готують крихту з цегли, просіюють її і змочують. Але тут така халепа, що насінинки дуже дрібненькі. Тому беремо звичайну зубочистку, торкаємося насінини. Вона прилипає, і так її можна перенести в ґрунт. Закриваємо склом та чекаємо не менше року – коли виросте горошина. І, звісно, краще щепити на сильну підщепу.

Валерій Олексійович також має вулики, культивує карпатську бджолу. Це – тема для окремої розмови. А ще науковці й досі чекають на його поради, радіють кожній зустрічі. Кажуть, що їхній колега був довірливим і прискіпливим водночас. Міг влаштувати комусь із співробітників на день народження справжнє свято. Обожнює танцювати. А якось навіть намалював чотири картини. Одну в санаторії в Соймах – пейзаж із вікна. Виявилося, що пензлики забув вдома, тож височенні смереки зобразив… спицями, якими дружина в’язала светр.

Але портрет самого ювіляра не може вважатися на цьому завершеним. Ця надзвичайно рухлива людина любить дивувати щоразу новими імпровізаціями. Їх у Валерія Ходака, здається, безліч. Дай, Боже, щоб енергії і завзяття вистачило ще на довгі роки!

Марина БОДНАР

Новини Закарпаття

Категорії: