“Людина повинна мати мету і кожного дня робити кроки для її втілення” – професор Іван Чопей

Іван Чопей – доктор медичних наук, професор, заслужений професор УжНУ, заслужений лікар України, декан факультету післядипломної освіти та доуніверситетської підготовки УжНУ, академік НАНВО України, відмінник освіти України, перший віце-президент Української асоціації сімейної медицини, президент Закарпатської асоціації сімейних лікарів, зовнішній член Угорської АН, дійсний член Австралійської АН по вивченню гіпертонічної хвороби, голова Спеціалізованої вченої ради із захисту кандидатських та докторських дисертацій в УжНУ.

Народився 22 червня 1954 року на Хустщині. Закінчив із відзнаками Хустське медучилище та медичний факультет Ужгородського державного університету. У травні 1982 року достроково захистив кандидатську дисертацію і почав працювати асистентом кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб. Перший в області запровадив колоноскопічне дослідження в гастроентерологічного центрі. У 1989-1991 роках працював молодшим науковим співробітником медичної академії ім. І. Сєченова (м. Москва), де захистив докторську дисертацію. У ці роки він заклав основи і розвинув нові напрямки у вивченні фізіології та патології товстого кишківника, одним з перших у світі запровадив прицільне трансколоносконоскопічне вимірювання рН показників цього органу через спеціально сконструйований ним рН-зонд в Ризькій лабораторії проф. Є. Лінара (Латвія).

Автор понад 300 наукових публікацій, 8 монографій, 3 навчальних підручників, 12 навчальних посібників. Стажувався в США, Німеччині та ін. Працював членом Координаційних рад МОН та МОЗ України, входив до урядової комісії по реформуванню охорони здоров'я, виступав на парламентських слуханнях з питань реформування медицини, був та є членом спеціалізованих Вчених рад у Києві та Львові, є головою спеціалізованої Вченої ради в УжНУ та членом експертної ради МОН України. Працює в редакційних колегіях низки наукових журналів України та Польщі.

Про шлях до великої науки, правила успіху, реформи в медицині та освіті, з нагоди ювілею, далі у розмові з проф. Іваном Чопеєм.

 

– Іване Васильовичу, розкажіть, будь ласка, про свої шкільні роки. Чому і коли обрали для себе фах медика?

– Як сказав відомий письменник Антуан де Сент Екзюпері – “Усі ми родом із дитинства”. Думаю, більшість людей з ностальгією згадують дитячі роки. Чомусь вони завжди бачаться кольоровими. Тож і у мене досить святкові згадки про дитинство та шкільний період. Хоча, насправді, я народився у непростий повоєнний час – у 1954 році. Мені завжди дуже легко давалось навчання і я це не вважаю своєю заслугою. Пам’ятаю свою першу вчительку Надію Опанасівну Іваняс. Вона надзвичайно любила свою роботу. Хочу відмітити, що мені все життя щастило на вчителів і не тільки в школі. Вчителі сильно вплинули на формування світогляду та особистісний розвиток. Зі свого шкільного життя я засвоїв, що потрібно завжди вчитись і не зупинятись пізнавати світ. А особливе везіння, коли є ще й вчитель, провідник, який може тебе направити в потрібне русло. Це одне з найперших моїх життєвих правил – вчитись протягом усього життя, а також не відкладати отримані знання в далекий ящик, а шукати способи втілювати їх на практиці.

Іван Чопей, учень Кошелівської восьмирічної школи, 1967 рік

Щодо вибору професії – насправді було багато стежок, які вели мене саме до медицини. По-перше, ми жили біля сільської амбулаторії, тож все своє дитинство я провів біля медичного закладу. Також  мене дуже вразили розповіді мого дідуся. Він воював у Першій світовій війні у складі війська Австро-Угорської імперії. Там дідусь отримав забій мозку – контузію, як ми тепер називаємо. І майже три доби лежав у такому стані завалений землею. Його знайшли, допомогли, і після цього він прожив довге життя без якихось серйозних хвороб. І тоді я про це роздумував, яке диво створили лікарі – три дні чоловік лежав без свідомості і його змогли врятувати

Крім того у нашому сільському клубі завжди збирались хлопці. В одного з них, як тоді називали, була «чорна хвороба». Часом він втрачав свідомість, у нього йшла піна з рота. Тоді хлопці знаходили десь ложку, ставили в рот, щоб не западав язик, і за кілька хвилин цей приступ проходив, а “пацієнт” приходив до тями. Зараз ми називаємо це епілепсією.

Таких розповідей я можу пригадати ще багато. У дитинстві історії про хвороби та одужання мене щиро дивували і я захоплювався вміннями медиків. У ті роки учні, які закінчили школу на відмінно, отримували право вступити за співбесідою в училище чи технікум. Тож коли батько мене спитав, куди я хочу вступати – сільськогосподарський чи юридичний, я відповів, що хочу на медичний. І так став першим лікарем у родині Чопеїв.

– Ви подались до Хустського медучилища та продовжили навчання в Ужгородському університеті. Коли вирішили стати не тільки лікарем, а й пов’язати життя з наукою?

– Право на вступ до вишу після медучилища ми практично не мали. Ми жили в мобілізаційній державі, яка весь час працювала на війну. Ми тепер це розуміємо, оглядаючись назад на нашого ворога. Тоді готували фельдшерів – для армії, лікарів – для армії. Над усіма нами нависала радянська армія й більшість моїх однокурсників пішли служити. Із випускників, які отримали червоні дипломи, тільки 5% отримували направлення, завдяки яким мали змогу вступити до університету. На щастя, я отримав цю можливість і мені вдалось вступити до Ужгородського університету з першого разу. В університеті мені було легко після навчання в медучилищі. Адже я мав свіжі знання й  отримував легко за іспити оцінки “автоматом”. Тому я з великою теплотою згадую медучилище як свій базис. Завдяки цьому я витрачав менше часу на навчання та отримав нагоду займатись наукою. Тоді на медичному факультеті була фантастична плеяда викладачів. Пізніше я навчався два роки у Московській медичній академії тож маю з чим порівняти.  Тоді для нас викладали професори Михайло Шевчук, Оксана та Михайло Ганичі, Михайло Фатула, Олександр Кишко, доцент  Іван Коршинський та інші.

Оскільки навчання давалось мені легко, з другого року я почав шукати наукового товариства. Тоді я познайомився з Іваном Коршинським. Спочатку він не хотів мене брати до себе, адже я був тільки другокурсником, а значить знав ще небагато. На другому курсі тоді вивчали дуже важкі предмети – біохімія, фізіологія, анатомія. Хтось порахував, що тільки вивчення анатомії дорівнює опануванню одній іноземній мові за кількістю інформації. Але оскільки я мав уже базові знання, досвід медучилища за спиною, І. Коршинський таки погодився. Тож так я отримав свій перший науковий досвід – в архіві я досліджував особливості протікання апендициту у дітей. Із цим матеріалом, опрацювавши близько 300 історій хвороб, я відправився на свою першу наукову конференцію. Переважно, призові місця тоді займали шестикурсники, але я отримав за свою роботу 3 місце. Тоді Іван Юрійович відівів мене у наукову лабораторію на базі кафедри акушерства і гінекології. Там ми вивчали методики мембранного травлення, яке відкрив мій майбутній учитель – академік Олександр Михайлович Уголєв. Так я навчився по-справжньому працювати з науковим матеріалом. Це, можна сказати, були мої перші впевнені кроки в науці.

Навчання субординаторів інструментальним методам діагностики

–  Як надалі розвивався Ваш науковий шлях?

–У велику науку я потрапив завдяки одній випадковості, яка зіграла велику роль в моєму житті. У мої студентські роки проходив білатеральний радянсько-чехословацький симпозіум, присвячений дигестивним ензимам, це травні елементи. Це відбулось в Ужгороді, у філармонії – найбільшому залі області на той час. Чеську мову я трохи знав, оскільки ми мали родичів у Чехії. А стенографію я вивчив ще в медучилищі на 4 курсі. Сидячи в залі, я намагався записати все почуте, адже захід для міста був дійсно непересічним. І тут до мене підходить чоловік  і питає  російською, чи володію я стенографією. Кажу, так, звичайно. І він попросив мене записати для нього виступи. Цим чоловіком виявився легендарний науковець, академік, мій керівник кандидатської та докторської дисертацій Олександр Уголєв.

Важко уявити ще ситуацію, під час якої б мене, простого студента, познайомили б з академіком такого рівня. У Радянському Союзі академіком вибирали одну людину на мільйон населення, тобто було всього 300 академіків на весь Союз. Він працював біля Петербурга у містечку Колтуші. Був учнем Нобелівського лауреата, всесвітньо відомого науковця Івана Павлова. Згодом я працював у Інституті фізіології ім. І. Павлова і завжди буду гордитися, що пройшов таку велику школу.

Але перед тим я вступив до Ужгородського університету в аспірантуру. Захистив дисертацію за 2,5 роки достроково, бо маючи таких вчителів і не могло бути інакше. І почав працювати асистентом. Керівник пропонував мені переїжджати до Петербурга, проте я не хотів надалі займатися фізіологією, оскільки це теоретична наука. Це був досить важкий період. Але тоді я зрозумів ще один життєвий принцип. Людина повинна мати мету і кожного дня робити маленькі кроки для її втілення. Тоді обов'язково все вийде – інакше бути не може.

Оскільки в той час набуло великої популярності лікування голодуванням, я почав вести таких пацієнтів. Люди повірили в панацею і зверталися за такою методикою – хтось хотів позбутися зайвої ваги, хтось хворів артритом, хтось депресією й іншими хворобами. Але тоді у Союзі тривав справжній голод – люди жили бідно, харчів не вистачало. Тож науковий керівник відповів мені, що ця тема зараз є навіть політичною, і захищатись за нею буде непросто.

От я і продовжував працювати асистентом, був уже кандидатом наук. І якось прийшла Оксана Ганич, яка завідувала тоді кафедрою. І повідомила мене, що на факультет надійшов американський колоноскоп. На той час це було щось на кшталт метеориту, який впав на факультет, якесь диво, до якого ніхто не хотів навіть підходити. І мені, як наймолодшому, запропонували піти на курси. Їх проводили лише  в Москві. Я приїхав до свого майбутнього шефа, академіка Андрія Гребенєва. Але і він мене відмовляв, оскільки легко нашкодити пацієнту, травмувати. Все ж він познайомив мене з колоноскопісткою Галиною Григор'євою, і я пройшов у неї навчання. Так я приїхав до Ужгорода з новими знаннями. Ми зрозуміли, наскільки це велика наукова цілина, ніхто не вивчав достеменно товсту кишку. А також наскільки СРСР відстає від передових країн світу, адже ці методики вже давно були поширені за кордоном. Так я робив колоноскопію пацієнтам близько півроку. Ми дослідили багато цікавого, розширили функції товстої кишки, визначили, що це надзвичайно важливий орган, який має величезне значення для серцевої діяльності, мозкової діяльності, а також наскільки харчування впливає на стан організму. І я дуже швидко захистив докторську дисертацію завдяки своїм дослідженням.

Тоді я на два роки переїхав у Москву. Звичайно, проблем було багато. Мене ще певний час не переводили на посаду старшого наукового співробітника, тож отримував малу зарплату, а вдома мене чекала дружина з дитиною. Проте людина мусить рухатись крізь невдачі вперед – це єдиний ключ до успіху. Якщо з труднощів не вийшов переможцем – то тобі гріш ціна в базарний день. І ще я завжди повторюю – у науці необхідно розумно ризикувати, інакше не буде розвитку. У нас не було роботи, житла, умови були поганими. Щоб дружина також змогла до мене приїхати, вона відправилась на курси УЗД. У 1989 році у всьому СРСР брали тільки п’ять людей на курси УЗД, бо не вистачало апаратів. І то практично всіх  винятково з московською пропискою. Тож на курсах усі здивувались, що дружина приїхала аж із Ужгорода. Такий дефіцит апаратів пояснювався тим, що США не хотіли продавати нам так звані медичні апарати подвійного призначення, елементи з яких можна використовувати у військових цілях. Для нас це було дивом, що жовчно-кам’яні хвороби можна діагностувати за 10 секунд – треба всього лиш прикласти датчик до потрібного місця на тілі пацієнта. Це вже не говорячи про акушерство й гінекологію… Ми дуже відставили від світу через політику, спричинену імперськими амбіціями СРСР.

СФУЛТ на ФПОДП, 2022 рік

–  З 1991 року ви очолювали кафедру післядипломної освіти, а пізніше факультет. Розкажіть про цей період, як ви прийшли до керівництва потужного підрозділу університету?

– У 1991 році ми повернулися в Ужгород, хоча я вже отримав хорошу роботу в Москві.  Трапився розпад СРСР, часи складні, і дружина настояла, щоб ми повернулися додому. Я прибув до УжНУ молодим доктором наук, мені було на той час 37 років. Тоді ректором університету був Володимир Юлійович Сливка. Також на ті роки випала реформа підготовки лікарів. УжНУ втрачав багато студентів. Щоб уникнути цього, із нуля, не маючи ніякої бази, ми створили кафедру інтернатури. Я запросив на кафедру одних із найсильніших викладачів, які колись були і моїми вчителями – Марію Юріївну Долгош, Андрія Юрійовича Сочку. На моє здивування, вони відразу погодились. А втрьох ми були вже силою. І кожен рік ми відвойовували у Міністерства освіти й науки України якусь спеціальність. Це було важко, адже Київ, Харків, Львів, Запоріжжя хотіли замкнути всю післядипломку лікарів на собі. Мені нічого легко в університеті не давалось, маю на увазі, щоб я прийшов вже на сформовану кафедру. Все доводилось формувати самостійно. Так із роками з кафедри інтернатури постали: кафедра терапії та сімейної медицини, кафедра хірургічних дисциплін, кафедра акушерства та гінекології з педіатрією, кафедра онкології. А у 2000 році ми вже відкрили окремий факультет. Прийшов якось Володимир Юлійович до нас на збори  факультету і каже: “Я знаю, що ви бачите Івана Васильовича деканом медичного факультету, проте для нього є інша посада – декан факультету післядипломної освіти”. А до цього ми ні слова не говорили про це. Володимир Юлійович, правильний стратег, повернувся тоді з Києва і побачив, якою популярністю там користується друга вища освіта. І наш факультет почав займатися підготовкою не тільки лікарів, а й практично фахівців усіх спеціальностей на здобуття другої вищої освіти. Тоді я переконав ректора купити цей корпус, у якому нині базується факультет післядипломної освіти та доуніверситетської підготовки. І за один рік ми заробили більше, ніж університет заплатив за ці приміщення.

– Ви неодноразово стажувалися за кордоном. Як Ви вперше потрапили на стажування та чи застосовуєте досвід закордонних колег?

– Коли ми відвоювали своє місце під сонцем у таких гігантів як Київ, Запоріжжя, Харків, Львів, ми, звичайно, хотіли вийти на міжнародний рівень. Я тоді був вузьким гастроентерологом-ензимологом і першим колоноскопістом в області. І перейти для мене в сімейну медицину було б високим ризиком. Але як я вже казав, часом необхідно розумно ризикувати. Ми долучились до партнерства Корваліс-Великий Березний. Представники партнерства розуміли, що наш факультет досить прогресивний, близько 60% наших викладачів були англомовними. І у 1998 році ми вперше поїхали із моїм заступником Андрієм Ільком на 4-тижневе стажування. Там ми переконалися – своїми знаннями ми можемо гордитися. Ми нічим не поступалися первинній ланці лікарів у США. Це був хороший спосіб для самоствердження. Також ми зрозуміли, що перехід на сімейну медицину дасть можливість сімейним лікарям ставити 90% відсотків діагнозів пацієнтам. І тільки 10% перенаправляти до вузьких спеціалістів. Я практично все своє життя присвятив цьому процесу в українській медицині. І дуже горджуся, що разом з департаментом охорони здоров’я нам вдалось перевчити практично всіх дільничних лікарів. Також я взяв собі за мету (і здійснив її), щоб вся кафедра терапії та сімейної медицини теж побувала на стажуванні  в США.

Міжнародна конференція в м. Осло, 2023 рік

– Які нововведення необхідно впровадити у післядипломній освіті лікарів, на ваш погляд?

– Основне наше завдання – це підготовка високоякісних майбутніх лікарів. На мою думку, найбільше нам бракує для цього університетських клінік. Колишній міністерці Уляні Супрун вдалось частково провести дуже важливу реформу – змінити фінансування первинної ланки, дати пацієнтам право вибору сімейного лікаря. Це був фантастичний прорив. Проте сталися вибори і не був проведений другий, третій етапи реформи.  Одного разу я спитав свого товариша з Вільнюса, теж лікаря, як ви перйшли на нову систему? Він відповів, що у них деякі кафедри базуються в лікарнях, і завдяки прийнятому рішенню влади, з такої кафедри може бути сформована університетська клініка. За кордоном у університетських клініках дуже престижно лікуватися — це серйозні методики, хороше фінансування і там знаходяться найважчі хворі. Бо де ще може навчитися інтерн бути добрим лікарем, якщо не в університетській клініці на найважчих випадках? Проте створення університетських клінік — це питання, яке може вирішитись тільки на найвищому рівні. Я сподіваюся, що це тільки етап, до якого ми ще  обов'язково дійдемо.

Ще одне важливе рішення, якого ми 15 років домагалися від МОЗ, це КРОК 3 за спеціальностями. Адже не може лікар, який закінчує хірургію, терапію, акушерство, тобто зовсім різні спеціальності, здавати той самий КРОК 3. І нарешті цього року майбутні лікарі здаватимуть різний КРОК 3 відносно своїх спеціальностей.

Дрони, які придбали випускники ФПОДУ

– Ви також були колись студентом УжНУ, багато років працюєте зі студентством. На вашу думку, чим відрізняються теперішні студенти від минулих поколінь?

– Думаю, дуже неправильно вважати, що зараз студенти погані, а колись були кращі чи навпаки. Ні, ми були просто іншими. Ми жили в системі диктатури, де було обов’язкове вивчення історії КПРС, діалектичного матеріалізму, наукового матеріалізму і т.д.. Звичайно, ми розуміли, що все це було неправильно. Але ми прагнули стати лікарями і тоді це були обов’язкові елементи освіти. Зараз ми багато чому вчимося в сучасних студентів – вони знаючі, прагнуть навчатись, прямі. Тепер набагато менше соціальних масок, ніж було в часи Союзу. Студенти вчать нас інновацій, адже є більш відкритими до інформації. Вони відповідають вимогам сучасного світу. Мені б, по правді, теж хотілось  навчатись у теперішній час.

Та й сучасна медицина інша. Первинна ланка, на мою думку, змінилась не сильно. Інша справа це вторинна ланка. Те, що колись робили тільки наукові інститути, зараз робиться у звичайній кластерній або приватній лікарні. Всюди є зараз ендоскоп, колоноскоп, МРТ, КТ. Тобто зараз готуються зовсім інші інтерни, які знають набагато більше, ніж ми колись. У наші часи найвищий рівень це був флюрограф, рентген з барієм чи рентген легень.

Тож ми гордимося нашою післядипломною освітою, оскільки наші лікарі працюють як в Україні, так і за кордоном – від Загоня до Гамбурга, по всій Європі. Знання, які вони отримують у нас, є високоякісними, які всюди визнаються та цінуються. Інтерна вчать пацієнти, а не книги. Натомість ми навчаємо клінічному мисленню, щоб зуміти скласти всі пазли для правильного діагнозу. У нас надзвичайно хороші студенти, котрі мають активну громадську позицію. За ними майбутнє. Надіюсь, нам вдасться впоратись як із зовнішнім  ворогом, так із внутрішніми проблеми. Тим більше, інтерни займають активну громадську позицію, що особливо важливо під час війни, про що свідчить той факт, що цьогорічні випускники придбали та передали Збройним силам України дрони. І нашим завданням є від студента до інтерна, від інтерна до викладача – передавати  жагу до прогресу та знань.

 

Розмовляла Ганна Фельцан,

Інформаційно-видавничий центр

 

 

 

 

 

• Навчально-науковий інститут післядипломної освіти та доуніверситетської підготовки