Новини

24.04.2021
335

З Чорнобилем у серці

З Чорнобилем у серці

Спогади професорів Ужгородського національного університету про участь у подіях 35-літньої давності у Чорнобильській зоні

Найбільша техногенна катастрофа ХХ століття – аварія на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС – завдала лиха усьому світу, та найперше нам, українцям, адже кільком поколінням наших співвітчизників судилося жити з «Чорнобилем у серці». І сьогодні, з плином десятиліть, та після аварії на «Фокусімі», масштаби чорнобильської біди вражають. Фахівці прирівнюють потужність радіоактивного викиду з пошкодженого реактора ЧАЕС з вибухами 300 авіабомб, скинутими на Хіросіму. Радіоактивні осади у різній мірі вразили 95% території Європи. Минулого року в Україні проживало 1 747 803 постраждалі особи, 185 206 «ліквідаторів» з 600 тисяч тих, хто брав безпосередню участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. До цієї когорти належать й професори Ужгородського національного університету, доктори медичних наук, заслужені лікарі України Михайло Іванович Фатула і Олександр Олександрович Болдижар з якими ми поспілкувалися напередодні 35-ї річниці аварії.

 

Михайло Фатула: «У Чорнобилі кожен з нас отримав «свою» дозу не лише радіації, але й людяності, мудрості, життєвого і професійного досвіду»

- Михайле Івановичу! Коли ви довідалися про справжні масштаби аварії на ЧАЕС?

У 1986 році я очолював кафедру факультетської терапії Ужгородського державного університету. По закінченні навчального року профком виділив мені путівки до санаторію  «Гірська Тиса» у с. Кваси Рахівського району. В оздоровниці лікувалися працівники з Чорнобильської атомної станції, на якій недавно сталася аварія. Саме там вперше дізнався і про реальні події страшної трагедії 26 квітня 1986 року. А вже наприкінці липня мав розмову із  заступником завідувача Закарпатського обласного відділу охорони здоров’я Михайлом Бойком, котрий формував бригади «швидкої допомоги» для відрядження у Чорнобиль. Він і розповів мені про справжні масштаби лиха.

-  Як ви потрапили у зону ліквідації аварії ?

У перших числах серпня ректор університету Володимир Лендьєл повідомив мені, що в області формується група медичних працівників, яка буде працювати у Чорнобильській зоні. В облздороввідділі висловили прохання включити до складу бригади лікарів і мене. Збір групи був призначений на 11 серпня на станції «швидкої допомоги» в Мукачеві. О 17 годині 56 закарпатських медиків повсідалися в автобуси і рушили виконувати професійний обов’язок у зону лиха. Що нас там чекає, якими є справжні масштаби аварії - ніхто з нас тоді ще не знав. По дорозі ми заїхали у санаторій «Поляна», де лікар Свалявської ЦРЛ Василь Скрип (нині директор Закарпатського обласного центру легеневих хвороб) завантажив у багажники автобусів блоки мінеральної води, яка згодом нам дуже знадобилася.

Доїхавши до Коростеня  (Житомирська обл.) ми стали помічати обабіч дороги таблички з написами «Съезд на обочину запрещен», а в районі Овруча, ближче до Поліського, поливальні машини, які змивали узбіччя доріг спеціальним розчином.

У Поліському нас зустріли колеги на чолі з  Василем Собком, які вже відпрацювали у зоні 14 діб і ми мали їх змінити. Вони переконливо радили бути обережними, адже реактор продовжував викидати радіоактивні елементи і рівень радіації залишався надто високим. Дуже скоро ми на собі відчули наслідки його активності: різкий головний біль, нудота, слабкість, дратівливість, втрата сну…  

У Поліському офіційно панував «сухий закон», але в кожній групі, користуючись «інформацією» про те, що в японській Хіросімі від радіації менше постраждали алкоголіки, усі потроху вживали спиртне. Тоді навіть у середовищі лікарів побутувала насправді хибна думка, що алкоголь активно виводить радіоактивні елементи з організму…

-  Чим Вам довелося займатися у Поліському?

У перший день роботи керівник групи Євген Пазуханич перед кожним поставив конкретні завдання. Разом з Віктором Феєром вони взялися за організаційні і господарські питання, а я та хірург Іван Тупиця – за лікувальну роботу. Інші лікарі з нашої групи на час відрядження стали завідувачами та ординаторами відділень Поліської центральної районної лікарні, у якій було так багато відвідувачів, що її двері не встигали зачинятися. Головний лікар Борис Задирако поінформував нас про радіаційну обстановку у Поліському. Почуте вразило навіть нас, лікарів – протягом перших трьох днів після аварії медичні працівники Поліської райлікарні прийняли 25 тисяч (!) мешканців Прип’яті. Колосальне фізичне та психоемоційне перевантаження призвело до того, що Борис Задирако занедужав і наступні шість тижнів лікувався у Києві.

З 8 години ранку я розпочинав роботу у стаціонарі, оглядав 20-25 хворих, потім йшов у поліклініку, де медичні сестри вели долікарський прийом. Після встановлення температури, рівня артеріального тиску 5-6 пацієнтів з нез’ясованими діагнозами чекали на мої консультації. У поліклініці працювали й хірурги з нашої бригади - Іван Тупиця та Олег Щадей, лікар-психіатр з Берегова Юлій Бокшай. Кожної другої ночі мене будив черговий лікарі і я терміново йшов на консультацію. Ближче до 6-ої  години  засинав, а вже о 7-ій необхідно було вставати і збиратися на роботу. У такому режимі ми працювали щодня, без вихідних.

Окрім цього на прохання начальника Прип’ятського міськвідділу міліції закарпатця Володимира Бронтерюка на броньованому автобусі ЛАЗ я три рази виїздив у Прип′ять у складі оперативної групи разом з дозиметристами і міліціонерами.

 Яка там була обстановка, як жили люди?

Ми проживали у селищі міського типу Поліське. Більшість його будівель - цегляні одноповерхові будинки з акуратними яблуневими та вишневими садами. Якби не радіація – тут би був земний рай! Уже на той час багато жител стояли покинутими, на деяких двері і вікна позабивані дошками. У запустілих городах - з людський зріст бур’яни. Біля багатьох садиб у садках яблуні рясно червоніли стиглими плодами, які ніхто не збирав і було страшно усвідомлювати, що цей урожай – смертельний, бо заражений радіацією. Вулиці і тротуари що дві-три години змивали спеціальними розчинами з поливальних машин, за кермом яких були відірвані від цивільного життя і призвані до збройних сил на два-три місяці 35-45 річні «запасники». Практично ніде я не бачив дітей.

У магазинах було вдосталь різноманітних продуктів. Їх привозили з різних областей України і навіть з інших союзних республік. Наприклад, молоко та всі молочні продукти доставляли з Литви. Ми харчувалися в ресторані «Лісова пісня», який працював у режимі їдальні. Нам видали талони на харчування вартістю два карбованці на добу. Добре пообідати (перше, друге та сік) можна було за 60–80 копійок. Перші дні свого відрядження ми їли все з великим апетитом, та ще й з собою брали. Але згодом апетит став пропадати. Бувало, прийдеш пообідати, сядеш за стіл, дивишся на їжу, а вона «не йде». Часто до наших столів підходили кухарі і питали: «що вам зварити, ми все приготуємо, тільки їжте». На кухнях теж працювали бригади з різних областей України. На час нашого перебування куховарили полтавчанки і завдяки їм я вперше спробував справжніх полтавських галушок. Саме тоді нам добре прислужилася припасена ще у Поляні мінеральна вода - щодня випивали по дві-три пляшки.

Так у клопотах минали дні. Після 18.00 ми йшли до розташованого у дворі лікарні  намету і змивали з себе радіаційний бруд. Гаряча вода тут була цілодобово і гарячий  душ прекрасно знімав втому. Пізно ввечері часто пригадувалося дитинство у рідному Вовковому, не покидали думки про сина Юрія, який у цей час перебував зовсім недалеко – у Чернігові. 17 серпня заміряли радіаційний фон у всіх корпусах лікарні, навіть на подвір’ї – на  асфальтованих доріжках, траві і клумбах. Фон коливався у межах від 7-и до 9-и мкР/год! Сказали, що за такої радіаційної ситуації лікарню будуть закривати.

 Очікували повернення додому?

Рахували дні, як в армії! Ми знали, що наша група працюватиме тут до 27 серпня і цього дня всі очікували на автобус з Ужгорода. Аби уникнути хвилювань Євген Пазуханич зателефонував в облздороввідділ уточнити деталі нашого від’їзду. Однак з розмови стало відомо, що сьогодні автобусів  не буде… Жінки, які мали збирати дітей 1 вересня до школи, зчинили «бунт». І тут Є. Пазуханич звернувся до нас словами, які запали у душу: «Ми пройшли Чорнобиль і кожен з нас отримав тут свою дозу не тільки  радіації, але й людяності, мудрості, життєвого і професійного досвіду. Від сьогодні, де б ми не були і де б не працювали, ця «доза» нас об’єднуватиме, ми повинні розуміти один одного, допомагати один одному, бо у нас – Чорнобильський гарт»!

… А наш автобус таки прибув за нами майже опівночі 29 серпня. Водії поїли, випили по горнятку кави і ми вирушили до Ужгорода. А Поліське наче вимерло - ніде не світився жоден вогник, не було жодної людини на вулиці! Ми спрямовували свій погляд на лікарняні корпуси, на порожнє лелече гніздо. Птахи днів зо два тому уже полетіли у вирій. І ми, мов ті лелеки, ідемо додому. В Ужгород приїхали глибокої ночі. Усі були такими втомленими, що не було сил на жодні слова.

- Чи позначився вплив радіації на Вашому здоров'ї?

Перед виїздом з Поліського ми дали розписку про нерозголошення таємниць. В Ужгороді мене відразу викликали у «перший відділ» і повторно взяли розписку про нерозголошення таємниць і уточнили, що можна говорити про перебування у Чорнобилі, а що саме робив – таємниця.

У понеділок, 1 вересня, я пішов на роботу. На кафедрі про відрядження у Чорнобиль багато не розповідав, та мене особливо і не розпитували. Більш менш нормально попрацював днів десять, а потім мені стало погано - закрутилося в голові і я знепритомнів. Спочатку не придав цьому значення. Але через два дні знову знепритомнів. Тоді зрозумів, що зі мною коїться щось не добре. Зробив загальний анамнез крові, а там гемоглобіну 110 г/л,  лейкоцитів 2,8 тисяч. Зрозумів –  біда. Попросив ректора дати відпустку. У профкомі нарахували аж 50 днів, а далі - на лікарняному листі ще 72 дні.

Здоров’я з кожним днем тільки гіршало. Я не міг їсти, втрачав сили. Дружина Ірина вимушено пішла на мінімальну пенсію, щоб доглядати мне. Майже місяць я щодня випивав по три літри соку і на цьому жив. Перші два тижні не міг навіть трохи посидіти, оскільки тут же втрачав свідомість. Десь за місяць уже міг спробувати ходити і коли була гарна погода, посидіти на балконі. Наступні роки часто хворів - весною та восени були бронхіти, пневмонії, почав підвищуватися артеріальний тиск, здавала печінка, була анемія. Фактично, я вижив завдяки турботі дружини.

За рекомендацією Голови громадської організації «Союз Чорнобиль України» у Закарпатській області Василя Павловича Угрина у березні 1992 року я звернувся у Головне управління медико-санітарного забезпечення Мінчорнобиля України і був направлений в Інституту клінічної радіобіології на клінічне обстеження і лікування. Згодом пройшов обстеження у Львівській регіональній міжвідомчій експертній раді по встановленню причинного зв’язку захворювань та інвалідності з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Експертна рада встановила, що захворювання  пов’язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

 Як склалися долі медиків, з якими ви були у Чорнобилі ?

Після Чорнобиля Віктор Феєр залишив медицину, працював секретарем Ужгородської міської ради, заступником голови Закарпатської ОДА, головою Іршавської РДА та на інших посадах. У вересні 2014 року, через більш ніж 28 років після аварії, повернувся у Чорнобильську зону, де в Державній агенції зони відчуження (ДАЗВ) створив і очолив ДП «Центр організаційного, технічного та інформаційного забезпечення» яке здійснює аналіз фінансово-господарської діяльності всіх підприємств Зони відчуження.

Іван Тупиця працював на різних посадах хірургічного профілю в Ужгородській міській лікарні, був головним лікарем Обласного центру медико-соціальної міській експертизи. Зараз на пенсії. Невропатолог Василь Лашек і по сьогоднішній день – завідувач неврологічним відділенням Виноградівської районної лікарні.

На превеликий жаль з тодішнього нашого «призову» шестеро медиків уже відійшли у Засвіти: Юлій Юлієвич Бокшай, Євген Іванович Пазуханич, Олег Іванович Щадей, Ганна Іванівна Буковинська, Антоніна Олександрівна Медері, Балинт Карлович Тирик.

Працюючи у зоні лиха я вів щоденник - щовечора записував у зошит основні події минулого дня. По поверненні додому було не до нього, а потім і зовсім забув про його існування. Так мій «Чорнобильський щоденник» пролежав 34 роки, аж поки син Юрій випадково не знайшов його. Я сів читати… і поринув у світ Чорнобиля і Прип’яті, а згодом  подумав: «поки, з Божої ласки живу, повинен опублікувати його у пам’ять про тих моїх колег, з ким працював, і кого вже немає серед живих, бо чорнобильська трагедія залишила незгладимий слід не тільки у житті мільйонів людей кількох поколінь». Я надзвичайно радий, що завдяки підтримці українського письменника, громадського діяча, першого президента (1990 – 2003) Міжнародної організації «Союз Чорнобиль» Володимира Шовкошитного до 35-річчя Чорнобильської аварії у видавництві «Український пріоритет» цими днями вийшов мій «Чорнобильський щоденник», який я присвячую лікарям-учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Олександр Болдижар: «За три місяці я 87 разів виїздив до аварійного енергоблоку»

-   Олександре Олександровичу! А як ви довідалися про аварію на ЧАЕС?

У 1986 році я працював в Закарпатському обласному онкологічному диспансері і звідти мене направили на курси підвищення кваліфікації у Запоріжжя. Курси були розраховані на 4.5 місяців і враховуючи їхню тривалість нам дали короткі канікули з 26 квітня по 10 травня. Ми з товаришем прибули із Запоріжжя до Києва 26 квітня зранку, а ввечері мали відлетіти до Ужгорода. Очікуючи на свій авіарейс цілий день гуляли у парках і скверах столиці, адже на дворі стояла чудова погода. Після «канікул»10 травня я повернувся у Запоріжжя і йдучи набережною до гуртожитка навіть покупався у Дніпрі і про те, що в ньому могла бути радіація, й на думку не спадало. Згодом з’явилась інформація і про вибух, і про пожежу, і про те, як її гасили. А в червні ми повернулися додому.

- А як ви стали ліквідатором?

У березні 1987 року я перейшов працювати в університет - асистентом кафедри загальної хірургії. Університетські працівники мали «бронь» і їх на ліквідацію наслідків аварії не залучали. Але військкомат не встиг «виписати» мене з попереднього місця роботи в онкодиспансері і мені у військкоматі повідомили, що я повинен їхати у Чорнобиль і дали на збір … три години.

З військкомату я повернувся на роботу аби віддати ключі, зайшов до музичної школи, де старша донька якраз виступала на академконцерті, і повідомив дружині, що мушу їхати у бригаді ліквідаторів до Чорнобиля. Дружина нашвидкуруч зготувала в дорогу поїсти і я, навіть не перевдягаючись, поїхав потягом. У Коростені нас зустріли на вокзалі і привели до якоїсь будівлі, де забрали усі наші речі, а натомість видали військову форму, кирзові чоботи, бушлати і повезли у село Нова Радча Народицького району, де стояв полк хімічного захисту Прикарпатського військового округу.

 Чим ви мали там займатися?

У полку мені повідомили, що буду … лікарем-радіологом. Десь за тиждень зрозумів, що  я у полку - «велика людина». Бригада радіологічної розвідки об’їздила на БМП об’єкти радіаційної зони і вимірювала рівень радіації, який дуже швидко змінювався. Оскільки на Поліссі піщана земля і вітряно - фон мінявся по 4-5 рази на день. Радіацію вимірювали у тих частинах зони, де мали працювати бійці полку. Кожного дня в 30-км. зону виїжджало близько 500-600 людей. Полк працював у дві зміни - перша вставала о 4 годині ранку й о п’ятій вже була на пункті пропуску «Діброва». Там вони переодягалися, сідали в машини і їх розвозили на об’єкти – кожен мав своє завдання, яке контролював командир. Моїм завданням було вдосвіта отримати всі дані розвідки, після цього, згідно нормативів, у залежності від рівня радіаційної обстановки, визначити, хто де має працювати, і скласти відповідні списки. У різних уражених радіацією місцях людина могла знаходитись годину, дві,три години, а подекуди - й 12 секунд, 10 секунд…

Зранку о шостій годині я забирав всі відомості і йшов до начальника  штабу полку візувати списки. Відразу після сніданку виїжджав на станцію. За три місяці 87 разів виїздив до аварійного енергоблоку. Кожного дня я мав пройти  пішки біля четвертого  блоку ЧАЕС, через ворота, і завірити наряди у начальника штабу опергрупи Цивільної оброни СРСР. Якби я не підписав документи – усі задіяні до роботи не отримали б гроші за цей день.

Люди працювали в різних умовах: на очистці реакторного цеху, на даху реактора… Із захисту мали тільки маску «лепесток» та звичайний одяг, який вони змінювали при виході з 30-и кілометрової зони. Були серед них й такі, що пропрацювали тут більше 6 місяців. Я питаю одного: чому ти залишаєшся тут, адже вже «перебрав» дозу. А він  відповідає: «я з Воркути і тут отримую три- чи п’ятиразову зарплату, а там мені треба в яму на півтора кілометри в шахту спускатися і за «копійки» працювати».

Розмір місячної заробітної плати в Чорнобилі складав трикратну суму посадового окладу працівника на його основному місці роботи. І я теж звідти вернувся «багатим» чоловіком (так спочатку думав!), адже 300 карбованців моєї зарплати мені помножили на 3 і виплатили за весь період перебування в Чорнобилі. Влітку наша родина поїхала на Азовське море, погуляли, відпочили… А у вересні бухгалтер «порадував»: я маю повернути «зайві» гроші, адже в документах зазначено про трикратний розмір лише «голого» посадового окладу без доплат... Я тоді отримував ставку асистента кафедри та повну клінічну ставку. А посадовий оклад у мене був тільки 160 карбованців! Потім гроші протягом півтора року від мене знімали частинами і я фактично отримував тільки пів-зарплати. Так перша радість від того, що я повернувся «мільйонером» з Чорнобиля, швидко розвіялася.

Оскільки нас призвали на 6 місяців, то у відповідності до отриманого опромінення, відбувалась ротація. Міністерство оборони видало указ, в якому зазначалося, що граничною дозою для людини є 5 бер. Через 2.5 місяці я вже мав майже 8 бер і доповів про це командиру. Через три тижні мене, «радіолога-партизана», змінив майор медичної служби, кадровий офіцер. Мені виголосили подяку перед полком і в червні, напередодні Дня медика, відпустили додому. Я отримав посвідчення, карточку, в якій значилося, що «назбирав» 10 бер опромінення, штамп у військовому білеті, документ про кваліфікацію лікаря-радіолога, та відомості для бухгалтерії по нарахуванню зарплати, оскільки у «зоні» ми отримували тільки «добові», яких вистачало на цигарки і каву. У залізничних касах на потяг до Ужгорода жодного квитка не було і довелося «домовлятися» з провідником, аби добратися додому в тамбурі вагона. Мені було тоді 34 роки і очікування радості від зустрічі з рідними знівелювала усі тимчасові труднощі.

-  Ви отримали доволі серйозну дозу опромінення. Яким було ваше самопочуття по поверненні?

Богу дякувати, все склалося добре і якихось проблем зі здоров’ям не виникало. Як у житті є: якщо людина налаштовує себе на позитив, радіє життю і є оптимістом – так воно і стається.

 

Василь Ільницький,

Інформаційно-видавничий центр

Категорії: