Новини

06.01.2017
861

«Полеглих ми так і не поховали…» - розмова з Юрієм Фатулою про унікальну книгу та участь закарпатців у І Світовій війні

«Полеглих ми так і не поховали…» - розмова з Юрієм Фатулою про унікальну книгу та участь закарпатців у І Світовій війні

Війна - жахлива річ без строку давності. У мирний час події і трагедії минулих воєн сприймаються по-іншому. Але в наш час, коли війна – безпосередня реальність, особливо гостро стає розуміння ціни миру і по новому оцінюється трагедія, з якою стикнулися наші краяни-пращури сто років тому.

Перша світова війна 1914–1918 років, коли за політичні інтереси європейських еліт загинули мільйони простих людей, назавжди змінила світ. Вона залишила глибокий слід у пам’яті закарпатців. Десятки тисяч наших краян були мобілізовані як громадяни Австро-Угорщини до цісарського війська, тисячі з них були поранені, загинули, пропали безвісти або потрапили в полон на Російському, Італійському, Сербському та Румунському фронтах Першої світової війни. Багато з них повернулися інвалідами, зустрівши дома тисячі вдів і сиріт.

Наша розмова –  з Юрієм Михайловичем Фатулою - кандидатом медичних наук, доцентом кафедри хірургічних дисциплін факультету післядипломної освіти ДВНЗ «Ужгородський національний університет» про його книгу «Полеглих ми так і не поховали… Бойовий шлях 85-го Мараморосько-Угочанського піхотного полка австро-угорської армії». Ця робота, без перебільшення,  є унікальним дослідженням в українській історіографії Першої світової війни.

     Автор книги Юрій Фатула на горі Манілова біля могил полеглих вояків, вересень 2015 р.   

 

Пане Юрію, Ви присвятили книгу своєму прадідові, який загинув під час Першої світової війни…

– Так, мій прадід Томаш Фатула воював у австро-угорській армії і загинув у 1918 році на Італійському фронті. На жаль, його карточки загиблого солдата я ще не знайшов. Втрати 85-го полка убитими за весь період війни становили 8 тисяч солдатів і 114 офіцерів, поранених було втричі більше. З 8000 загиблих відомі імена та дати смерті лише 3130 (39,1%), які наведені у книзі. Більше половини (60,9%) поховані або залишилися на полях боїв як невідомі солдати.

Вояки цього полку поховані на території семи європейських держав (України, Польщі, Румунії, Словаччини, Угорщини, Італії, Словенії). 85-й провів на фронті з першого і до останнього місяця війни: з 1914 по 1917 рр. на Російському, а у 1918 р. – на Італійському фронті. Один відокремлений батальйон воював на Сербському фронті. Полк брав участь у всіх основних битвах Першої світової війни.

 

 Австро-угорські вояки на привалі

 

Хто воював у цьому полку?

–  Це були мобілізовані з Марамороського та Угочанського комітатів Угорського королівства Австро-Угорщини. Нині це територія Рахівського, Тячівського, Хустського, Міжгірського, Виноградівського, частково Іршавського та Свалявського районів Закарпаття, а також сусідні землі Румунії та Угорщини. За етнічним складом більшість у полку становили русини-українці (35%), потім румуни (30%), угорці (25%), марамороські німці (10%). Командний склад був представлений, в основному, німцями, австрійцями і угорцями.

 

Де відбувалися найважчі бої, у яких брав участь 85-й полк?

Бойове хрещення відбулося на території Галичини, 26 серпня 1914 р. в бою за село Павлівка, біля польського міста Томашов (нині Люблінського воєводства Польщі). Бій тривав безперервно 8 годин. І хоча він був успішним, ціна перемоги виявилася надзвичайно високою. Загальні втрати полка за один день становили половину особового складу: 450 убитих, 800 поранених.

У Зимовій Карпатській битві полк пережив найбільш криваві і драматичні бої за всю війну – штурм і оборону Карпатської гори Манілова (висота 815 метрів) у Польських Бещадах (28 лютого – 3 березня 1915 р.). Втрати за ці три дні були найбільші за всі чотири роки війни і сягнули 70% особового складу: 900 загинуло (в тому числі замерзли пораненими на вершині через неможливість їх евакуації), 767 були поранені, 56 обморожені, 80 попали в полон.

У березні 1918 р. полк був перевезений на Італійський фронт, де в горах Монте-Граппа на півночі Італії вів 4-місячні позиційні бої, а у червні брав участь у невдалому і останньому у Першій світовій війні наступі австро-угорських військ на ріці Піаве, штурмуючи гірські вершини Кол Мошин і Кол Фенілон.

 

У зимових Карпатах

Які матеріали та літературні джерела використовували Ви при написанні книги ? Чи працювали в архівах ?

Основним джерелом для написання книги стала праця угорського генерала Шандора Матяша, видана у Будапешті у 1941 р., у якій автор на підставі реальних документів описав бойовий шлях полку, в якому воював під час Першої світової війни, з першого і до останнього дня.

Але в моїй книзі події описуються різнопланово, з різних сторін, тобто розглядаються які російські підрозділи, а у 1918 р. – італійські та британські, які брали участь у тій історичній трагедії. Також я описую стан військових поховань через 100 років після війни.

Тому я вивчив і посилаюся на сучасні наукові монографії про Першу світову війну, як українські (на жаль їх дуже мало), так і закордонні. У першу чергу це фундаментальна праця польського історика Анджея Олейко (з яким  я спілкуюся по електронній пошті) «Карпатська війна трьох цезарів», румунського історика Лаурентія Батіна, тощо. Цитую фрагменти з військових щоденників та мемуарів вояків-учасників бойових дій.

 Австро-угорські вояки відбивають атаку в зимових Карпатах

Я працював також у Державному архіві Закарпатської області, Берегівському відділенні, де зберігаються чисельні унікальні матеріали з історії нашого краю, а також у чеському військовому державному архіві (в он-лайн доступі).

 

Чому така назва книги – «Полеглих ми так і не поховали…» ?

Для назви я використав фразу з щоденника молодшого офіцера австро-угорської армії Артура Шімко, написану ним після боїв у Карпатах. У повній версії цей фрагмент щоденника звучить так. «Росіяни окопалися на вершині гори Козіалата не далі ніж на 150 – 200 метрів від нашого фронту. Ми не мали жодних укріплень. Перед нами не було жодних перепон, не було натягнуто колючого дроту, та ми його і не мали. Кожен з нас викопав собі примітивну яму і в ній лежав. Якщо викопав свою ділянку, то копав до лежачого вояка. Він був уже мертвий, або з простреленою головою, або замерзлий. Полеглих ми так і не поховали. Коли нас замінили, мав у своєму підрозділі лише 14 чоловік з 60. …. Я пережив в Карпатах десь 12 днів таких страждань, холоду і голоду, що ті подальші 16 місяців, які я провів на фронті, я зміг би витримати ще раз, але тих 12 днів в Карпатах, думаю, що ні».

У цій фразі докір всім  нам, які забули про ту страшну війну, не знаємо, де воювали і де поховані наші прадіди. Пройшло 100 років після тих драматичних подій. Братські могили вояків 85-го Мараморосько-Угочанського полка залишилися по всій Європі. Але, на жаль, на сьогоднішній день не збереглося жодного впорядкованого поховання чи пам’ятного меморіального знака, де було б вказано, що там знайшли свій вічний спокій сини Срібної Землі. Невблаганний час разом із людською, іноді злочинною діяльністю, знищили хрести, на яких були викарбувані їхні імена. Але останки наших прадідів і далі покояться в землі. Покояться, нікому не відомі – майже стерті з нашої пам’яті.

Прийшов час повернути їх із забуття і віддати їм хоча б запізнілу шану. Усвідомити, що наші прадіди, які були, у своїй більшості, малоосвіченими та бідними селянами, у час важких випробувань, у бою виявилися справжніми солдатами і мужніми воїнами.

 Перед ситним обідом...Гусар забиває короіу на харчі

Як книга була сприйнята читачами? Чи проводили презентації, зустрічі?

 Насамперед, хочу подякувати директору ужгородського видавництва «Патент» Ключевському Івану Івановичу і всьому колективу видавництва за високопрофесійну роботу з підготовки до друку та видання книги, а також з вдячністю підкреслити, що книга видана за кошти видавництва «Патент». Також хочу подякувати професору Вегешу Миколі Миколайовичу та канд.іст.наук Кобалю Йосипу Васильовичу за вступні слова до книги.

Щодо презентацій. Книга побачила світ у травні 2016 р. і мала дві презентації в Ужгороді (на історичному факультеті УжНУ та обласній науковій бібліотеці ім. Ф. Потушняка). Але найбільш почесною для нас була спільна презентація у вересні на Львівському книжковому форумі, яку ми організували разом з Львівською Національною Академією сухопутних військ ім. Гетьмана Сагайдачного та Генеральним Консульством Угорщини в м. Ужгород. На цю подію прибула офіційна угорська делегація у складі консула Генерального консульства Яноша Сабо, військового аташе посольства Угорщини в Києві підполковника Калмана Хюше та двох військових істориків з Інституту військової історії Міністерства Оборони Угорщини (м. Будапешт) – директор Інституту підполковник доктор Ласло Веспремі та доктор Андор Біро. Наступного дня у такому ж складі ми зустрічалися у стінах Львівської військової Академії з офіцерами та курсантами. Також за ініціативи депутатів Іршавської районної ради у кінці вересня ми проводили презентацію в Іршавському будинку дитячої творчості для освітян та бібліотечних працівників району. Аналізуючи позитивний резонанс останньої зустрічі, я переконаний, що такі просвітницькі заходи обов’язково потрібно проводити, особливо у тих районах Закарпаття (Рахівщина, Тячівщина, Хустщина, Виноградівщина, Міжгірщина), звідки 100 років назад пішли і більше  ніколи не повернулися у рідний дім наші прадіди. Люди на родинному, особистісному рівні зможуть знайти своїх пращурів.

 Меморіальний комплекс "Монтеграппа", Італія

У книзі Ви наводите мартиролог загинувших вояків, в якому наведені 3130 призвіщ, а також вказуєте населені пункти з кількістю загинувших з них солдатів Звідки у Вас ці дані?

Ці дані наведені у книзі Шандора Матяша. І уже багато людей, в тому числі моїх колег і знайомих, знайшли там своїх прямих родичів. Зараз я опрацьовую архівні дані чеського військового державного архіву (м. Прага), які дозволяють ще більш деталізувати інформацію по загиблих, дізнатись з якого населеного пункту призивався солдат, коли і де він загинув або помер і де похований.

 

Наскільки мені відомо, це не перша і не остання Ваша книга?

Так. У 2014 р. ужгородське видавництво «Карпати» видало книгу «Ярослав Достал. Підкарпатська Русь». У 1936 р. чеський письменник Ярослав Достал написав туристичний путівник по нашому краю, який під такою назвою входив у той час до Чехословацької республіки. Інформація, яка містилася у тій книзі, видалася мені настільки цікавою, маловідомою, що я взяв на себе сміливість перекласти її з чеської, упорядкувати, доповнити новою інформацією та фотографіями і власним коштом видати книгу. Це був мій, так би мовити, творчий дебют. А нещодавно в тому ж видавництві «Карпати» вийшла доповнена та розширена версія першої книги під назвою «Ярослав Достал. Європейське коріння», профінансована державною програмою «Українська книга – 2016». Ця книга буде централізовано розповсюджена по всім обласним та великим міським бібліотекам України і про наш край чехословацького періоду зможуть прочитати читачі з усіх куточків нашої держави.

Олексій Шафраньош, прес-служба УжНУ

Категорії: