Новини

07.09.2017
2541

Історія Томаша Яреми: як випускник УжНУ став ТОП-менеджером європейського рівня

Історія Томаша Яреми: як випускник УжНУ став ТОП-менеджером європейського рівня

Випускник економічного факультету УжНУ Томаш Ярема нечасто навідується в рідний Ужгород. Успішний ефективний ТОП-менеджер з великим досвідом роботи на європейському ринку – у такої людини рідко з’являється багато вільного часу. А ще й характер у пана Томаша особливий: коли стає нудно і нецікаво працювати, він шукає собі нові виклики, міняє роботу і починає нові проекти «з нуля». Тут вже взагалі дивуєшся – чи такі люди колись відпочивають?

Виявляється, відпочивають. Коли робота зроблена, система управління побудована і команда менеджерів працює, як швейцарський годинник, можна взяти відпустку, приїхати з Киргизстану в Ужгород, провідати рідних, зустрітися з друзями.

А ще – поділитися досвідом із нинішніми студентами університету, які тільки починають мріяти про той успіх, якого він уже давно досяг.

 

У ЄВРОПІ СТУДЕНТІВ ВЧАТЬ ДВОМ ОСНОВНИМ РЕЧАМ – МИСЛИТИ І ПРАЦЮВАТИ

 

Пане Томаш, розкажіть трохи про себе. Ви навчалися в УжНУ, але народилися не в Ужгороді?

У Берегові, але в Ужгород переїхав дуже давно, ходив тут у 15-ту школу. Потім вступив на економічний факультет УжНУ на спеціальність «Фінанси і кредит». Після 3 курсу перевівся на заочне навчання і поїхав разом із однокурсником у Нідерланди, навчатися в університеті Маастрихта.

Чим було продиктоване таке рішення?

На це були три основні причини. По-перше, я розумів: якщо хочу розвиватися по-іншому, ніж тоді розвивалися студенти, мені треба поїхати з Ужгорода. По-друге, я дуже люблю світ і хотів побачити більше, ніж Закарпаття, Угорщина та Словаччина. Мені хотілося знайомитися з різними людьми, бачити інші культури, пізнавати інший менталітет і заодно вивчити іноземні мови. По-третє, на мій погляд, в Україні на той час система освіти була трохи застарілою. Вже пробували вводити нові теми, друкувати сучасніші підручники, започатковувати нові підходи, але все ж у мене не було великого інтересу до навчання. А коли я потрапив у Маастрихт, зрозумів, що тепер я там, де й хотів бути.

Важко звикали до нової системи навчання? І чи суттєво вона відрізнялася від української?

Легко не було, зокрема і через те, що мусив ще й мову освоювати. Загалом там зовсім інша система навчання. У Європі студентів вчать двом основним речам – мислити і працювати. Якщо тут я міг собі дозволити досить розслаблене життя, то в Нідерландах доводилося дуже багато вчитися – по 16-18 годин на день упродовж 3 років. Утім, хочу наголосити: коли ми говоримо, що ми вчилися, це не означає, що ми зубрили. Ми розвивали свої здібності в тому напрямку, щоб могти проаналізувати ситуацію, знайти рішення і доводити їх до кінця. Так будувався міцний фундамент, який дуже знадобився мені пізніше, вже під час роботи.

Після університету я потрапив до однієї компанії, де треба було проявити наполегливiсть і працездатнiсть. І саме там у мене викристалізувалося своєрідне кредо: треба хотіти, працювати і ніколи не здаватися. Якою б складною не була ситуація, здаватися не можна.

Як би ви оцінили ту базу знань, яку отримали в Ужгороді? Дехто вважає, що після української освіти за кордоном вчитися легко, а дехто, навпаки, каже, що дуже важко...

На той час у деяких речах було складно, а в деяких просто. У чому легко? В Ужгороді була дуже сильна фундаментальна база і ми не були вузькоспеціалізованими. Пригадую, я дуже довго не розумів, для чого нам вища математика на першому курсі економічного факультету. Але потім я усвідомив, наскільки вона мені допомогла. Чи, наприклад, не раз думав над тим, навіщо ми глибоко вчили історію? Тепер, коли спілкуюся з європейцями, я бачу, наскільки їм цікаво зі мною говорити, бо ми, українці, – всебічно розвинені.

А важко в навчанні було тоді, коли доходило до якихось детальних речей, де потрібна спеціалізація. У мене не було досвіду, як із таким справлятися. Виникали труднощі, десь рік мені треба було вчитися, як працювати в таких вузьких напрямках. Але не маю сумніву, що без тої бази, яку я отримав у школі і під час трьох перших років навчання на економічному факультеті УжНУ, мені було б набагато важче проявити себе в Маастрихті.

Які, на ваш погляд, елементи європейської системи вищої освіти варто впровадити і в Україні?

За 5 років навчання в Маастрихтському університеті нам треба було щонайменше півроку пропрацювати за кордоном і як мінімум ще один семестр провчитися в іншому університеті. Це обов’язкова складова навчання і, на мій погляд, це насправді дуже класно і потрібно. Наприклад, я після Голландії упродовж семестру навчався в Австрії, в університеті міста Інсбрук, а потім поїхав на практику у Відень. Зрештою, у тій компанії, де я проходив практику, мені запропонували залишитися працювати.

Фактично, університет дав вам першу роботу…

Так. У тій моїй першій компанії, до речі, був дуже цікавий підхід. Вони казали: якщо хтось хоче у нас працювати, ми беремо на практику на термін не менше 18 місяців. Якщо не хочете проходити півторарічну практику, навіть не подавайте заяви. Я подумав: куди поспішати? Вже тоді я мислив по-іншому, ніж на Закарпатті, де в 22 треба закінчити університет, у 23 одружитися, а в 24 мати дітей (усміхається – Я.С.). Мені було 24 і я подумав: попрацюю я практикантом півтора року, наберуся досвіду, тим більше, що ця логістична фірма «Вальтер» була однією з найкрупніших у своїй сфері. Після 6 місяців практики мені запропонували залишитися, звичайно, при цьому був передбачений і відповідний фінансовий пакет.

 

АВСТРІЯ, РОСІЯ, КИРГИЗСТАН… РІЗНІ СВІТИ – ОДНІ ПРИНЦИПИ РОБОТИ

 

У компанії «Вальтер» була моя перша "success story" (історія успіху – Я.С.): мені доручили роботу в декількох напрямках і я підняв їх «із нуля» до лідируючих позицій – продовжує Томаш Ярема. – У цій фірмі я подружився з колегою, який із часом перейшов працювати в компанію «Вінербергер» і запросив туди й мене. «Вінербергер» – це найбільший у світі виробник черепиці, бруківки, цегли і пластикових та керамічних труб. Я знову починав «з нуля» – простим менеджером, як у нас кажуть. Мені доручили один досить простий проект: треба було оптимізувати всю логістику між декількома заводами компанії. Через 8 місяців ми зменшили витрати на 12 %. Ми не тільки знизили витрати, але зробили більш ефективною систему логістики, яка, до речі, працює до сих пір.

Загалом у «Вінербергер» я пропрацював 11 років, пройшов шлях від менеджера до заступника генерального директора компанії в Росії. Я відповідав за виробництво і продажі від Нижнього Новгорода до Владивостока. На 2014 рік ми були 5-ою найкрупнішою компанією за оборотом і виручкою всередині всього концерну Wienerberger AG. В Росії ми запровадили новий стиль бізнесу. Що таке цегельний завод у Росії? Раніше – це якісь хлопці, які постійно ходять «в тумані», змучені. А ми побудували модерні заводи, де працівники ходили в чистій одежі, як програмісти. Ми ввели нові системи і технології не лише виробництва, а й реалізації. І двічі наша компанія визнавалася «Кращим виробником року в Росії».

Але Google мені каже, що зараз ви працюєте не в Росії, а в Киргизстані…

Наприкінці 2015 року надійшла цікава пропозиція від однієї маловідомої, але дуже крупної інвестиційної компанії з Казахстану, в якої портфоліо на декілька мільярдів доларів і бізнес у дуже багатьох сферах. Утому числі і завод з виробництва цементу в Киргизстані, який мені й запропонували очолити. Раніше в Киргизстані був будівельний бум, ця компанія процвітала, але після введення антиросійських санкцій почалися проблеми. Справа в тому, що санкції вдарили і по країнах Середньої Азії, які з Москвою тісно пов’язані. От мені й поставили завдання – знову «підняти» завод. Уже другий рік цим займаюся.

Динаміка є?

Динаміка хороша, фірма міцно стоїть на ногах фінансово. Щоправда, це коштувало дуже багатьох зусиль. Треба було провести повну реструктуризацію і реорганізацію компанії, внаслідок якої я мусив скоротити 40 % працівників. Зробити це було морально важко, бо в середньому в сім’ї в Киргизії 4-5 дітей, тож, звільняючи одну людину, ускладнюєш життя великій сім’ї. Був випадок, коли одного дня в мене на столі лежало на підпис 40 грамот працівникам за хорошу роботу, бо на підприємстві працює мотиваційна система, а поруч – 150 наказів на звільнення. І переді мною стояв непростий моральний вибір: що першим підписувати – звільнення чи нагородження? Але це був вимушений крок…

Зараз компанія стабільно працює і процеси вже вибудувані так, що я можу спокійно взяти відпустку, приїхати в рідний Ужгород, відключитися від Інтернету і особливо не напружуватися.

 

З ЧАСОМ НОВІ ПРОГРАМИ, ЗАПОЧАТКОВАНІ В УЖНУ, ДАДУТЬ РЕЗУЛЬТАТ

 

У вашій кар’єрі були такі етапи, коли ви залишали стабільні і успішні проекти і йшли туди, де все треба починати заново. Це якось не по-українськи, у нас мало хто погодився б так ризикувати…

Я думаю, що життя одного разу просто змусить Україну піти таким шляхом. Це наша найбільша проблема – всі хотіли б добре жити і по мінімуму працювати, вибирають найлегші шляхи…  

А щодо мене, то завжди, коли мені стає нудно і нецікаво, я шукаю собі нові виклики. Стратегія всіх компаній, куди я приходив працювати, полягала в тому, щоб вибудувати  таку команду, яка працює, як швейцарський годинник, і в будь-який момент хтось може вести проект далі. Дуже горджуся тим, що коли я пішов із компанії «Вінербергер», там залишилася команда, яка у складний час не «завалила» роботу. Як я пішов, до мене було лише три дзвінки. Це означає, що люди, які залишилися, знають свою роботу і роблять її добре.

Маючи досвід роботи і в Європі, і в Росії, і в Киргизстані, чи можете порівняти підхід до бізнесу, до роботи загалом у різних країнах різних частин світу?

База для порівняння дуже широка. Але візьмемо тільки один приклад. Коли я був студентом, я теж працював, бо треба було платити за навчання, забезпечити проживання, хоча спочатку ми отримували гранти. Тобто я працював у Голландії, потім у Австрії, а коли перейшов на «Вінербергер», то ще 4 місяці в Угорщині і 3 місяці в Чехії. І вже тоді я помітив колосальну різницю між підходами до бізнесу. Наприклад, в Угорщині о 9 годині всі пили каву з цигаркою, налаштовувалися на роботу, а в Австрії о 8.30 уже робота вже кипіла. Коли переїхав у Росію, там у мене взагалі був шок. Хоча, як би Росію не критикували, там за останні 10 років сталися колосальні зміни насамперед у стилі менеджменту. Але в них ще радянський менталітет – «ну, невозможно». Коли я чую в колишніх республіках Союзу «невозможно», для мене це означає, що треба робити, бо це можливо, - усміхається.

А чи не думали ви на тим, щоб повернутися жити і працювати в Україну?

У 2005 році компанія «Вінербергер» відкрила своє представництво в Україні. Якби я хотів його очолити, можливо, у мене була б така нагода. Але я поки що цього не прагну. Для мене немає змісту іти працювати туди, де не зможу нічого змінити на краще. Якщо я буду бачити, що є можливість щось поліпшити, досягти якихось цілей, результатів, які підуть на благо в першу чергу Закарпаття, я буду працювати, умовно кажучи, за один долар. Але я стежу за нашими політиками, спілкуюся з колегами-менеджерами і поки що не бачу такого середовища.

За кордоном, у Європі, Америці, в Росiї, є багато таких, як я – українців, які чогось досягли, стали успішними. Ми спілкуємося. Всі справді хочуть додому, особливо закарпатці, всі готові у любий момент повернутися і працювати тут. І якби хоча б половина хлопців і дівчат повернулися і почали працювати вдома, за два-три роки був би колосальний ефект. Але всі вони кажуть: «В Україні нам просто не дадуть працювати». І, на жаль, я бачу, що це справді так. Утім, сподіваюся, все так не буде…

Наостанок просив би вас дати кілька порад студентам Ужгородського національного університету. Як стати успішним?

З очевидного – вчити іноземні мови. Обов’язково. Нині навіть в Україні не тільки у великому, а й у середньому бізнесі працювати без знання  англійської неможливо. Людина, яка хоче чогось досягти, мусить знати, як мінімум, англійську мову. А бажано ще й німецьку.

Що порадити з практичного? Старайтеся використовувати нагоди відвідувати Європу, спілкуйтеся і вчіться від європейців. Наприклад, у Казахстані є президентська програма, яка допомагає відправляти розумних дітей за кордон на навчання. У нас із цим ще досить складно, але можливості отримати європейську освіту вже є.

Хоча тут є важливий момент. Диплом – не самоціль. Коли я приїхав у Маастрихт, там були й інші студенти з колишнього СРСР, але мене вразило, що багато хто з них узагалі не був налаштований на навчання. А слід розуміти – там треба трудитися. Бо ти закінчуєш університет і отримуєш свій рейтинг, на який у першу чергу зважають компанії-роботодавці. Зараз я сам, як керівник, насамперед дивлюся на середній рейтинг кандидата на вакантне робоче місце, а потім – на те, який університет він закінчив.  

Що ж стосується УжНУ… В Ужгородському університеті є багато толкових розумних дітей, є сильний викладацький склад. Бачу, що зараз започатковані нові цікаві програми, іде активна міжнародна співпраця, студенти мають набагато більше можливостей, ніж 10 чи 20 років тому. Упевнений, що з часом нові програми, які започатковані в УжНУ, дадуть результат.

Головне – хотіти, працювати і не здаватися.   

 

Розмовляв Ярослав Світлик    

Категорії: