Новини

16.04.2014
1301

До 80-річчя від дня народження професора В. І. Лендьєла

До 80-річчя від дня народження професора В. І. Лендьєла

Професор Володимир Іванович Лендьєл належить до когорти кращих вихованців Ужгородського національного університету, який очолював упродовж 1980-1988 рр. на посаді ректора. У нашій пам’яті він залишився яскравою особистістю, талановитим ученим, педагогом і громадським діячем, людиною високого наукового інтелекту, котра зробила вагомий внесок у розвиток науки та вищої освіти на Закарпатті.

В.І. Лендьєл був представником кращої частини молодого післявоєнного покоління, яке з жадобою поринуло у світ науки, мріючи збагнути таємниці мікро- та макросвіту. З юних літ, попри хворобу очей, що спіткала його ще у школі, багато читав, вивчав мови, цікавився історією, захоплювався математикою і фізикою, до котрих мав особливий потяг. Не випадково на кмітливого студента звернув увагу, пророкуючи йому блискуче майбутнє, всесвітньовідомий учений, один із засновників фізичної хімії, майбутній лауреат Нобелівської премії Н.Н. Семенов, коли відвідав у 50-ті роки наш університет.

Народився Володимир Іванович Лендьєл 17 квітня 1934 року в Іршаві у сім'ї вчителів.  1950-го із золотою медаллю закінчив Берегівську середню школу №1, що ще зберігала найкращі традиції реальної гімназії. Того ж року він став студентом щойно відкритого фізичного відділення хіміко-фізико-математичного факультету Ужгородського державного університету.

Тоді на факультеті працювало яскраве сузір'я талановитих учених: Ю.М. Ломсадзе, В.О. Шкода-Ульянов, І.П. Запісочний, М.В. Братійчук, Д.В. Чепур. Свої перші наукові дослідження Володимир Іванович розпочав ще студентом під керівництвом професора В.А. Шкоди-Ульянова. Згодом продовжив їх на кафедрі теоретичної фізики під керівництвом професора Ю.М. Ломсадзе, який за час спеціалізації молодого теоретика звернув увагу на його жадобу до знань, цілеспрямованість, хист до наукової роботи. Саме з його ініціативи та підтримки молоді науковці В.І. Лендьєл, І.Ю. Кривський, В.І. Фущич, Б.М. Ернст, І.В. Хіміч, В.І. Сабов та Й.М. Шуба утворили потужну інтелектуальну групу, яка невдовзі стала відомою у наукових колах країни. Результатом їх активної наукової діяльності стала ціла низка публікацій у провідних фахових журналах колишнього Радянського Союзу.

Промовистою є назва однієї з перших публікацій ужгородських теоретиків Ю.М. Ломсадзе, В.І. Лендьєла та Б.М. Ернста: «Про поведінку повних перерізів піон-протонного розсіяння при великих енергіях». Слід зауважити, що ця проблематика і сьогодні є однією з найактуальніших, а поведінка повних перерізів розсіяння гадронів при високих енергіях, тепер вже при енергіях Тера (~1012) електрон-вольт, є предметом дослідження на Великому гадронному колайдері (ЦЕРН, Женева, Швейцарія).

Роки становлення молодого науковця В.І. Лендьєла були водночас роками становлення нової галузі фундаментальних досліджень, що активно розвивалися з початку 50-х років – фізики елементарних частинок та фізики високих енергій. Тому в коло сталих наукових інтересів В.І. Лендьєла міцно ввійшли проблеми ядерних сил і елементарних частинок. Успішна, конструктивна праця в цій вельми складній галузі фізики вимагала від молодого теоретика високого рівня підготовки і знання найсучасніших галузей абстрактної математики та релятивістської квантової фізики. Уже в ранніх наукових працях Володимир Іванович виявив глибоке розуміння  основ квантової механіки і квантової теорії поля, свіжість та оригінальність погляду.

Перші його дослідження були присвячені одержанню та вивченню повних і диференціальних перерізів процесів розсіювання сильновзаємодіючих елементарних частинок. Порівняння одержаних теоретичних результатів з наявними експериментальними даними дало змогу дійти висновку, що поряд з відомим псевдоскалярним π-мезоном у природі повинен існувати скалярний, так званий σ-мезон. Так 1960 року вперше було висунуто гіпотезу про існування нової елементарної частинки. У своїх подальших дослідженнях в Об'єднаному інституті ядерних досліджень (ОІЯД, м. Дубна, 1961) спільно з академіком Д.В. Ширковим та професором В.О. Мещеряковим йому вдалося підтвердити гіпотезу про існування скалярного мезона, який зараз асоціюється з бозоном Хіггса. Нині відомий вже цілий клас скалярних мезонів, які відрізняються за масою і разом з іншими мезонами є носіями ядерних сил у різноманітних процесах взаємодії елементарних частинок. Великий цикл робіт Володимира Івановича з цього напрямку склав основу його кандидатської дисертації, яку він успішно захистив 1964 року у Львівському державному університеті ім. Івана Франка.

У 1962 році Володимир Іванович першим із закарпатських фізиків дістав змогу продовжити свої наукові дослідження у Каліфорнійському технологічному інституті (Пасадена, США). У різні часи в цьому інституті працювало 12 Нобелівських лауреатів в різних галузях науки – від біохімії спадковості до квантової теорії поля. Під керівництвом видатного фізика-теоретика, лауреата Нобелівської премії, професора Гелл-Манна В.І. Лендьєл спільно з професором Д. Метьюзом запропонував нові правила сум для амплітуд розсіювання елементарних часток. Згодом вони стали надзвичайно актуальними при вивченні аналітичних властивостей амплітуд розсіювання гадронів.

Перебуваючи у США, Володимир Іванович став свідком найбільш резонансного відкриття фізики елементарних часток – «вісімкового шляху» Гелл-Мана. Часто згадував, з якою зацікавленістю, подивом і деяким скептицизмом американські колеги сприймали на семінарах розповідь професора Гелл-Мана про новий підхід, у якому фігурували такі незвичні фізичні об’єкти, як кварки з дробовим зарядом, «кольором» та «красою». Цей шлях, однак, виявився стовповою дорогою фізики елементарних часток.

1964 року В.І. Лендьєла, відомого вже тоді вченого, запросили викладати курс квантової механіки в університеті Кейн-Кост (Гана). Захопливі лекції В.І. Лендьєла надовго запам'ятовувалися студентам. Блискучий, емоційний лектор, він умів навіть у викладання традиційних теоретичних курсів внести дух новизни та сучасності.

1965 року Володимир Іванович повертається з Гани на Батьківщину і продовжує свою наукову та педагогічну діяльність в стінах рідного університету, займаючи посади завідувача кафедри загальноінженерних дисциплін, декана загальнотехнічного факультету. Коло наукових досліджень Володимира Івановича охоплює декілька напрямків теорії ядерних сил. Спільно з учнями він виконав цикл робіт, який об’єднує всі основні процеси пружного та непружного розсіювання (ππ→ππ, πN→πN, NN→NN), що складають основу теорії ядерних сил. За цей період три учні Володимира Івановича, а саме Б.М. Ернст, Ю.М. Марина та Є.В. Товтин успішно захистили кандидатські дисертації, які стосувались взаємодії π-мезонів та нуклонів.

У 1974 р. Лендьел В.І. успішно захистив докторську дисертацію в ОІЯД (м. Дубна), присвячену побудові теорії піон-нуклонної та нуклон-нуклонної взаємодії на основі однобозонної моделі. Для подальших досліджень довелося об’єднати та вдосконалити різні методи квантової теорії поля, серед яких – нелінійні кіральні лагранжіани, дисперсійні співвідношення та суперпропагаторний метод регуляризації. За результатами проведених досліджень, його учні М.І. Гайсак та М.А. Салак (м. Кошиці, Словаччина) успішно захистили кандидатські дисертації в Інституті теоретичної фізики АН УРСР ім. М.М. Боголюбова.

1976 року професор В.І. Лендьел очолив кафедру теоретичної фізики і значно розширив коло наукових досліджень, залучивши до них весь колектив кафедри. За порівняно невеликий проміжок часу Володимиру Івановичу вдалося створити в Ужгороді наукову школу фізиків-теоретиків. Серед тих, хто зростав під безпосереднім науковим керівництвом професора Лендьела, – 12 кандидатів і 2 доктори наук. Учні Володимира Івановича успішно працюють у нашому університеті, відділі теорії елементарних взаємодій ІЕФ НАН України, Києві, Львові, Дубні, Москві, Серпухові, Словаччині (Пряшеві, Кошицях, Братиславі), Канаді та Ізраїлі.

Аби належно оцінити роль Володимира Івановича у створенні Ужгородської наукової школи, варто нагадати, що навчитися технічним прийомам квантової фізики можна й на відстані за допомогою книг і статей у наукових журналах, але тільки така неординарна і харизматична особистість, якою був Володимир Іванович, змогла об'єднати молодь у творчий колектив, тобто наукову школу.

Про авторитет Володимира Івановича та очолюваного ним колективу кафедри теоретичної фізики як наукового і педагогічного осередку свідчить той факт, що в результаті доволі жорсткого відбору всі 3 професори кафедри отримали міжнародне звання "Соросівський професор". Близько третини вчених Ужгородського університету, які отримували у 1993 році одноразові соросівські ґранти, є випускниками кафедри теоретичної фізики. Корисними і плідними були тісні творчі зв'язки Володимира Івановича з провідними науковими центрами та вченими різних наукових товариств: Беном Бедерсоном – головним редактором найпрестижнішого міжнародного журналу "Рhysical Review", Дьєрдьом Марксом – головою угорського фізичного товариства, академіками  М.М. Боголюбовим, Д.В. Ширковим,  О.М. Ситенком,  І.Р. Юхновським,  Ю.М. Березанським та іншими.

З 1980 по 1988 рр. Володимир Іванович обіймав посаду ректора Ужгородського державного університету. Попри успішну науково-педагогічну діяльність, він водночас плідно працює над вирішенням загальноуніверситетських адміністративно-господарських проблем. За час його керівництва активно продовжується будівництво університетських об’єктів. Уже на другому році його перебування на посаді керівника вузу було здано в експлуатацію новий навчальний корпус університетського містечка. Згодом (1986 р.) зведено їдальню на 300 місць для студентів та професорсько-викладацького складу, наступного року збудовано підвісний міст через р. Уж для переходу в спортивно-оздоровчий табір «Скалка», що в селі Кам’яниця. Не менш плідно займався Володимир Іванович громадською діяльністю. Згадаймо лише його особисте піклування про самодіяльну чоловічу хорову капелу «Боян», що заслуговує окремої теплої згадки.

Коли в кінці 1970-х років закономірно постало питання про реорганізацію та об’єднання академічних відділів для подальшого розвитку регіональних наукових досліджень з атомної та ядерної фізики, Володимир Іванович активно підтримав створення Ужгородського відділення Інституту ядерних досліджень АН УРСР та рекомендував проф. І.П. Запісочного його керівником.

Досягненню якісно нового рівня теоретичних досліджень на Закарпатті сприяли також міжнародні та всесоюзні конференції, які під керівництвом В.І. Лендьєла систематично проводилися на базі спортивно-оздоровчого комплексу УжНУ "Скалка". Тематика конференцій охоплювала широкий спектр проблем атомної фізики та фізики атомних зіткнень. На цих наукових форумах була започаткована і плідно розвивалася творча співпраця з відомими вченими із провідних наукових установ Ленінграда (М.Я. Амусья, Г.Ф. Друкарьов, Ю.М. Демков, В.І. Очкур), Москви (В.В. Балашов, Ю.М. Широков, Б.М. Делоне, В.П. Крайнов, М.В. Федоров), Дубни (В.Б. Беляєв, М.К. Волков, А.В. Єфремов, Б.М. Захарьєв, В.М. Первушин), Риги (Р.К. Петеркоп, Р.Я. Дамбург, М.К. Гайлітіс, І.І. Фабрикант), Києва (Г.Ф. Філіппов, Г.М. Зінов'єв, Д.Я. Петрина, В.П. Шелест, А.М. Федорченко, Л.Л. Єнковський), Воронежа (Л.П. Рапопорт, Б.А. Зон, М.А. Преображенський) та ін.

У працях В.І. Лендьєла кінця 80-х років отримали подальший розвиток теоретичні методи дослідження багаточастинкових систем, а саме метод змішування конфігурацій, діагоналізаційний метод, метод сильного зв’язку каналів, R-матричний метод, метод фазових функцій, метод апроксимації Паде, метод гіперсферичних координат та інші. Усі ці наближення мають універсальний характер і дають змогу розв’язувати низку задач атомної і ядерної фізики, фізики елементарних часток та фізики конденсованих систем.

Професор В.І. Лендьєл досяг значних успіхів і в теоретичному дослідженні процесів іонізації, резонансних та нерезонансних явищ у розсіянні електронів на атомах та іонах, перезарядки іонів на атомах, багатофотонних процесів збудження та іонізації. Зокрема, дослідження процесів резонансного розсіювання електронів, фотонів та іонів на атомних системах дали змогу теоретично обґрунтувати та активізувати експериментальні дослідження, які провадилися ужгородськими фізиками-експериментаторами.

За цикл наукових праць "Елементарні процеси та резонансні явища у зіткненнях електронів, атомів та іонів" професор В.І. Лендьєл та відомий фізик-експериментатор І.П. Запісочний разом з їхніми учнями (О.Б. Шпеник, Е.П. Сабад, І.С. Алексахін, А.Й. Імре, А.М. Завилопуло, Л.Л. Шимон) стали лауреатами Державної премії України в галузі науки і техніки за 1995 рік.

Людина високої ерудиції, Володимир Іванович Лендьєл зіграв велику особисту роль у становленні та розвитку теоретичної фізики на Закарпатті. Опубліковав понад двісті наукових праць, у тому числі два підручники з грифом Міністерства освіти та 5 монографій, одна з яких видана найавторитетнішим міжнародним видавництвом Springer-Verlag (Німеччина). Ця монографія Володимира Івановича віддзеркалює сучасний стан розвитку теорії електронних і атомних зіткнень. В останні десять років Володимир Іванович активно працював у складі редколегії "Українського фізичного журналу".

Такий далеко не повний підсумок інтенсивної наукової діяльності професора Лендьєла, проте заслуги Володимира Івановича в розвитку науки не вичерпуються його особистими працями. Його ідеї, стиль наукового мислення, підхід до розв'язання наукових проблем закладені у працях численних учнів. Головна риса наукового стилю проф. Лендьєла полягала у вмінні оцінити ключовий характер проблеми. Його ставлення до науки визначалося вибором кардинальних тем для дослідження. Ці риси Володимира Івановича є причиною величезного авторитету професора Лендьєла у наукових колах.

Наша держава високо оцінила наукові заслуги Володимира Івановича. Він лауреат Державної премії в галузі науки і техніки, Заслужений діяч науки і техніки України, академік Академії вищої школи України.

З 1 вересня 1999 року Володимир Іванович відійшов від адміністративної та викладацької роботи, але своїх наукових досліджень не припиняв, відпочивати не вмів – це суперечило б усталеним традиціям його життя. Він продовжував на громадських засадах керувати науковою роботою двох аспірантів, які успішно завершували свої кандидатські дисертації. Ще за пропозицією головного редактора міжнародного журналу "Physical Review" професора Бена Бедерсона Володимир Іванович писав, як виявилося, свою останню монографію. Перед новим роком монографія обсягом 500 сторінок англійською мовою була завершена і відправлена у видавництво, а 21 січня 2000 року Володимира Івановича не стало.

Не стало талановитого вченого, відомого у всьому світі спеціаліста, який залишив глибокий слід у розвитку теоретичної фізики. Пішов з життя педагог, громадський діяч, людина високого наукового інтелекту, одна з яскравих особистостей, з іменем якої пов'язана ціла епоха в становленні та розвитку теоретичної фізики на Закарпатті і в нашій державі.

В.І. Смоланка, О.Б. Шпеник, О.Г. Сливка, В.Ю. Лазур, Ю.М. Височанський, І.П. Студеняк, І.І. Шафраньош, В.М. Різак, М.І. Гайсак, О.І. Лендєл, М.І. Карбованець.