Поезія - безсмертний дотик до душі

Страшні слова, коли вони мовчать, 
коли вони зненацька причаїлись, 
коли не знаєш, з чого їх почать, 
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів, 
із них почав і ними ж і завершив. 
Людей мільярди і мільярди слів, 
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність. 
Усе було: асфальти й спориші. 
Поезія - це завжди неповторність, 
якийсь безсмертний дотик до душі.

Л.Костенко

Поезія – океан барв та відчуттів, що сплітаються у шаленому ритмі та дарують емоції, формують світогляд та вчать любові. Кожне слово – зброя, яку необхідно правильно використовувати, адже воно дарує зцілення або смерть.

21 березня українське поетичне військо, яке нараховує безліч талановитих та яскравих представників, відзначає Всесвітній день поезії.  Новому поколінню поціновувачів гострого та відвертого слова було у кого вчитися: Г. Сковорода, І. Котляревський, Т. Шевченко, П. Куліш, С.Руданський, І. Франко та Л. Українка – і це тільки до початку ХХ століття. З плином часу українська поезія тільки розгортала свої крила та дарувала нам неймовірно талановитих О. Олеся, М.Зерова, Ю. Клена, В. Еллана-Блакитного, В. Сосюру, Є. Маланюка, В. Стуса, Л. Костенко – перелік може бути довгим.

Саме вони ще зі шкільної парти відкривають нам усі барви лірики, навчають любити рідну землю та поважати своїх предків.

Перу українських поетів належать безсмертні твори, що і нині не втрачають актуальності та стають своєрідними гімнами. Щодень ми боремося за своє життя та майбутнє, а оминути стрімкі пороги допомагає влучне слово, яке додасть сил, підтримає чи, буває, покаже напрямок. Адже твір, який читають, має теперішнє, твір, який перечитують – майбутнє.

Стежками поезії нині блукає чимало людей – хтось насолоджується творами інших, а хтось намагається додати чогось від себе. Так, студенти різних факультетів Ужгородського національного університету також вписуються своє ім’я в історію поезії, зокрема Закарпаття. З часом їх імена будуть відомі всій Україні, а можливо, і за її межами. 

Студентка філологічного факультету Мар’яна Бойко розповідає, що перші вірші почала 

писати ще в 10 років під впливом бабусі.

«Тоді надихнули вірші бабусі, вона частенько мені їх читала. Бабуся також була для мене найкращим вчителем, критиком.  У дитячі роки черпала натхнення від усього, що було навколо. Писала про природу, ляльки, навіть про зубну пасту. Тоді для мене поезія була просто способом пізнання світу, не більше. У підліткові роки вже писала доволі серйозні вірші, порушувала складні морально-етичні теми. Батьки та вчителі дивувались тому, як 15-річна дівчина може так серйозно писати про зраду, відчуження, картання себе.

Зараз ловлю кайф, коли вдається знайти якісь зовсім нестандартні символи та по-новому їх обіграти. Хочеться писати щось дійсно нове, тому до кожного вірша ставлюсь дуже серйозно. Мабуть, тому й пишу мало, не хочу видавати якийсь напівфабрикат. 

З сучасних українських авторів найбільше подобається Іздрик, Колос (Сергій Мартинюк), Ткачинський. У них дуже багаті образи, нестандартна лексика. Останнім часом вдається багато подорожувати, тому більшість нових віршів саме про дорогу, потяги, автостоп. На диво, в дорозі найбільшої мірою відчуваю себе у своїй тарілці.

 

Етюди нічних вокзалів 

Дорога до когось важливого завжди породжує втіху, 
І рух стає чимось більшим, ніж зміна локацій, 
Бо вкотре вслухаючись в рідне вокзальне ехо, 
Я ловлю музику в кожній його вібрації. 

Вона проникає в мене без жодних нот, клавіш та струн, 
Так ніби нічні вокзали грають свої етюди, 
Гучніше оркестрів, сильніше за будь-який струм, 
Як, певно, ніколи не зможуть люди. 

Вокзале, мій друже, мій віснику меланхолії, 
Співай мені пісню минаючих миль, 
Озвись мені гімном скрипучих колій, 
Потужним та все ж невловимим для радіохвиль. 

Я знаю напам’ять твій стукіт і шепіт вагонний 
Під крики зухвалих гладких провідниць, 
Що лаяли нас, молодих, закоханих, сонних, 
Бо надто довго прощались, надто багато робили дурниць. 

Та любов підкоряється тим, хто задля неї здатен на втечу, 
і на його повертайся я знов відповім: «обіцяю!», 
Коли мелодійно-уривчастий голос диспетчера 
вкотре заведе своє: «На колію прибуває».

 

Інша представниця філологічного напрямку Неля Остапів зізнається, що усвідомлено і цілеспрямовано почала писати відносно нещодавно – у 2015 році, хоча перші спроби були ще за шкільною партою.

«Для мене поезія це спосіб самовираження, не зовсім хобі, не зовсім робота, а місце в своїй голові, куди ти тікаєш від всіх переживань і  де говориш наодинці з собою. Це спосіб сказати те, про що не наважишся в буденному житті говорити відверто. Це можливість подумати над зовнішнім оточенням і внутрішнім наповненням - іноді ці слова кричать, іноді ніжно шепочуть.

Для мене поезія завжди несе в собі емоцію, яка спонукає до написання. От тільки хорошого поета видно за вмінням одягнути цю емоцію в правильні слова, щоб мати можливість донести/поділитися нею з читачем. Я до цього прагну і сподіваюсь колись досягти такого рівня майстерності - текстово фіксувати емоцію в тому прекрасному стані, в якому вона існує лише безпосередньо в момент її народження

За цей час мені вдалося видати збірку віршів "Про що мовчить лисиця". Вона є досить різнопланова за мотивами, однак зараз пишу переважно інтимну лірику. Основне бажання, яке керує мною в написанні текстів наразі, - спонукати читача відкриватися для любові у найширшому розумінні цього слова.

З поезії люблю перечитувати Оксану Луцишину, пораз Іздрика, обожнюю російськомовного Джио Россо (Ігнац Деннер), з класиків - Г.Чупринка, М.Вінграновський, А.Ахматова, С.Єсєнін. З прози - закохана у В.Стефаника, М.Коцюбинсього, подобається О.Кобилянська, В.Винниченко. З сучасного  - Ю.Винничука, В.Мастєрову, В.Шкляра, подобається В.Шевчук. 

КРИМ НЕ НАШ 

Пиши, чуєш?! Пиши мені вірші 
Із територій, які вже не наші. 
Ми з тобою не з гірших гірші, 
Ми з тобою інакші. 

Пиши, зустрічаючи нові планети, 
Пиши, зрікаючись архетипів. 
Кожного дня когось душать тенета 
Стереотипів. 

Пиши, заглиблюючись в правдивий біт, 
Пиши, задихаючись огидним димом. 
Я буду, коли супутники позлітають з орбіт, 
Твоїм побратимом. 

Пиши, заглядаючи в голе дуло, 
Пиши, падаючи на холодне дно. 
Сотні смертельних ночей минуло, 
А ми живі, все одно! 

Пиши, забувши про всі проблеми, 
Пиши, забувши, що ти мені був чужий. 
Крим вже давно не наш, та ворожі схеми 
Не врахували: ти - свій!

 

Студент факультету інформаційних технологій Юрій Толвай згадує, що перше бажання писати вірші відчув ще в 14 років, однак спроба була невдалою, тому на деякий час лірика була забута.

«З часом у мене в житті з'явилися люди, котрі знову розбудили в мені інтерес. І я почав писати знову. Це було роки 2 тому. Зараз пишу дуже рідко, але довго працюю над віршами. Хоч і не завжди виходить. Зараз прийшла весна, і, сподіваюся, натхнення буде більше. Адже натхнення - питання доволі абстрактне. Це не просто в кожного своє, це в кожну хвилину щось інше. Місцями мене надихає крайність відчуттів, а деколи просто слово. Є одна річ, про котру вголос не говорять, але багато хто (я в тому числі) бере просто класний вираз, котрий створюється в процесі життя, і обплітає його чимось не менш вражаючим. Натхнення в мене доволі спонтанне. От останній вірш я написав, бо в інстаграмі знайома підписала фото "знаєш, вже набридли вокзали"

Серед авторів у мене, мабуть, кліше -  Бродський, Стус, з сучасників Іздрик, багато місцевих поетів. Класиків звісно, як їх не любити.

Часто беру участь в літературних вечорах, також їх організовую. Мушу сказати, що це хороша справа, адже відкриває очі на багато речей. Як мінімум на талановитих молодих поетів, котрих і словом цим назвати можна з упевненістю.

бо комусь набридли вокзали

і поки комусь набридали вокзали 
мені снився стукіт коліс
пасажири лиць не знали
І невідомо куди той віз

найвища імтимність в плацкарті
бо там відчуваєш її скрізь 
квитки того апріорі варті 
перон за пепоном, густий ліс

густий ліс, поїзд ніс
В далекі поля колись
бувші містами віз
в великі міста бувші полями колись

 

 

Тетяна Петришинець, студентка фізичного факультету, також рано почала писати вірші і нині розвиває цей талант, подекуди поєднуючи його з фізикою.

«Писати вірші я почала в школі – це було звичайнісіньке домашнє завдання. Перший вірш, як на мене, був не дуже вдалий. Вчителька у школі трохи відредагувала його, але після цього він втратив сенс і я більше не писала.

Згодом я познайомилася з хорошою людиною – Іваном Кравчаком ("Тихий крик божевільного"). Читаючи його твори, і я захотіла щось написати своє. Вирішила почати з найважчого: написати роман.
Звичайно, все не так легко. На це потрібна велика купа часу та терпіння.
Будучи фізиком, моє світосприйняття відкоригувалося реальністю.

 Знаючи закони, використовуючи їх у буденному житті, я звернула увагу на середовище, у якому живу. І помітила для себе, що всі ми такі песимістичні, мрійливі, чекаємо з неба погоду... Та не розуміємо одного: погоду робимо ми самі.

Я, звісно, люблю і почитати. Перша книга, котра відкрила мені світ уяви і фантазії, – «Білий Бім Чорне вухо». Потім у моє життя прийшли сучасні письменники: С.Ахерн, Д.Кумсон, І.Єфремов, Д.Лаґеркранц, Д.Корній, Д.Браун та інші.

Всі ми не вічні, тому і я, фізик-астроном по спеціальності і поет у душі, замислювалась над цим:

Життя. А що воно таке?
Для кого довге, а для кого - мало...
Так хочеться повірити у те,
Що за життя ти встиг не мало.
Можливо, ти правий і шанси є,
І вибратись можливо з ситуацій.
Та тільки справа в тому, чи живе,
Надія в серці-розум необачний.
Так хочеться знайти той сенс життя,
Дізнатися невідані закони.
Побути на планеті свого "Я",
І знати все. Наперекір робити долі. 

 

Яна Заяць як справжня студентка юридичного факультету небагатослівна та конкретна.

«Напевно, банально, та писати я почала ще в школі. Зазвичай це була особиста та любовна лірика. Писала про те, що стосувалось саме мене, що бачила та відчувала. Частково це були автобіографічні вірші. Зараз черпаю натхнення від людей, їх історій та переживань. Звісно, бувало, що натхнення приходило і під час пар, однак на юридичну тематику ще не писала. Хоча це досить цікава ідея, яка колись, можливо, втілиться в життя.

Час від часу брала участь у літературних вечорах, а також їх організовувала. Також було бажання взяти участь у конкурсі поезії, однак вважаю, що поки моя поезія не доросла до цього рівня».

 

 

життя - це великий вокзал
місце зустрічей і розлук
важко зустріти свій ідеал
серед безмежжя сполук

ми не встигаєм в потрібний потяг
що вже помчався в даль
все залишаєм на "потім"
що не настане на жаль.

дуже потрібно вчасно
зуміти знайти свій вагон
все і без слів ясно
але знову не той перон

 

Кожен вірш – картина, що не обмежена рамкою. Будуючи ідеальне творіння, автор залишає частину себе та місце для роздумів читача. Знайти серед розмаїття ліричних всесвітів своє – нелегке завдання, однак спрощує пошуки те, що непотрібно далеко шукати, адже у нашому місті безліч талановитих авторів, які з радістю огорнуть вас своєю ковдрою та розділять переживання. Варто просто уважно придивитися.

 

Вероніка Кобаль,

Інформаційно-видавничий центр 

• До свят