Гунґаролог, педагог, ровесник університету. Професору Іванові Мандрику – 80
Наступного місяця Ужгородський національний університет відзначить 80-річчя. Зустріне цю дату з вагомими здобутками. І то – заслуга колективу: викладачів, науковців, інженерів, бібліотекарів... У відповідному переліку є, безперечно, доктор історичних наук, професор, колишній завідувач кафедри нової і новітньої історії та історіографії, декан історичного факультету І.Мандрик, який теж чекає ювілею з позначкою «80». Із такого приводу пропоную короткий аналіз життєвого шляху Івана Олександровича. Хочу охарактеризувати його науково-педагогічні здобутки та підкреслити досягнення в адмініст ративній роботі.
Ювіляр народився 17 вересня 1945 року в мальовничому затисянському Вишкові (тепер селище Хустського району Закарпатської області) у родині Ганни Іванівни та Олександра Івановича. Мав меншого брата Олександра. Батьки виховували дітей у повазі до праці, у потребі захищати слабших, у вірі в Бога. А ще в сім’ї панував культ освіти, бо тільки вона здатна робити життя кращим.
Іван добре вчився у Вишківській середній школі № 1. Тут працювали чимало справжніх учителів: Матрона Сливка, Василь Гарастей, Олена Гайович, Адальберт Гегедюш, Василь Перинець, Томаш Орбан (згодом понад 30 років очолював Хустський районний відділ освіти), Василь Олаг (майбутній доцент істфаку УжДУ)… Усіх колега згадує з удячністю, адже вони прищепили любов до знань, зокрема з історії.
Під час навчання І.Мандрик прочитав більшість книжок шкільної та сільської бібліотек. Тому й не дивно, що, одержавши в 1963 році атестат, вступив на історичний факультет Ужгородського університету.
Навчання у виші запам’яталося як особлива сторінка життєпису Івана Олександровича. Досвідчені викладачі Микола Лелекач, Іван Гранчак, Василь Олаг, Яків Штернберг, Михайло Троян, Ілля Шульга, Сергій Міщенко розкривали спудеям таємниці історії. А молодь прагнула якнайкраще виявити себе. Часу вистачало на все: навчання, громадську роботу, культурно-розважальні заходи… Звичайно, у ті часи був так званий «третій семестр» – допомога колгоспникам у зборі врожаю. Усе це гуртувало юнаків і дівчат, зокрема готувало їх до самостійного життя.
У червні 1967-ого І.Мандрик отримав диплом із відзнакою й був направлений на роботу вчителем історії в Нижнь оселищенську середню школу Хустського району. Молодий фахівець із великим задоволенням та натхненням приступив до роботи: старанно готувався до уроків, охоче відповідав на запитання учнів, організовував екскурсії тощо. Діти одразу полюбили нового історика. У той же час Іван Олександрович відчував потяг до наукових досліджень. Зрозумів, що прагне відкривати таємниці галузі, а не навчати уже відкрите. Успішно склав вступні іспити в аспірантуру. Тому педагогічна робота в школі тривала недовго – лише півтора місяця.
Із 1 жовтня 1967 року І.Мандрик – аспірант кафедри загальної історії Ужгородського університету. Науковим керівником було призначено професора, завідувача кафедри Івана Гранчака. Аспірант почав досліджувати наукову проблему становища сільськогосподарських робітників Угорщини на початку ХХ століття. Зауважу: Іван Олександрович добре знав угорську мову, розумів менталітет сусіднього народу (у Вишкові проживає чимало угорців).
Дисертант із головою поринув у роботу. Сумлінно шукав і опрацьовував потрібні фонди угорських, радянських, українських архівів, опубліковані джерела, статистику, періодику. Усе це дозволило молодому науковцеві глибоко розкрити різні питання: розвиток сільського господарства та становище робітників на початку ХХ століття, їх боротьбу за покращення свого життя й політичні права, рух працівників сільського господарства напередодні Першої світової війни тощо. Історик довів: число робітників постійно зростало, вони нерідко виступали за свої права разом із робітниками інших національностей. Дисертант брав участь у наукових конференціях, публікував статті й повідомлення в часописах і збірниках. А в грудні 1973 р. на засіданні вченої ради філологічного та історичного факультетів Ужгородського державного університету успішно захистив кандидатську «Становище і революційна боротьба сільськогосподарського пролетаріату Угорщини на початку ХХ століття (1900–1914 рр.)». Працю схвально оцінила наукова громадськість.
Захистивши дисертацію, І.Мандрик не зупинився. Вирішив штурмувати нові наукові вершини. Цього разу найбільше цікавила політична історія Угорщини 1867–1890 років. Зрозуміло, робота над докторською просувалася значно повільніше, ніж над кандидатською. Річ у тім, що в жовтні 1970-ого колега розпочав педагогічну діяльність на посаді викладача кафедри загальної історії УжДУ. Але все ж невпинно й сумлінно трудився над дисертацією. Джерельною основою послужили матеріали Угорського державного архіву (Будапешт). Тут опрацював фонд Ради міністрів, до якого входять документи угорського уряду, а також копії окремих протоколів імперської Ради міністрів (іноземні справи, оборона, фінанси та інше). А ще використав фонди архіву зовнішньої політики Російської імперії – фонд канцелярії, доповіді консулів у Відні та Будапешті (державне будівництво, парламентські дискусії, національні рухи, політичні проблеми тощо). Було використано матеріали Державного архіву Закарпатської області, найбільше фонди Березького та Ужансь кого комітатів. Крім того, науковець брав до уваги опубліковані джерела, статистику, мемуари, періодику...
Усе вищесказане дозволило історику ґрунтовно розкрити політичні зміни 1860-их років та відновлення конституційної незалежності Угорщини, формування органів державної влади на першому етапі дуалізму, політичний розвиток Угорщини в 1870–80-их роках, особливості національних рухів Угорщини в період, який досліджував. Крім того, для апробації результатів наукових пошуків Іван Олександрович звітував про роботу над дисертацією на кафедрі, брав участь у роботі багатьох конференцій, публікував статті, повідомлення та рецензії у фахових виданнях (було понад 40 позицій). А в квітні 1997 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради Ужгородського державного університету відбувся успішний захист докторської дисертації «Проблеми відновлення державності та політичний розвиток Угорщини на першому етапі дуалізму (1867–1890 роки)». У тому ж році побачила світ і монографія, основу якої становили дисертаційні матеріали.
Зрозуміло, що Іван Олександ рович як уродженець Закарпаття не міг оминути увагою історію регіону. Так, зокрема, проаналізував історіографію краю, особливості аграрних відносин у ньому на другому етапі нового часу, причини, наслідки закарпатської міграції наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть, характер економічних зв’язків, гуманітарної взаємодопомоги між селянами Закарпаття й Угорщини в новий час, специфіку національної політики Будапешта щодо Закарпаття в останній третині ХІХ століття, історію Вишкова тощо.
Закінчуючи короткий аналіз наукових здобутків колеги, підкреслю: публікації вирізняються вагомою джерельною базою, удалою структурою, літературною мовою (зок рема, угорською), аргументованістю висновків та узагальнень. Праці пройшли випробування часом і продовжують зберігати наукову цінність.
Не можу не згадати про педагогічні здобутки Івана Олександ ровича. Звичайно, він чудовий педагог та методист. Студентам викладає (чи викладав) курси «Нова історія країн Європи та Америки», «Історія Угорщини», «Культура країн Західної Європи і США в ХІХ – на початку ХХ ст.», «Національні проблеми і національні рухи в Австро-Угорщині (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)»… Педагогічний стаж становить 55 років – рекорд серед істориків УжНУ. Незважаючи на це, колега ретельно готується до кожної зустрічі зі здобувачами фаху, використовуючи найновішу (зокрема, угорську) літературу. Відзначу: колега – природжений лектор, в аудиторії почувається комфортно, в його арсеналі багато цікавої й нової інформації. Усе сказане спонукає здобувачів фаху до наполегливої щоденної праці. Не має проблем зі студентською відвідуваністю занять. Поважає молодь, а вона шанує лектора. Колега зарекомендував себе як суворий, але справедливий викладач.
Додам: І.Мандрик у 1988– 1989 навчальному році прочитав спецкурс для студентів кафедри Східної Європи Будапештського університету імені Лоранда Етвеша. Крім того, науковця нерідко запрошують читати лекції для вчителів історії в Закарпатському інституті післядипломної педагогічної освіти (Ужгород), залучають до складу журі обласної олімпіади юних істориків. А ще І.Мандрик готує старших учнів із нової історії на всеукраїнську олімпіаду. І завжди все встигає! Підкреслю: під керівництвом педагога студенти із задоволенням пишуть курсові, бакалаврські та дипломні роботи. Наставник надає змістовні консультації. Ділиться з вихованцями книжками зі своєї багатої бібліотеки. Під керівництвом нашого професора написали й захистили кандидатські роботи з історії Євген Бевзюк (2002), Жужанна-Юліанна Концне-Надь (2002), Ігор Шніцер (2005), Андраш Берені (2007), Шандор Алмаші (2008). Окремі дисертанти – громадяни Угорщини.
Також Іван Олександрович має неабиякі адміністративні здібності. 7 років (1996–2003) очолював історичний факультет нашого університету. За цей час дбав про покращення навчально-виховного процесу, зміцнення внутрішнього трудового розпорядку, покращення матеріально-технічної бази підрозділу. Був справедливим, до всіх кафедр ставився однаково, поважав колег, ніколи не підвищував голос. Воднораз делікатно вказував на недоліки в роботі. Грамотно керував справами деканату.
Тривалий час колега (2001– 2018) завідував кафедрою нової і новітньої історії та історіографії УжНУ. Забезпечував організацію освітнього процесу, виконання навчальних планів, програм, здійснював контроль за якістю викладання дисциплін, стежив за навчально-методичною та науковою діяльністю викладачів кафедр, не випускав із поля зору своєчасне проходження курсів викладачами кафедр. А ще видавав розпорядження, що стосувалися діяльності кафедр. До кожного колеги підходив індивідуально, тому кафедри працювали спокійно й творчо. Це дало позитивний результат.
Іван Олександрович не цурався громадської роботи. Спочатку був академнаставником студентської групи. А ще – головою наукового студентського товариства університету. Очолював факультетську первинну організацію охорони пам’яток історії та культури. Трудився членом групи народного контролю історичного факультету. Кожного року готував одного-двох студентів для участі в республіканських та всесоюзних конкурсах робіт. Виступав із лекціями перед населенням області...
Згодом став членом ученої ради факультету та університету, заступником голови спеціалізованої вченої ради із захисту кандидатських і докторських дисертацій. Був у складі редакційної колегії «Наукового вісника Ужгородського університету. Серія: Історія». І.Мандрика обрали членом наукового товариства області Саболч-Сатмар-Берег Угорської академії наук та Закарпатського угорськомовного наукового товариства. До виконання доручень колега ставився відповідально, виконував їх своєчасно і якісно.
Іван Олександрович – чудовий сім’янин. 50 років тому поєднав долю з чарівною красунею з Мукачева, художницею Зорою Дзямко. Подружжя Мандриків дало життя двом гарним донькам та виростило їх. Старша Зора закінчила медичний факультет УжНУ й працює лікарем-онкологом в Іршавській лікарні. Молодша Отілія – також випускниця Ужгородського університету, викладає англійську мову у виші. На жаль, у травні цього року дружина Зора Євгенівна померла (у віці 74). Тепер онуки (Зорка, Іванка, Олексійко, Леська) підтримують дідуся, додають йому наснаги та втіхи.
До свого славного ювілею професор І.Мандрик підійшов із вагомими здобутками, яких би вистачило на кілька життів. Це також підтверджує вищенаведений матеріал. Але в голові ювіляра зріють нові плани, задуми. Тому ми щиро бажаємо колезі та наставнику доброго карпатського здоров’я, благополуччя, оптимізму, невичерпного натхнення та Божої благодаті на многії й благії літа!
Микола Олашин,
кандидат історичних наук
