Новини

11.05.2019
511

Професор Володимир Задорожний: «Особливе задоволення приносили мені біографічні студії про наших видатних вчених-земляків»

Професор Володимир Задорожний: «Особливе задоволення приносили мені біографічні студії про наших видатних вчених-земляків»

До когорти людей, які присвятили себе роботі в Ужгородському національному університеті, належить й доктор історичних наук, професор, лауреат премії ім. І. Крип’якевича, заслужений працівник народної освіти України, почесний професор УжНУ, академік Академії наук вищої освіти України Володимир Задорожний. Цими весняними днями йому виповнилося 80 років. Напередодні ювілею ми спілкувалися з ним про науку, життя і науку життя.

- Ваше дитинство і юність припали на роки, опалені війною. Які спомини збереглися з тих часів?

 Народився я 27 квітня 1939 року на Львівщині ще за Польщі - у селі Спас над Західним Бугом. А вже у вересні на Польщу напали Гітлер і Сталін. Наше село горіло і в Першій світовій, і в Другій світовій - і церква згоріла, і все село згоріло. Нас було в родині семеро, мали добротне господарство, трудилася уся родина. Мій дід був у селі «солтисом» - бировом по-закарпатськи - від 1920-го року і аж до приходу німців влітку 1941-го. Головувати у селі обирали статечних людей, про яких знали, що не вкрадуть, і працюють в інтересах громади, хоча тоді грошей за це не платили.

Особисто я не любив фізично працювати, зате любив читати. Мій дід Іван (у церкві був свічкогасом), бувало як пообідає після церви, бере мене на коліна і читає різні історії. А коли за радянської влади колгосп організовували, у нас півсела людей вивезли на Сибір. Мого діда повезли в райцентр, закрили в льох і сказали: «підпишеш заяву до колгоспу - за тобою всі підуть. Не підпишеш – ти підеш у Сибір». Дідо підписав, приїхав додому, а баба Михайлина впала на коліна і каже: «Господи! Та ти продався тому чорту лисому»! Перший голова колгоспу був хоча й молодий, але статечний газда, справжній господар, як і мій дід. Його обрали люди головою. А через деякий час його зняли, всю сім’ю вивезли, бо він «бандерам» щось там дав …

Ще до армії я закінчив торгово-кооперативну школу у Львові. Як йшов до армії набрав собі повен чемодан підручників, бо хотів вступати на історичний факультет Львівського університету. Пам’ятаю, мені сержант казав: «Ти, Володя, вступиш, бо інші самогон везуть до армії, а ти книжки». Після армійської служби у 1961 році я пішов поступати в УжДУ на історичний факультет. Чому в Ужгород? Бо біда заставила! Мій старший брат на той час уже закінчив гірничий технікум і мав працювати у шахті. Під час служби в армії він був десантником і обморозив собі ноги. Після цього в шахту йому не можна було йти і його скерували на роботу у кар’єр в селище  Королево Виноградівського району. Вдома біда була велика -  Хрущов забрав до колгоспу все, не було як жити. А брат мав державну роботу, діставав якусь зарплату і сказав, що буде допомагати мені грошима, їжею. Так і виживали.

- Як складалося студентське життя?

Я вступив на історичний факультет ще за ректора Ленарського. Потім ректором став Дмитро Чепур - вмілий господарник, талановитий науковець, багато працював і в навчальному процесі. Фізичний факультет, де він викладав, «гримів» на всю країну завдяки саме Д. Чепуру. Він дуже багато докладав зусиль, аби розвивалася університетська наука, аби вузівські працівники писали і захищали дисертації.

Мені надзвичайно запам’ятався мій науковий керівник професор Ілля Шульга. Це була статечна і знаюча людина – справжній авторитет у студентському та й викладацькому середовищі. А в часи студентства у мене був особливий керівник – доцент-початківець, майбутній професор Едуард Балагурі. Ми з ним близько зійшлися, коли поїхали на розкопки у с. Острівець Івано-Франківської області. Саме там він досліджував культуру Ноа. То була тема його кандидатської дисертації і саме завдяки йому я навчився опрацьовувати матеріали археологічної тематики. Ім’я професора Е. Балагурі нині носить археологічний музей УжНУ. Це - особлива структура університету - там є чим похвалитися і є що показати...

Археологія мене тоді добряче захопила - курсові і дипломну я робив саме по цій темі, мав намір поступати в аспірантуру. На той час я уже був одружений і моїй Єві не сподобалося, що ставши археологом, я буду вічно пропадати на розкопках, польових роботах, в експедиціях. До того ж в тодішньому УжДУ аспірантури з цієї дисципліни не було і я мав їхати поступати в Київ. Тоді Єва мені сказала: «або археологія, або – я». Я вибрав Єву…

- Ваша наукова спадщина налічує близько трьохсот публікацій, у тому числі -  п’ять монографій та науково-популярних книг. Як починався Ваш шлях у науку?

Оскільки з археологією не склалося, професор Іван Гранчак запросив мене працювати лаборантом кафедри загальної історії, якою він тоді завідував. Завдяки його рекомендації я став аспірантом у професора Іллі Шульги. Тема моєї кандидатської дисертації звучала так: «Економічні й культурні зв’язки західноукраїнських земель з Наддніпрянською Україною та Росією у першій половині ХІХ ст.». Успішно захистивши її працювати почав у 1972 році на кафедрі історії СРСР. Пізніше захистив і докторську дисертацію на тему «Розвиток товарного виробництва та торгівлі на західноукраїнських землях періоду кризи феодалізму в кінці ХУІІІ ст. - перш пол.  ХІХ ст.».

Готуючи дисертації багато часу проводив у архівах, опрацьовував різні джерела, у тому числі й рукописні. Моя наукова діяльність детально відображена в «Історіографічних студіях», які побачили світ у 2016 році у видавництві «Гражда». Особливе задоволення приносили мені біографічні студії про наших видатних вчених земляків: Івана Орлая, Михайла Лучкаяч, Юрія Гуцу-Венеліна, Петра Лодія, Олександра Духновича, Михайла Балудянського, Василя Кукольника, Августина Волошина, Василя Гренджу-Донського та інших.

Як тільки почалась криза Союзу й ідеологічний пресинг дещо послабшав, у 1990-му році я створив в УжДУ кафедру історії України. Тодішній ректор Володимир Сливка мене повністю підтримав. Тоді нас на кафедрі було п’ятеро: чотири викладачі - я, Д. Данилюк, В. Пальок, В. Мельник та аспірант С. Федака. Ми створили самостійно все – і програму, і навчальні плани. Через якийсь час треба було об`єднувати кафедру -  прийшли викладачі з кафедр історії партії, наукового комунізму - і вона стала загальноуніверситетською. Я пішов до ректора В.Сливки і запитав: «Що ви робите? У нас кафедра сформована, ми працюємо». А він був людяний, співчутливий, сказав, що людей рятувати треба, куди ми їх подінемо…

Наприкінці 1999 року я програв вибори на посаду завідувача кафедри професору Дмитру Данилюку. Відтоді викладав на факультеті до 2016 року. Водночас багато їздив на конференції, симпозіуми, читав лекції в Кракові і Пряшеві.

- Окрім наукової та викладацької роботи Вас добре знають в університеті як талановитого хориста…

Так, я все життя дуже любив співати. Ще під час служби в армії виконував арію Виборного з опери Івана Котляревського «Наталка Полтавка». Будучи студентом працював завідувачем університетським клубом. Нас було двоє: танцівник, і я – співак. Головою художньої ради був Іван Безручко - надзвичайно моторна людина. Розташовувався клуб там, де зараз юридичний факультет. У клуб приходили студенти - танцювали, співали, грали оркестри. Якось ректор Д.Чепур викликав мене до себе, дав гроші і відрядив у гори купувати кожушки для танцювальної групи. У цій танцгрупі танцювала і моя майбутня дружина Єва…

Практично з 1967 року беру участь в університетській самодіяльній народній чоловічій хоровій капелі «Боян», основний репертуар якої в усі роки складався з української та зарубіжної класики. З цим хором я виступав у багатьох містах колишнього Союзу. У мене вдома завжди лунала музика - починаючи Чайковським - і закінчуючи Задором. Напевно, сааме тому мої обидві доньки не стали опановувати фах історика, а пішли вчитися у Львівську консерваторію і нині на професійному рівні продовжують мої музичні уподобання.

Василь Ільницький

Інформаційно-видавничий центр

Категорії: