Іван Артьомов: 40 років життя – для розвитку Дніпропетровщини і 40 – для Закарпаття

Рецепт життєвого успіху науковця і менеджера, який пройшов шлях від водія – до високих керівних посад.

Іван Артьомов належить до тих особистостей, про яких кажуть: «Зробили себе самі». Простий хлопець із села на Дніпропетровщині розпочав трудовий шлях слюсарем, далі, упродовж 8 років із перервою на армію, був водієм вантажівки у гірничодобувному кар’єрі в Кривому Розі та й не підозрював, що чекає на нього в майбутньому. Але самостійність, наполегливість, відповідальність привели від робітничих посад до інтелектуальної роботи в школі, а згодом і в державний сектор та на стратегічно важливі об’єкти. 

Одними з кращих проєктів свого життя Іван Володимирович вважає створення і розбудову ЗАТ «Автопорт-Чоп», на відкритті якого були президенти і міністри України та Угорщини, а ще заснування торгового дому «Троянда Закарпаття» та розвиток Навчально-наукового інституту євроінтеграційних досліджень. В ННІ трудиться 19 років поспіль, сьогодні – на посаді заступника директора. Науковий доробок очолюваного ним колективу однодумців включає 8 монографій, 29 навчальних посібників, 13 із яких отримали гриф МОН України, 187 публікацій у наукових періодичних виданнях, а також реалізацію численних міжнародних проєктів та розробку стратегій Наукового парку й самого УжНУ. А ще в активі – золота медаль міжнародної виставки «Сучасна освіта України 2011» в номінації «Видання підручників нового покоління для профільних вищих навчальних закладів».

Всі, хто знає Івана Артьомова, кажуть, що він із тих, хто не скоряється обставинам. Та й справді, на 80-му році координує роботу ННІ, працює над проєктом повернення українців з-за кордону. Вдома не менш активний: допомагає дружині з її хобі та варить «східняцький» борщ за особливим рецептом. 

Тож із багатогранним Іваном Артьомовим, який упевнено дивиться в майбутнє і будує амбітні плани у свої майже 80, – сьогоднішнє інтерв’ю. 

Круті маршрути як старт успішної кар’єри

Іване Володимировичу, якою запам’ятали свою малу батьківщину? Скільки років там прожили і пропрацювали?

– Я 40 років живу на Закарпатті, а до того 40 – на Дніпропетровщині. Тому говорити про те, де моя батьківщина, складно. Та, звісно, починав я своє життя, здобув безцінний досвід роботи на сході України. Дуже важливим етапом, що сформував мене як особистість, вважаю роботу на одному з найбільших кар’єрів Кривого Рогу. Там видобували залізну руду, я працював водієм до армії і після неї. Колись пробував провести паралель – що мені рідніше: сім’я чи той колектив, і сказав би, що десь 50 на 50. 

Чи працює кар’єр зараз? 

– Так, кар’єр досі працює. Звісно, за 40 років відбулося багато змін, об’єднання з сусідніми кар’єрами. Я нещодавно прочитав, що Україна за минулий рік і початок цього року наростила виробництво чавуну на 37% і сталі на 30 %. Це феноменально! Вся сталь – із нашої криворізької руди, це справжнє залізне серце країни. До слова, 67 % залізної руди в колишньому СРСР видобували в Кривому Розі. Експорт руди і зараз дає хороші результати. Наша руда їде за кордон. Це один зі стовпів економічного зростання і в майбутньому. 

Повномасштабна війна торкнулася місць Вашого дитинства і юності?

– Село знаходиться в чудовому місці – на березі Каховського водосховища, поруч Кривий Ріг, Нікополь, Марганець, Дніпро. Там чудова природа, дуже родюча земля, верхній шар якої складається на 70 % із гумусного чорнозему. Однак і моє село, і навколишні населені пункти вимирають, бо після підриву Каховського водосховищаводи не стало, люди були змушені виїжджати. Складно говорити про це... 

Як і коли Ви потрапили на Закарпаття? Яким тоді здавався регіон?

– Я приїхав на Закарпаття в період поширеної практики обміну кадрами, яку досі вважаю дуже позитивною.  Мене направили на роботу в державних структурах. 

Звісно, коли вперше бачиш гори, ліс, це вражає, бо на Дніпропетровщині – суцільні степи, безмежні поля, соняшникові плантації… Закарпаття – Богом дана земля! Скільки не читав визначень про край, вважаю, що неможливо передати словами його красу. Тут рай для людей. Мені дуже поталанило, що доля мене закинула сюди. 

Зараз Закарпаття – один із західних регіонів, який може стати потужним тригером відродження всієї України, адже сюди переїхало чимало промислових підприємств і тут безпечніше, ніж в інших областях. 

ЗАТ «Автопорт Чоп», торговий дім «Троянда Закарпаття», Навчально-науковий інститут євроінтеграційних досліджень

У Вашій біографії дуже різні посади, починаючи від слюсаря і водія до директора школи, заступника голови обласної ради. Кар’єрна драбина була крутою, посади бажаними, чи не завжди?

– Я не шкодую про жоден етап свого життя. Довелося пізнати цілком різні сфери життєдіяльності. Наприклад, після роботи водієм, закінчивши університет, почав учителювати в Кривому Розі, а потім став директором школи. Ця робота дала мені багато в сенсі комунікації, це було інше середовище, інтелігентне, що допомогло професійному розвитку. 

А яка посада була чи є найвідповідальнішою? 

– Кожна по-своєму відповідальна. Наприклад, вже перед здобуттям Україною незалежності я почав працювати заступником начальника управління у справах національностей. 

У 1992 році вийшов указ президента про покращення умов регіональної співпраці. Йшлося про створення суб’єктів підприємницької діяльності для проходження експортно-імпортних вантажів з метою зняття черг на кордонах України. Мені доручили організувати спеціальне підприємство «Чоп-Термінал» та ЗАТ «Автопорт-Чоп».

У той час за добу в обох напрямах «експорт»-«імпорт» через пункт пропуску «Тиса» проходило в середньому по 150 вантажівок. І всі вони стояли в довжелезних чергах перед проходженням митно-прикордонних процедур. Угорці для зручності й швидкості перетину вже побудували термінал, тож я поїхав запозичити досвід. Подивився, що це не так складно організувати і в Україні. 

Ми збудували автотермінали «експорт» та «імпорт» перед перетином кордону на площі 8 га без державних капіталовкладень, за рахунок коштів акціонерів. Вартість будівництва обійшлася в 2 млн. доларів. Зазначу, що  за 5 років існування Автопорту-Чоп через нього пройшли близько 60 тис. вантажівок.

Введення в дію ЗАТ «Автопорт-Чоп» у 1996 році покращило динаміку функціонування циклу митного, прикордонного та інших видів державного кордону для перевізників Європи. Оформлення вантажівок проводилося за 40 хвилин замість 10-12 год. Так вдалося ліквідувати багатокілометрові черги перевізників біля українсько-угорського кордону, та й загалом це допомогло покращити криміногенну, екологічну ситуацію перед державним кордоном; вперше в Україні застосували радіаційний контроль вантажівок. Крім того, було створено близько 400 нових робочих місць. Щорічні відрахування державних податків та інших обов’язкових платежів становили понад 30 млн. грн. 

На відкритті терміналу в листопаді 1996 року був майже весь Кабінет міністрів і президенти України та Угорщини. Л. Кучма тоді сказав, що пишається швидкістю спорудження такого об’єкта за 10 місяців. На той час в Україні не було аналогів. Наступні термінали почали будувати за нашим прикладом, ми консультували будівництво, допомагали з документацією. 

Відзначений Почесною грамотою Верховної Ради «За особливі заслуги перед українським народом».

Утім, далі була «Троянда Закарпаття», яка, як розумію, не пов’язана з тим, чим раніше займалися?

– Так, це був цілком новий досвід. Голова облдержадміністрації Геннадій Москаль на початку 2001 р. підтримав ініціативу виробників агропромислового і промислового секторів області щодо створення концерну «Торговий дім «Троянда Закарпаття». Мета – активізація економічного розвитку області, сприяння аграрному і промисловому секторам економіки. На базі такого Дому легше і швидше знайти потрібних виробників. Тоговий дім було організовано за 3 місяці. 44 установи медицини, освіти та соціального захисту населення області отримали від «Троянди Закарпаття» 450 тонн борошна та круп, 370 г картоплі та овочів. 106 т цукру, 48 т м’яса, сирів та консервантів загалом продуктів на 2 млн. грн. в рік і головне – за цінами, на 30% нижчими за загальнообласні. Соціально незахищені закарпатці отримали допомогу від концерну «Торговий дім «Троянда Закарпаття» – 100 тонн борошна, а 500 інвалідів І групи дістали вагомі продуктові набори до Нового року.

Було створено й мережу філій та представництв Торгового дому в п’яти районах області і в чотирьох за її межами: в Тернополі, Кривому Розі, Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі та Києві.

Про ефективність роботи концерну «Торговий дім «Троянда Закарпаття» свідчать результати великого міжнародного економічного форуму. У Польщі серед 200 фірм-учасників з різних країн від України був представлений концерн «Торговий Дім «Троянда Закарпаття, якому міжнародне журі визначило 1 місце та вручило пам’ятну «Чашу достатку». 

Згодом я був керівником виконавчого апарату обласної ради. 

Як Ви потрапили на роботу до університету? 

– Кандидатську дисертацію захистив давно, але науковою чи викладацькою роботою не траплялося нагоди займатися. В університеті якраз створювали навчально-наукові інститути, які мали займатися координацією наукової роботи. В ЗакДУ такий підрозділ назвали інститутом філософії та інтеграції, та оскільки філософської кафедри не було, я запропонував змінити назву на інститут євроінтеграції. Так він і працює вже 19 років. Мої транскордонні зв’язки дуже допомогли на етапі створення, розвитку інституту, в науковій роботі. 

Із задоволенням працював зі студентами, завжди готувався для найбільш сильних у групі. Багатьох можу назвати, серед них Дмитро Мірошников, нині спеціаліст Всесвітньої Продовольчої Програми (ВПП) ООН з моніторингу та оцінки, Олександр Мельник, випускник УжНУ та кількох європейських університетів, який подав цінні пропозиції для покращення навчального процесу в УжНУ. 

Щодо наукового доробку… Це 8 монографій, майже 200 публікацій у наукових періодичних виданнях. За даними міжнародної наукометричної бази даних Google Академії, статистика посилань на мої роботи ставить 415 цитувань. Відомо, що кількість цитувань є основним критерієм науковості публікацій. Задоволений тим, що результатом виконання наукових проєктів під моїм керівництвом є такі розробки, як: «Концепція інноваційного розвитку ДВНЗ «Ужгородський національний університет» на 2015-2025 рр.», «Концепція наукового парку ДВНЗ «УжНУ» та « «Стратегія розвитку УжНУ на період 2023-2032 рр.: концептуальні засади формування». Ці розробки пройшли апробацію і отримали високу оцінку національного експерта з реформування вищої освіти в Україні, першого віцепрезидента НАПН України Володимира Лугового.

Тож нинішній, університетський період мого життя став для мене надзвичайно продуктивним у науковому і творчому аспектах. Завдячую за це колективу університету, але передусім – ректору Володимиру Смоланці, який усіляко допомагав розбудові нашого інституту, чудово розуміючи важливість проблематики, якою ми займалися.

А в Інституті хто Вас підтримує і допомагає розвивати його?

– Мені пощастило з колегами в нашому Інституті. Щиро вдячний за спільну працю і відчутні результати роботи передусім провідному спеціалісту Людмилі Середі, яка є індикатором інновацій, їй притаманне загострене почуття відповідальності і притаманний високий професіоналізм у поєднанні з порядністю, принциповістю і душевною щедрістю.

Теперішній директор Інституту – Петро Токар –  прекрасний організатор, має дуже хороші зв’язки з провідною науковою спільнотою як в Україні, так і в країнах ЄС. Зазначу, що останні 40 років ми спільно працювали на благо нашої держави на різних ділянках. Добрі слова заслуговують інші працівники, які внесли свій вклад в розвиток Інституту. Це Андріана Бродич, Світлана Зуб, Яна Чіжмодій, Діана Білак, Наталія Діус та інші.

Враховуючи обмежену кількість працівників Інституту ми пішли шляхом створення і функціонування міжнародних науково-дослідницьких  колективів (далі – МНДК) на певний період з метою розроблення конкретної науково-практичної роботи. Певний досвід організації МНДК напрацювався в університеті протягом останніх років. Він сфокусувався на здійсненні наукових розробок з комплексу міжнародних проблем, і в першу чергу питанням євроінтеграційного поступу України.

 Зусилля держави, бізнесу, науковців потрібно спрямувати на повернення українців додому

 Ви займаєтеся проблематикою євроінтеграції не один рік. Тож як оцінюєте перспективи вступу України до ЄС?

– Вважаю, що вся попередня робота з питань євроінтеграційного поступу України, проводилася непогано, але без особливих практичних результатів. За останні 1,5-2 роки, незважаючи на страшний етап війни з Росією, робоча група з Кабміну працює над виробленням конкретних документів, передбачених вимогами Європейського Союзу. Я впевнений у тому, що Україна стане достойним членом європейської спільноти, адже сьогодні жодна держава світу не може похвалитися такою підтримкою Європи та всього світу.

Як дивитеся на сучасні події, на майбутнє?

– Сьогодні найбільш актуальним питанням є відбудова держави та повернення людей. І ми хочемо зробити свій внесок – подати заявку на відповідний проєкт. Якщо не повернуться люди, не буде кому захищати Україну, а також відбудовувати її. Ми хочемо виробити практичні рекомендації для Кабміну та органів влади, щоб вирішити питання повернення людей. Крім того, потрібно відродити профтехосвіту. Є різні підходи, тож зараз варто визначити базові, щоб сприяти поверненню людей. Дуже важливі й патріотичні почуття. Якщо людина любить свою країну, вона буде жити і працювати тут. Я вважаю, що ми нація, яку зламати неможливо. Героїзм, із яким захищаємося, вражає.

Ви є ідейним натхненником та основним «двигуном» Асоціації випускників. Як виникла ідея її створення?

– Місія Асоціації в тому, щоб вона об’єднувала випускників, аби вони пам’ятали про університет, де отримали путівку в життя. Кістяк Асоціації –відокремлені підрозділи в районах області та за межами України. Особливо важливу роль відіграють осередки асоціації за межами України, а саме в Ізраїлі, Угорщині, Сінгапурі, США, Румунії, Словаччини та інших країнах, які очолюють випускники фізичного факультету. Їх рекомендував декан Володимир Лазур, який користується надзвичайно високим авторитетом у керівників підрозділів Асоціації, що функціонують за кордоном.

Парадоксально, але за межами України випускники більше цінують отримання диплома в УжНУ, ніж ті, хто працює тут. Мені незрозуміло, чому з-поміж 3 тисяч випускників, серед них і викладачі, і технічні працівники, які працюють в УжНУ, мало охочих вступати до Асоціації, адже має бути відчуття обов’язку перед вишем, де ти здобув диплом, який зробив із тебе фахівця та забезпечив робочим місцем. Відзначу, що Правління Асоціації, яке очолює Олександр Сливка, активізувало роботу осередків, що дає хороші результати. Ми отримуємо постійну підтримку ректора, Володимира Смоланки, який є президентом Асоціації.

Є випускники, як Ігор Айзенберг, що живе й працює у США. Він взяв кількох аспірантів на стажування. Так людина віддає частину боргу університету. Інші випускники за кордоном допомагали нашим переселенцям – якщо не матеріально, то принаймні надавали консультативну допомогу. 

Два роки тому, за ініціативи Правління Асоціації ми почали проєкт відновлення бази відпочинку «Скалка». Вирішили створити там реабілітаційний центр для учасників бойових дій, облаштувати будиночки, зібрати команду фахівців. Відбудувати це місце силами Асоціації реально, але потрібно налагодити систему акумуляції коштів у Фонд центру. Над цим зараз працюємо. 

Так, працівники Інституту, члени Асоціації  Петро Токар, Людмила Середа, Світлана Зуб, Кристина Ловас підтримали мою пропозицію про перерахування премії за призове місце у конкурсі кращих монографій УжНУ у Фонд центру реабілітації учасників бойових дій. Адже наша монографія «Європейські стратегії розвитку: досвід для України» також призер конкурсу. Ініціативу схвалено головою Правління Асоціації Олександром Сливкою.

Ви займаєтеся розробленням Стратегії розвитку УжНУ. Тож як мав би розвиватися університет, аби досягти успіху в найближчому майбутньому? 

– Потрібно реалізувати такі 7 напрямів. По-перше, забезпечити інноваційну спрямованість освіти, її трансформацію в контексті сучасних викликів і трендів, готувати конкурентоспроможних фахівців. По-друге, інтегрувати виш у міжнародний науково-освітній простір на основі покращення результативності дослідницького потенціалу, генерації нових знань, досягнення статусу дослідницько-інноваційного університету. По-третє, розширити міжнародне співробітництво, інтернаціоналізувати освітньо-наукову діяльність та використати інноваційний потенціал європейського освітньо-наукового простору. По-четверте, забезпечити інноваційну діяльність УжНУ у сфері трансферу технологій, запровадити європейську модель функціонування Наукового парку УжНУ. По-п’яте, реалізувати політику сталого розвитку УжНУ задля досягнення інституційної та екологічної стійкості, соціальної інклюзії та гендерної рівності. Крім того, шостим і сьомим напрямами нами визначено підвищення ролі громадських організацій у забезпеченні конкурентоздатності УжНУ та створення адаптивної системи управління університетом, його адекватної новим завданням організаційної структури, кадрового забезпечення.

Будеш потрібний – будеш щасливий

Що у своєму житті вважаєте найважливішим?

– Напевно, те, що я не підвів маму, дружину, дітей. Думаю, їм не буде соромно за зроблене мною, і я буду колись спочивати, знаючи, що в житті своєму щось для них зробив. 

Мені пощастило знайти надійну половинку. Дружина багато мені допомагає: від початку вступу до університету і донині є моїм консультантом, моєю опорою у багатьох питаннях. Вона – вчителька початкових класів, заслужена вчителька України. Зараз хоч на пенсії, але займається творчою роботою, має хобі – садівництво. Життя перманентно підкидає серйозні виклики, з якими впоратися можливо, коли поруч люди, які підтримують і допомагають. Я це зрозумів після 60. Якщо приходиш додому з бажанням не тільки поїсти, а й допомогти, зробити разом щось корисне, це багато означає. 

Чи продовжують Ваші справи син і внуки, чи обрали собі інші сфери?

– Внучка дуже добре підготовлена, могла б реалізуватися в науці, але до цього в неї не лежить душа. Знайшла себе в менеджменті. Внук Ярослав захищає безпеку держави. 

Що для Вас означає бути щасливим? Почуваєтеся таким?

– Я дякую Богу за те, що маю зараз, з чим живу і з чим іду далі. Виділити щось одне не можу. Я все життя допомагав людям. Думаю, в житті не варто прагнути подвигів, потрібно жити так, як тобі Бог відміряв, і головне – не завдавати прикрощів, а допомагати іншим. Якщо будеш потрібний, будеш і щасливий. 

P.S.

Під час роботи сесії Закарпатської обласної ради 26 вересня керівники області вручили Івану Артьомову відзнаку «За розвиток Закарпаття» за вагомий особистий внесок у розвиток науки, забезпечення реалізації державної політики в галузі національної освіти, високий професіоналізм, багаторічну сумлінну працю, активну громадську діяльність та з нагоди ювілейного дня народження. 

Наталія Толочко

Фото Світлани Зуб та з архіву І. В. Артьомова 

 

• Освіта