Новини

27.11.2018
357

Народний Герой України, член Наглядової ради УжНУ отець Іван Ісайович: «Суспільні зміни кожен має почати з себе - як студент, так і професор»

Народний Герой України, член Наглядової ради УжНУ отець Іван Ісайович: «Суспільні зміни кожен має почати з себе -  як студент, так і професор»

Отець Іван Ісайович належить до того покоління українських священнослужителів життєві і суспільні цінності яких формувалися на переломі епох і світоглядів. Народився він 21 серпня 1971 року у с. Мала Копаня Виноградівського району ставши восьмим з дев’яти дітей родини Ісайовичів. Після закінчення восьмого класу поступив до Здолбунівського училища залізничників, відслужив строкову службу у війську, працював на залізниці. У 1992 році став семінаристом Мукачівської греко-католицької семінарії та студентом філософського факультету Івано-Франківського університету ім. В. Стефаника. Першу Служб Божу відслужив  у рідній  Малій Копані, згодом служив у сусідніх Королеві, Веряці, Текові, був деканом Хустської деканату Мукачівської єпархії, очолював Молодіжну комісію Мукачівської Греко–католицької єпархії з 1997 по 2003 роки, викладав патрологію та етику християнського життя в Ужгородській духовній академії. У 2003 році ректор Ужгородської духовної академії Тарас Ловска запросив отця Івана на викладацьку роботу та префектом академії. У 2006 році здобув ліцензіат з канонічного права у Папському східному інституті у Римі. Судовий вікарій, очільник єпархіального трибуналу Мукачівської греко-католицької єпархії, декан Середнянського деканату, член Наглядової ради УжНУ. У 2014 році, з самого початку війни з російським агресором, пішов на фронт у якості військового капелана. У зоні бойових дій загалом перебував близько двох років, був двічі поранений, нагороджений медалями «За відвагу», «Патріот України», «Учасник АТО», «За сприяння Збройним Силам України», «За  заслуги перед Збройними Силами України», «Народний герой України».

Отче Іване! Ваші ровесники у юності мріяли стати космонавтами, футболістами, політиками. Чому ви обрали собі долю священнослужителя?

У юності я мріяв стати прикордонником і робив все для того, щоб здійснити цю мрію. У ті часи військові були забезпеченими людьми і я мріяв, що в майбутньому зможу допомагати дітям, які прагнуть вчитися, але не мають необхідної фінансової підтримки. Оскільки за часів СРСР прикордонні війська були у структурі КДБ - вступити до училища мені не вдалося, бо мого діда «органи» записали куркулем. Натомість вдалося вступити до Ленінградського вищого військово-морського училища, яке я з певних причин покинув і пішов до війська.

Скільки я себе пам’ятав - наша родина завжди ходила до церкви: тато, мама і всі 9 дітей. Батько постійно наголошував, що вчителя потрібно слухати в школі, а батьків вдома. Він вивчав з нами катехизу, мама з нами говорила на біблійні теми. Односельці пророкували моєму брату Андрію, що він стане священнослужителем, оскільки він гарно співав у храмі. Коли я повернувся з війська, то збирався вступати до університету. Але наш священик постійно говорив про те, що ось з нашого села походить єпископ Іван Семедій, а молодь якщо і ходить до храму, то до семінарії ніхто не вступає. Цим перейнявся мій батько. Саме тоді й прийшло мені рішення податися у семінарію, хоча на той час уже були готові документи для вступу у Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника, де я хотів вивчати філософію і релігієзнавство. Коли я сказав своїм друзям, що йду в семінарію, (а у нас була дуже гарна і приємна компанія і між нами була правдива дружба),  то вони з мене сміялися, а коли сказав, що не буду одружуватись, то сміялись ще більше, особливо моя рідна сестра Віра.

Ваша родина була багатодітною. Розкажіть про своїх батьків, братів-сестер.

Моя мама завжди говорила, що вона угорка, а батько - що він українець. Потім говорили, що маємо хорватське коріння, оскільки ми Ісайовичі. По маминій лінії я вияснив родовід аж до 1800 року, коли з-під Будапешту приїхали у наш край дідусь й бабуся моєї матері. У них було записано, що вони русини і греко-католики. По батьковій лінії я дійшов аж до Хорватії, до села біля відомого адріатичного курорту Макарська, половина мешканців якого – Ісайовичі. Вони кажуть що їхні коріння з Карпат, а коли Потисся було завойоване угорцями, їх витіснили.

Якщо ж говорити про батьків… Мій батько був дуже злим на комуністів. Думаю, це пов’язано з тим, що родина мого дідуся дуже багато втратила після приходу радянської влади, яка йому, простому селянину, навісила ярлик куркуля, котрий був сином вдови Юлії Дубляк, а батька навіть і не бачив, просто мама привила йому любов до праці та молитви.  Батько багато працював, аби прогодувати велику сім’ю. Як і багато його ровесників, він поїхав працювати на БАМ, але це статків нам не додало. Нас було 9 дітей і всі отримали освіту, хоч жили бідно. З 12 років ми вже працювали у колгоспі, навчались робили домашню роботу. Справа в тому, що батьки повінчалися, але реєструвати шлюб батько не хотів з принципу. Тому ми не мали пільг багатодітних сімей і мама теж не могла отримати статус матері-героїні, отримала вона його вже аж за президентства В. Ющенка. Сьогодні один з мої братів - бізнесмен, депутат обласної ради, другий працює на залізниці, третій пішов в АТО і двічі був важко поранений, сестра працює в будинку престарілих, інша вже пенсіонерка, двоє у Небі. Тато у молодому віці померли, а мама, дякувати Богу, жива і має зараз 27 внуків, 32 правнуків, 5 праправнуків і навіть 2 прапраправнуків і вона нас усіх єднає.

Як починалася ваша дорога на Службі Божій?

Навчався я в семінарії у Мукачеві. Так трапилось, що я був найстаршим на курсі - хлопцям було по 17 - 19, а мені вже далеко за 20. Навчання змінило мій світогляд, але найбільше на мене вплинув приклад духовних отців, котрі пережили тюрми і переслідування за віру. З їхнього числа - отець Мирон Бескид, який викладав нам філософію, та отець Василь Худа – викладач літургії. У семінарії домінував дух молитви. Над нами не було надмірного контролю, бо апелювали, передусім, до нашої совісті. І, звісно, мені хотілось ділитись цим. У той час був брак священиків і владика направив мене допомагати отцю Даниїлу та отцю Василю в с. Королево. Останньому було уже за 75 і проведення богослужіння давалося важко. Коли я готувався до недільної  проповіді, то питався у прихожан, що б вони хотіли почути, що для них буде найцікавішим. Несіння служби, допомога вдовицям і сиротам, спілкування з молоддю, коли я ще сам був молодим – воно мене все інтригувало і окрилювало. І коли дійшла справа до рукоположення, я на той час уже вибрав, що буду неодруженим. Згадав свою мрію про допомогу молоді і з першого ж дня рукоположення почав свою роботу.  Найбільше моя допомога стосувалася дітей-сиріт.

За власні кошти ви заснували у селищі Королево дім для потреб дітей важкої долі. Зробити такий крок здатна людина з надзвичайно загостреним почуттям милосердя. Що спонукало вас до цього? 

Я мав будинок у центрі Королева, на вулиці Молодіжній. Це був великий будинок у якому проживав сам. Поруч зі мною завжди було багато молоді різних конфесій - православні, римо-католики, протестанти, греко-католики. Серед них були й відверто бідні, були діти заробітчан, яких батьки залишили на дідика чи бабку. Спілкуючись з ними я бачив, що у них є дві дороги: або дорога брехні – де вони будуть говорити батькам, які їхні вчителі нечесні й за все треба платити, або правдива дорога – де їм треба буде боротись, вчитися, а після уроків іти працювати. Тому я їх згуртовував, багато спілкувався з ними. Це були не тільки школярі, а й хлопці, які вже повернулися з армії. Таким чином я зібрав біля себе біля 20 хлопців. Вони залишалися у моєму будинку з понеділка до п’ятниці, або день проводили у мене й ночували у себе вдома. Але з’явилась ідея допомагати все-таки маленьким діткам - дитсадочки в той час закривали. Свій будинок я продав і придбав той, у якому зараз знаходиться будинок сиріт. Згодом я викупив і колишній дитсадок. Ми взяли до себе дітей-сиріт та дітей з інших міст, чиїх батьків позбавили батьківських прав. Колишній мер Хуста М.Джанда попросив, щоб ми взяли до себе дітей військових, і ми це зробили. Потім ми забрали до себе й дітей з інтернату «Берізка», який влада закрила. Моєю метою було допомогти цим дітям, виховати їх, дати освіту й надію краще майбутнє, щоб і вони могли його дати своїм дітям. І це мені вдалося.  У 2000 році я офіційно відкрив дитячий  садочок, хоч він вже неповний рік працював. Шкода, що держава не може взяти участь у його співфінансуванні. У 2001 році відкрив сиротинець, запросив сестер згромадження св. Йосифа з Львівського монастиря для догляду за дітьми і виховання. А в 2004 році цей сиротинець став першим в Україні дитячим будинком сімейного типу. Нашою основною метою є духовне і патріотичне виховання молоді, а головне – вберегти дітей від гніву на цей світ, зате що їх покинули. І дякую Богу, що серед наших вихованців немає жодного п’яниці чи наркомана. Діти повиростали, дехто університет закінчив, познаходили роботу, одружились, окремі стали священиками. Може вони не приходять до нас так часто, як би мені хотілось, але я радий, що їм добре. З 2004 року і по сьогодні ми виховали 27 дітей. Це не враховуючи дитячий садок, а там є різні діти: і сироти, і з бідних сімей, і з багатих. Дехто з них у змозі заплатити за місяць, а дехто ні. У садочку у нас 64 дітей.  Багатьом з них я допомагав у навчанні, виховував їх при живих батьках. Декому я оплачував і навчання за перші роки, дехто вступив до семінарії. Більшість дітей, яких я виховував, заходять в гості, вітають зі святами, проте є частина, яка ніби соромиться свого минулого. Переживаю, чи зможуть вони зараз виховати правильно своїх дітей, якщо вони відрікаються від таких речей.

Ви мали можливість особисто спілкуватися з Папами Іваном Павлом ІІ, Бенедиктом ХУІ, Франциском. Який слід полишили у вашій душі ці зустрічі?

Це – істині духовні лідери. З Іваном-Павлом ІІ я мав змогу бути і на аудієнції, і на  зустрічах з студентами, задавати різні питання. Він справляв враження не тільки духовного лідера, але й людини, яка переживає за свій народ, зокрема Польщу, а ми розуміємо, що його сім’я – це весь народ, адже він голова католицької (Соборної) Церкви. Це була дійсно свята людина, яка ні до кого не мала помсти, але любила своє. Він навчав, що поки ти не полюбиш своє, ти не полюбиш і ближнє. І навпаки, поки ти не полюбиш ближнє, не зрозумієш, що воно має свою свободу, ти і своє не полюбиш. Це наводить на думку, що ти не можеш бути патріотом свого краю, якщо ти не полюбиш сусіда. Не можна любити Бога, якого ти не бачиш, якщо ти не любиш ближнього, якого ти бачиш, а якщо тобі здається інакше, то ти лукавиш. Він показував свою енергію патріотизму не для того, щоб принизити якийсь народ, а для того, щоб навчити людину бути вільною. Він сам був вільним у думках, у їх прощенні, і це вселяв у інших. Навіть після того, як у нього стріляли, підставляли навіть свої, він не тримав зла на них. Святий отець показав нам вершину любові, вершину простоти і приклад, яким повинен бути пастор: любити людей, свій народ настільки, щоб ніякі земні блага не могли це затемнити.

З Бенедиктом я двічі був на аудієнціях. Одного разу це були заняття по сповідництву, які тривали місяць, а по закінченню ми мали можливість потрапити на аудієнцію. Ця людина -

твердий католик, консерватор. Але віра не забороняла йому розкривати власний світогляд. Думаю, він продовжував ту динаміку розгортання любові, яку започаткував Іван-Павло ІІ. Це дало мені поштовх: якщо ти йдеш у священнослужителі, будь готовим до випробувань, але, якщо ти хочеш бути добрим пастором, будь готовим до різних труднощів, проблем, які виникають між людьми, і тільки людина з чистим серцем може це подолати.

Не можу сказати, що я знаю Франциска близько. Він у своїх виступах говорить відкрито, що можна, а що не можна. Є правила, Закон Божий, який не підлягає зміні, і є закон людський, який тим змінам підлягає. Це мені в ньому подобається. І мені подобається, що взяв на себе сміливість показати священикам на їхнє місце. Якщо ви вибрали для себе цей шлях, але маєте проблеми з різними поглядами, будь ласка, не заплямовуйте церкву, визнайте і вийдіть. Працюйте над собою і повертайтесь. Або будьте мирянами, але добрими мирянами.

Ви добровольцем пішли на війну захищати Україну від російського окупанта, були військовим капеланом . Як давалося вам це рішення?

Навчаючись у Римі, у Папському східному інституті, у 2004 році я написав заяву і приїхав у Київ на Майдан, щоб підтримати молодь. Я був незадоволений тим, що багато навіть моїх колег розчарувалися. І через півроку після Помаранчевої революції я апелював до своїх друзів - давайте щось робити. Проте, більшість опустили руки. Якраз у ніч на 22 листопада, коли кілька десятків молодих людей перебувала на майдані Незалежності, я  був у клініці і спілкувався з професором. Він казав, що будуть президентські вибори, і що тоді станеться штучний заколот. А о четвертій годині мені зателефонували друзі і кажуть: «На Майдані біда!» і ми разом пішли туди... 

Коли вже почалась зовнішня агресія, історія з Кримом, вторгнення на Донбас, я розумів, що наше військо до захисту Вітчизни не готове. Так само й політики не були готові, їх не цікавила державність. Тому багато хлопців мого віку і старших пішли в добровольці, допомагали прикордонникам і військовикам. Не хочу казати, з чим вони йшли. Коли ми побачили, що між прикордонниками, офіцерами, є багато людей, які пропускали «зелених чоловічків», зрозумів, що треба йти до війська, бо буде війна. Я звернувся у наш штаб і мене направили до 72-ї окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців. Після Іловайська почались потужні бої і мене попросили переїхати в Дебальцево, де стояли наші армійські підрозділи, у тому числі й 128-а бригада, та  добровольці. Коли я вже був у Дебальцеві зателефонували з дому, що мені прийшла повістка з військкомату, але ніхто не знав, де я … Увесь цей час - з вересня і аж до виходу з Дебальцева у лютому 2015 року, я був там. Празник Миколая, Новий рік, Різдво зустрічав у Дебальцеві. Ми допомогли відкрити дитячі садочки  №3 і №9, готували святкові подарунки діткам. Одного разу до мене на вулиці Дебальцева підійшла дівчинка й подарувала квітку, а її мама сказала: «Бережіть себе і моліться за нас». Саме місто було дуже сірим, але я там зустрічав й багато інтелектуалів, освічених людей. Думаю, що ці 30 років українська держава не працювала на Донбасі. Коли ми відкрили садочки мав можливість спілкуватися з виховательками, нянями і вони мені розповідали шокуючі речі. Виявляється, тільки одна завідуюча один раз їздила відпочивати у Львівську область у санаторій, а решта ніколи у Києві чи на заході України не були. Найдалі вони їздили в Ізюм, або Донецьк. Закордоном  побували тільки 2% й то переважно у Росії. Ми організували свято Миколая, а на сцені - виключно радянські атрибути: Дід Мороз, Снігурочка... Вони навіть не знали, що є пісня «Вчителько моя» українською мовою! Це дало поштовх більше працювати - я замовив у Львові у наших отців церкви Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові двісті дисків з колядками, виступи на свята Пасхи, матері, батька, Дня вчителя й подарував по багатьох містах. Новий рік і Різдво ми святкували після того, як здали Вуглегірськ і настрій був не найкращим. По багатьох хлопцях, які були патріотично налаштовані, було видно - вони відчувають, що їх хтось зраджує. Потім мене багато куди перекидали, зокрема на маріупільский напрямок, Піски, Авдіївку.

Як екстремальна бойова ситуація, щоденна подорож між життям і смертю впливають на свідомість і світогляд людей?

Коли я на Закарпатті бачу різні фестивалі, чую виступи можновладців, які говорять, що як добре, що тут нема війни, а там вона є - я бачу дві різні країни. Це травма, яку не можна вилікувати. Треба приборкувати  свою емоційність і допомагати це робити хлопцям. Це не можна загоїти так само, як й війну в Афганістані. Найбільшу травму дала, мабуть, таки не війна, і не постріли, як пристосування і брехня чиновників та й простих людей, які використали цю війну, Революцію Гідності для власного збагачення. Це дуже дратує. Поки ми самі все не зробимо - нічого не вийде і ніхто нам тут не допоможе. «Всяка влада від Бога і її треба сприймати» - пише Святе Письмо. Але треба читати далі: «Владо, будь обережна, бо голос народу – це голос Божий». Отже, коли ти не вмієш керувати, то бери і відходь, інакше народ знищить тебе.

Кажуть, що навіть найгірший мир краще хорошої війни. Наскільки цей вираз підтверджується ситуацією на окупованому Донбасі?

Будь-який мир, навіть найгірший, мусить бути справедливим. Доки немає справедливості, про який мир ми говоримо?  Коли кажемо, що від 1945 до 1990 року -  це був мир, то ми також брешемо. Це був частковий мир і найгірший. Бо тисячі, а може й мільйони інакомислячих, сиділи в тюрмах і таборах. Може окремим людям в цьому було комфортно жити, але ментальність нації вбивалася. Якщо мова йде про те, що треба робити перемир’я, то потрібно, щоб для цього існувала воля обох сторін. А цього немає. Щоб говорити про війну, треба її назвати війною. Багато хто хоче зараз нав’язати нам думку, що це громадянська війна. Це неправда! Це та сама війна, що була у Грузії, у Чечні, у Придністров’ї. І це робить одна країна, яка хоче царювати, пригнічувати інші народи. Наші хлопці у очікуванні, вони не стріляють, бо порушать перемир’я. І тому говорити про поганий мир не варто. Треба очистити території і навести порядок.  На мою думку, щоб там запанував мир, нам треба бути більш рішучим. Треба не боятись взяти за це відповідальність, і найбільш треба почати з себе самих.

Таке спотворення існує не тільки на Донбасі, але й міжконфесійне, в школах, загалом в суспільстві. У людей забирають культуру, віру, щось таке своє, а ми не бачимо, що це нас нищить. Ми не бачимо, що, нав’язуючи нам іншу віру, ми віддаляємося від Бога. Ця війна є і тут, тільки в інших формах. Найстрашніше, коли нема співчуття, я не можу зрозуміти, як я можу піти на фестивалі там танцювати, коли йде війна. Коли це вже буде біля вашого порогу, тоді вже пізно буде щось робити. Але людина за 70 років комуністичного поневолення стала безсердечною та матеріально залежною.

Вам належить вислів: «ми почали нищити нашу націю, коли стали купувати дипломи та платити за екзамени». Нині ви – член Наглядової ради УжНУ. Що, на ваш погляд, має бути найголовнішим у діяльності університету?

Бачите, ідеї спадають на думку у будь-якому місці і в будь який час. Проблема полягає в тому, що чорнила, якими записані подумки ці нотатки, занадто швидко зникають. Я можу бажати багато, але…

Влада, яка хоче абсолютного панування, узурпації, почне нищити майбутнє - садочки, школи, університети. Якщо це робити явно, буде великий супротив народу, тому легше робити хитро й доказувати, що у нас все погано: фінансування нема, молодь є відсталою, що мусить за все платити, грошей немає, попередня влада нічого не залишила, тощо.  А потім - випрошувати від батьків на різні потреби: мовляв, в університеті і так правди нема, а батьки можуть гроші дати… Поки є можливість тягнути з батьків, вони це роблять, а потім частішають крадіжки, розбої, самогубства, афери. Бо коли ти дійдеш до сірості, примітивізму - тобою легко управляти. Суспільні зміни кожен має почати з себе -  як студент, так і професор.  Багато викладачів, з якими я спілкуюся, це розуміють і намагаються допомогти молоді щось пізнати. Але також є багато молоді, яка цього не прагне. Оскільки входжу до Наглядової ради УжНУ, то дуже радий, що є співпраця, вдячний ректору, що зібрали разом авторитетних людей: і депутат, і професор, і митець, і бізнесмен. Зміни нам треба починати одразу знизу і зверху і рухатися назустріч. Постійно працюючи над собою ми зміцнюємо нашу віру в майбутнє. А коли віра перетворюється на глибоке переконання, стаються дивовижні речі - превалює людяність, інтелект, бажання кращого та духовного. Це й мало б бути найголовнішим у діяльності університету.

Розмовляв  Василь Ільницький

 

Категорії: