Процес захистів кандидатських і докторських дисертацій неминуче приводив до великої кількості публікацій у провідних фізичних журналах, матеріалах всеукраїнських, а потім всесоюзних та міжнародних конференцій, участі у виставках всіх рівнів якісними експонатами, виходу у світ узагальнюючих і підсумкових монографій, розгортання винахідницької роботи.

Наші науковці буквально "десантувалися" групами з трьох- п’ятьох і більше чоловік на тематичні наукові конференції, які проводилися як у містах колишнього Радянського Союзу, так і за його межами. У свою чергу, Ужгород став улюбленим місцем проведення такого ж високого рівня форумів. Були звичними поїздки окремих вчених із доповідями у відомі наукові центри різних країн. Поступово ознаки наукових шкіл І.П. Запісочного та Д.В. Чепура ставали дедалі більш виразними, здобували і міжнародне визнання.

З 1960 року до наших днів вихідцями фізичних шкіл УжНУ є понад 150 кандидатів наук. Вони успішно працюють у вищих навчальних закладах, наукових установах, промислових підприємствах, конструкторських бюро на Закарпатті та за його межами. Окремі з підготовлених кандидатів наук добре зарекомендували себе за межами України, зокрема в Угорщині, Болгарії, Румунії, Словаччині, Ізраїлі, Німеччині, США, а як випускники цільової аспірантури - в Сирії та Іраку.

Іван Прохорович Запісочний захистив докторську дисертацію в 1967 році, а Дмитро Венедиктович Чепур – у 1970-му. Близькість таких дат стосовно лідерів слід мабуть вважати символом творчого змагання двох шкіл. Першими у школі І.П. Запісочного захистили свої докторські дисертації О.Б. Шпеник (1975 p.), І.С. Алексахін, С.С. Поп (1984 p.), Л.Л. Шимон (1985 p.), А.Й. Імре, А.М. Завилопуло (1990 p.). Докторами наук школи Д.В. Чепура стали: В.Ю. Сливка (1982 p.), О.І. Герзанич, Д.І. Блецкан, В.В. Химинець, І.Д. Туряниця (1985 p.), Ю.М. Височанський (1986 p.), М.І. Довгошей, Ю.Ю. Фірцак (1988 p.), Д.Г. Семак, Ю.В. Попик (1989 p.), Кокенєші О.О. (1990 p.). Як видно, особливо плідними були 1985 - 1990 роки. Такий "феєрверк” захистів докторських дисертацій за два десятиріччя років був найкращим подарунком до 40-річчя фізичного факультету. З урахуванням того, що захистили свої докторські дисертації і представники теоретичної фізики (В.І. Лендьел - 1974p., І.В. Хіміч - 1984 p., В.І. Сабов - 1986 р.) та ядерної фізики (Д.І. Сікора - 1988 р.), фізичний факультет став найкраще забезпеченим у кадровому сенсі і міцно зайняв позицію флагмана наукової роботи в університеті. Більше 20 (!) лауреатів Державної премії УРСР та України в галузі науки і техніки - чи не найкращий показник наукових шкіл за історично короткий проміжок часу. Як авторський колектив 1989 року (Д.І. Блецкан, О.М. Борець, М.І. Довгошей, О.О. Кокекнєші, Д.Г. Семак, В.Ю. Сливка, І.Д. Туряниця, І.І. Туряниця, Ю.Ю. Фірцак, В.В. Химинець), так і 1996 року (І.С. Алексахін, А.М. Завилопуло, І.П. Запісочний, А.Й. Імре, В.І. Лендьел, О.П. Сабад, Л.Л. Шимон, О.Б. Шпеник) - яскраво уособлювали досягнення ужгородських фізиків відповідних наукових напрямів.

Це були перші і єдині до кінця минулого сторіччя державні премії в історії УжНУ. Звання лаурета Державної премії в складі спільних колективів УжНУ і інших установ здобули Ю.М. Височанський (2000 р.) та Д.М. Берча і В.Ю. Сливка (2001 р.) - окреме підтвердження авторитету школи Чепура. Послідовник Чепура професор Сливка став, отже, двічі лауреатом - унікальний випадок у вищій освіті України.

У колективах двох фізичних шкіл зросли семеро заслужених діячів науки і техніки України, шість академіків АН вищої школи, а також промислової кібернетики, три заслужені винахідники України, заслужений працівник народної освіти УРСР, два відмінники освіти України), чотири Соросівські професори. Словом, творче змагання двох відомих наукових шкіл дало вагомі результати.