Новини

20.10.2018
410

На службі в Гіппократа й Кліо

На службі в Гіппократа й Кліо

Доцент УжНУ, відомий лікар-хірург Юрій Фатула видав у світ нове дослідження з історії Закарпаття

Ім’я Юрія Михайловича Фатули – кандидата медичних наук, доцента кафедри хірургічних дисциплін факультету післядипломної освіти УжНУ, лікаря-практика і автора багатьох наукових статей та навчальних посібників – відоме тисячам закарпатців, яким він своєю лікарською майстерністю допоміг повернутися у стан здорової людини. За свою медичну кар’єру він здійснив тисячі операцій, був одним з перших на Закарпатті, хто освоїв лапароскопічний метод оперативного втручання при пахвинних грижах. Пан Юрій є гідним продовжувачем  лікарської династії родини Фатулів, яку започаткував його батько - заслужений лікар України, талановитий кардіолог і жива легенда закарпатської терапії, піонер досліджень «сольової» артеріальної гіпертензі, доктор медичних наук, професор кафедри факультетської терапії УжНУ, академік Академії наук Вищої школи України Михайло Іванович Фатула.

Лікарські звитяги Михайла і Юрія Фатул заслуговують на окрему збірку історій. Та наша сьогоднішня розповідь про Фатулу-молодшого,  як про дослідника історії Закарпаття, котра упродовж останнього десятиліття захопила його не менше, аніж медицина. Нове захоплення Ю.Фатули дуже швидко переросло у грунтовні дослідження історії нашого краю часів міжвоєнного двадцятиліття, а надто Першої світової війни 1914-1918 років.

Починаючи з 2014 року світ побачили уже чотири книги Юрія Фатули: «Ярослав Достал. Підкарпатська Русь» та «Ярослав Достал. Європейське коріння», котрі містять маловідомі нашому сучаснику факти чехословацького періоду історії Закарпаття. Ці видання були успішно презентовані на Львівському книжковому форумі та Міжнародному літературному фестивалі «Світ книги» у Празі (травень 1915 р.). 

Цього року виповнилося 100 років від дня закінчення Першої світової війни у смертоносний вир якої свого часу потрапили наші пращури. Сто літ тому наші діди і прадіди воювали у лавах австро-угорської армії, яка вела кровопролитні бої на Російському, Італійському, Румунському та Сербському театрах військових дій. З теренів історичного Закарпаття на фронти Першої світової було призвано тисячі його жителів. Лише невеликій кількості пощастило пораненими і скаліченими, повернутися до рідної домівки. Більшість навічно зостала на полях битв за чужі інтереси. Серед них – і прадід автора, селянин з с. Вовкове, що під Ужгородом, Томаш Фатула. Вивченню саме цієї трагічної сторінки нашої історії і присвятив себе в останні роки Ю.Фатула. Результатом його багатолітніх досліджень, які включають роботу з документами з військових архівів Праги і Будапешта, відвідини полів жорстоких боїв та місць військових поховань в Україні, Польщі, Словаччині, Угорщині стало його дослідження «Полеглих ми так і не поховали… Бойовий шлях 85-го Мараморосько-Угочанського піхотного полка австро-угорської армії 1914 – 1918», яке побачило світ у 2016 році. Це військове формування пробуло на війні з її першого і до останнього місяця, воюючи впродовж 1914-17-го  років на Російському, а в 1918-у – на Італійському фронтах. Книга  базується на спогадах і документах, викладених офіцером 85-го полку Шандором Матяшем у 1941 році і складається з семи розділів, шість з яких присвячені цьому легендарному військовому формуванню. Презентація цієї книги відбулася на Львівському книжковому Форумі у вересні 2016 року за участі консула Генерального консульства Угорщини у м. Ужгород Яноша Сабо, військового аташе Посольства Угорщини у м. Київ підполковника Калмана Хюше, директора Інституту і музею військової історії міністерства оборони Угорщини, доктора історичних наук, полковника Ласло Веспремі, підполковника ЗСУ,  викладача  Національної академії сухопутних військ ім. Гетьмана П.Сагайдачного (м. Львів) Володимира Тимчука. 

І ось щойно з друкарні ТДВ «Патент» (директор Ключевський І.І.) автор забрав сигнальні примірники свого нового видання - «Неси мамці жалість мою…». Закарпатці у Першій світовій війні». Це – військово-історичне дослідження, у якому автор на основі маловідомих  архівних та бібліографічних даних описав участь у боях Першої світової війни солдатів різних національностей, мобілізованих на фронт з території сучасного Закарпаття. У книзі вперше названо військові кладовища країн Центральної і Східної Європи, на яких були поховані закарпатці. Опрацювавши 180 тисяч (!) особистих карточок військовослужбовців автор склав мартиролог, котрий містить 1516 прізвищ загиблих солдатів, які були мобілізовані  з нашого краю з інформацією про дату, обставини, місце загибелі та поховання кожного з них, що дозволяє сучасникам знайти та вшанувати своїх прадідів, доля яких була драматичною. Напередодні презентації новодруку, яке відбудеться 24 жовтня у Закарпатській обласній науковій бібліотеці ім. Ф. Потушняка, ми поспілкувалися з автором.

-  Пане Юрію! З чого все почалося?  Як ви, лікар-практик і викладач-науковець, прикипіли душею до історичних розвідок?

- Мій дід по маминій лінії у чехословацький період закінчив Ужгородську учительську семінарію і працював учителем народної школи у Нанкові, потім Воловому (нині Міжгір’я), досягши посади директора школи. Друга світові війна і наступні події різко змінили його подальше життя. За розповідями мами дід був допитливим краєзнавцем, пішки і на лижах пройшов всю нашу Верховину. Він написав книгу про наш край, але видати її не встиг, а рукопис, на жаль, не зберігся. Коли я вчився в школі, то активно відвідував археологічний гурток, яким керував талановитий педагог Олександр Іванович Медведєв. Ми об’їздили всю нашу область з археологічними розвідками та розкопками. Вірогідно, ці два чинника у мої 50 років склалися у нестримне бажання більше знати про свій рідний край, свою родину, своє коріння. Спілкування з істориками, краєзнавцям, робота в архівах завершилася написанням трьох моїх попередніх книг.

- Розкажіть детальніше про нову книгу. З яких розділів вона складається, яку інформацію містить?

- Книга – це одна з перших спроб заповнити «білі плями» нашої регіональної історії періоду Першої світової війни. Акцент книги спрямований в першу чергу на гуманітарний аспект проблеми: вперше сотні закарпатських родин зможуть знайти повні офіційні дані про своїх полеглих пращурів, дізнатись обставини їхньої загибелі та місця вічного спочинку. А сумна географія військових поховань наших земляків просто вражає! Вона простягається через півсвіту: від Камчатки, через увесь Сибір, Середню Азію, європейську частину Росії, через всю Україну,  східно- та центральноєвропейські країни, аж до Італії.

У першому розділі книги описано бойовий шлях військових підрозділів австро-угорської армії, мобілізаційними округами яких були території, що нині входять до Закарпатської області. Відповідно, у них служили і воювали більшість вояків з нашого краю. Це три полки загальної армії (85-й Мараморосько-Угочанський, 66-й Унгварський, та 65-й Березький), два піхотні полки угорського гонведу (11-й Мункачський та 12-й Сатмарський) і два польові єгерські батальйони (29-й і 32-й).

У другому розділі описуються найбільші військові операції та бойові події, в яких брали участь ці підрозділи. Сини Срібної Землі воювали на всіх фронтах Першої світової війни і брали участь у всіх її основних битвах.

У третьому розділі вперше описано окремі військові кладовища часів Першої світової війни на території чотирьох країн (Італії, Словенії, Словаччини та України),де спочивають наші пращури. А загалом наші солдати знайшли свій останній спочинок в Австрії, Албанії, Боснії і Герцеговині, Польщі, Румунії, Сербії, Угорщині, Хорватії, Чехії, Чорногорії, а також в Росії, Казахстані, Туркменії, Узбекистані. Наші пращури були поховані на військових цвинтарях багатьох європейських столиць (Братислава, Будапешт, Відень, Загреб, Київ, Любляна, Прага, Рим, Сараєво, Тирана) та великих європейських міст (Брно, Грац, Дебрецен, Егер, Кошице, Краків, Лінц, Львів, Неаполь, Палермо, Сегед, тощо).

Четвертий розділ містить мартиролог з 1516-ти полеглих вояків. Це - офіційні дані чеського військового державного архіву (м. Прага). Я разом з однодумцями-ентузіастами проаналізовав 180 000 карточок загиблих солдат, які знаходяться у вільному інтернет-доступі. Таким чином було віднайдено біля 4 тисяч карточок, у яких вказано, що вояк був мобілізований з населених пунктів, які нині знаходяться на території Закарпаття. Мартиролог був доповнений також інформацією про 113 вояків з матеріалів Угорського Інституту та Музею військової історії (м. Будапешт). У книзі наводяться дані про вояків з Марамороського та Угочанського комітатів (нині, в кордонах сучасної України, це переважно п’ять районів Закарпатської області: Виноградівський, Міжгірський, Хустський, Тячівський і Рахівський). Інформація розподілена по кожному місту і селу цих районів, що дозволяє оцінити приблизні втрати кожного населеного пункту у війні. Наведені сумні цифри, безперечно, не є повними і остаточними. Частина матеріалів по загиблих вояках знаходиться в австрійському та угорському архівах. Значну частину інформації по зниклим безвісти взагалі важко відновити. Тому реальні цифри втрат, вірогідно, удвічі більші. Але на сьогоднішній день це перші, опубліковані в українських джерелах, офіційні дані про військові втрати нашого краю у Першій світовій війні.

У кінці книги наводиться алфавітний покажчик прізвищ полеглих вояків з вказанням сторінки мартиролога, на якій міститься інформація про кожного конкретного солдата, для того, щоб читачі змогли знайти і впізнати знайомі прізвища. Я сподіваюся, що багато закарпатських родин знайдуть своїх пращурів і нарешті дізнаються про їхнє місце останнього спочинку.

- Як ви можете охарактеризувати організацію медичної допомоги в австро-угорській армії з висоти сьогодення?

- У відносно порівняльному аспекті медична служба австро-угорської армії, на мою думку, була на достатньо високому рівні. На початковому етапі війни вона стикнулася з серйозними і небезпечними викликами, до яких в багатьох випадках була не готова. Це стосувалося і величезної кількості поранених за короткі проміжки часу, й інфекційних захворювань, в тому числі й таких, як холера, про яку в Європі уже забули, яка була принесена російськими солдатами-бацилоносіями із Середньої Азії. Відсутність вакцинації призвела до того, що у 1914р. в австро-угорській армії 25 тисяч військових захворіли на цю смертельну хворобу і кожний третій помер. Проведення термінових протиепідемічних заходів дало результат: вже у 1916р. на холеру захворіло тільки 6 тисяч. Слід також зазначити, що довоєнне планування ймовірних санітарних втрат в австро-угорській армії орієнтувалося на цифру у 100 тисяч поранених. Вважалося, що війна триватиме максимум півроку і закінчиться до Різдва. Трагічні реалії війни вилилися у майже 1,5 мільйона загиблих та 2,6 мільйона поранених. Але поступово австро-угорцям вдалося стабілізувати ситуацію. Завдяки напруженій і самовідданій праці військових медиків 70% поранених вдалося повернулися на фронт (це дуже високий показник). Але і самі військові медики зазнали чималих втрат: так за 3,5 року війни (станом на 1917р.) з 9 тисяч мобілізованих лікарів майже кожний четвертий (23,7%) був поранений, вбитий або пропав без вісти.

- Ви лікар і вам добре відомі страждання покалічених людей. Яким фізичним тортурам найбільше піддавала війна наших предків?

- Так, війна стала важким випробуванням для вояків та цивільних. Серед найбільш жахливих – холод, недоїдання, антисанітарія і хвороби. Наприклад, під час Зимової Карпатської битви 1914 – 1915рр. кількість вояків, які загинули від замерзання не поступалася загиблим від поранень. У книзі описано драматичний епізод у 85-му Мараморосько-Угочанському полку, який за чотири дні боїв на карпатській горі Манілова у Польських Бещадах втратив лише загиблими 900 солдатів, частина з яких замерзла через неможливість евакуації. Не можу не процитувати слова із щоденника австро-угорського офіцера: «Я пережив у Карпатах 12 днів таких страждань, холоду і голоду, що ті подальші 16 місяців, які я провів на фронті, я зміг би витримати ще раз, але тих 12 днів у Карпатах, думаю, що ні».

Іншим жахом тієї війни було те, що поховати загиблих часто вдавалося лише через декілька днів, а то і тижнів. Десятки, сотні тіл залишалися на полях битв, утворюючи нестерпний сморід, приносячи фізичні і моральні страждання живим. На Італійському фронті часто зустрічалися і такі ситуації, коли поранений вояк скочувався у гірську лощину і опинявся у нейтральній смузі, витягти його звідти або допомогти було уже неможливо. І солдати обох армій з жахом спостерігали його мученицьку смерть, а луна від зойків розносилася по всіх гірських закутках. Тіла лежали місяцями, віддані на поругу тваринам і птахам, як німі свідки людської трагедії.

- Як була організовано облік загиблих і де сьогодні містяться основний масив інформації про місця поховань та імена загиблих?

- У Першій світовій війні облік загиблих був дуже недосконалим. Найкраще він вівся у німецькій, американській і британській арміях, найгірше - в російській і австро-угорській. Звідси і величезні цифри пропалих безвісти (від 25 до 50%). На сьогоднішній день основний масив інформації міститься в архівах Відня, Будапешта, Праги. У своїй книзі я наводжу дані чеського військового державного архіву (Прага) та матеріали Інституту та Музею військової історії (Будапешт).

- Що можете сказати про місця поховання на території Закарпаття і в Ужгороді зокрема?

- Загалом по області після Першої світової війни залишилося декілька десятків військових цвинтарів у всіх гірських районах. Лише у Великоберезнянському окрузі (відповідно до архівних документів періоду Чехословацької Республіки) знаходилося 7 повністю військових цвинтарів і 20 військових секторів на сільських цивільних кладовищах, де спочивають вічним сном 3605 воїнів австро-угорської (більшість) та російської армій. На сьогоднішній день більшість з цих поховань повністю, або частково зруйновані часом, а також людською, злочинною з точки зору моралі, діяльністю. Лише одиниці знаходяться у відносно задовільному стані завдяки догляду волонтерських, у більшості випадків закордонних організацій.

Історія ужгородських військових цвинтарів Першої світової війни має свою драматичну розповідь, яка описана у книзі. Протягом Першої світової війни в Ужгороді функціонувало декілька військових шпиталів. Через місто проходила залізниця стратегічного значення, яка з’єднувала тилові райони Угорщини через Ужоцький перевал з Галичиною. Відповідно, залізницею десятки тисяч поранених та хворих солдат доставляли в ужгородські шпиталі. Саме біля залізничної станції, у бараках, були розгорнуті два резервні шпиталі австро-угорської армії (загальний та інфекційний). Вояків, які помирали в Ужгороді, захоронювали на двох військових цвинтарях. Перший знаходився на північній окраїні міста (нині мікрорайон «Шахта»). Це кладовище почало діяти ще з початку ХХ ст., як гарнізонне, де ховали військовослужбовців австро-угорської армії, котрі проходили службу в Ужгороді. Другий цвинтар був закладений на початку Першої світової війни безпосередньо біля барачних шпиталів коло залізничної станції. За даними небагатьох архівних джерел на обох ужгородських цвинтарях протягом Першої світової війни було поховано 11 тисяч (!) вояків (1003 на гарнізонному і 10 тисяч, з яких 7 тисяч невідомі, на цвинтарі біля залізничного вокзалу). Це - солдати різних національностей та різного віросповідання з багатьох європейських країн. Більшість з них були призвані до війська з території сучасних Угорщини, Румунії, Західної України (в тому числі й Закарпаття), Чехії, Словаччини, у меншій кількості з Австрії, Польщі, Хорватії, Сербії, Боснії і Герцеговини, Словенії. На цвинтарі поховані також військовополонені російської царської армії, серед яких й українці з українських губерній Російської імперії.

Драматично склалася доля обох цвинтарів, особливо біля залізничного вокзалу, який був повністю зруйнований у 1960-х роках. Втішає відкриття 1 червня 2018 р. символічного меморіального хреста з чорного мармуру неподалік від будівлі залізничного вокзалу, здійснене громадською організацією за підтримки місцевої влади. У основи хреста на гранітній дошці викарбувана палаюча свічка та напис: «Цей хрест встановлено на увіковічення пам’яті понад 10-ти тисяч воїнів із 19-ти країн Європи, що склали свої голови в Першій світовій війні та поховані в ужгородській землі в 1914 – 1918 роках. Від громадян міста Ужгорода. 01.06.2018 р.»

- Для таких масштабних досліджень, поїздок  потрібно багато часу. Як ви розподіляєте свою роботу?  Як уживається нині покликання лікаря та дослідника історії?

- Я лікар-хірург і основний час та сили віддаю цій нелегкій роботі. Майже кожний день я працюю в операційній, допомагаючи пацієнтам. Водночас намагаюся передавати свій досвід (мій хірургічний стаж 33 роки) і знання лікарям-інтернам і курсантам, які навчаються на нашій кафедрі хірургічних дисциплін. Свій вільний від роботи час стараюся максимально приділити краєзнавчій дослідницькій роботі. Звичайно, доводиться відмовлятися від деяких речей. Але кожен, хто має улюблену справу, підтвердить, що для неї людина завжди знайде час і спланує своє життя. Також, дуже важливим моментом є підтримка моїх рідних та друзів, без якої я б нічого не зробив. 

- Перша світова війна тривала чотири роки. Військовий конфлікт на сході України з російським окупантом триває уже п’ятий рік і нині там продовжують гинути молоді українці. Які, на ваш погляд, висновки має робити сучасник опираючись на уроки столітньої давності?

- Число українців, мобілізованих в австро-угорську армію оцінюється від 250 до 300 тисяч чоловік. Українці становили загалом 8,7% її особового складу. В армію Російської імперії було мобілізовано 3,5 мільйонів українців. Отже, всього в арміях протиборчих імперій воювало під чужими для них прапорами до 4 мільйонів українських солдатів та офіцерів. Сотні тисяч з них загинули в боях, нерідко воюючи один проти одного. Конкретних цифр ми не довідаємося ніколи… Вони віддавали своє життя і здоров’я на користь чужих, у більшості випадків, далеких їм інтересів.

Сьогодні історія подарувала шанс Україні вибудувати свою незалежну, вільну і демократичну державу, за що наші солдати вже п’ятий рік на фронті проливають свою кров і кладуть молоді життя. Висновок дуже простий: якщо нам не вдасться відстояти свою свободу, і це стосується кожного з нас, у повсякденному житті, ми знову станемо «гарматним м’ясом» для чужих держав.

-  Що далі? Яка тема наступного дослідження?

- Продовження опрацювання карточок загиблих солдатів-закарпатців (ще 2500 з чеського архіву) з інших районів нашого краю для їх вшанування у наступній праці.

Розмовляв Василь Ільницький

 

 

Категорії: