Новини

18.05.2018
424

Ігор Студеняк: «УжНУ не лише передає знання своїм вихованцям, але й створює їх»

Ігор Студеняк: «УжНУ не лише передає знання своїм вихованцям, але й створює їх»

Проректор з питань науки Ужгородського національного університету, доктор фізико-математичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України Ігор Петрович Студеняк належить до рекордно «золотого» випуску Ужгородської СШ № 1 ім. Т. Шевченка 1977 року, коли відмінні атестати отримала ціла низка майбутніх відомих у краї та й далеко за його межами людей.

Після школи було навчання на фізичному факультеті УжНУ, «червоний» диплом, аспірантура, викладання, докторантура, завідування кафедрою прикладної фізики. Його наукові роботи в області фізики твердого тіла публіковано у провідних вітчизняних та зарубіжних фахових журналах, оприлюднено на багатьох авторитетних міжнародних та Всеукраїнських наукових конференціях. У його доробку більше 700 наукових публікацій, серед яких 5 монографій, 15 навчальних посібників, 115 патентів на винаходи та деклараційних патентів, близько 200 статей, з яких більше сотні в журналах, проіндексованих у базі даних Scopus. Сьогодні він - знана і шанована особистість у вітчизняних та європейських науково-освітніх колах. Про його шлях у науку та стан наукової галузі УжНУ ми бесідували напередодні Дня науки.

 

Пане Ігор! Ви народилися у Рахові, зростали у Хусті, а ваше становлення відбувалося в Ужгороді. Яким чином ви «обєднали» Закарпаття?

Мої батьки походять з Гуцульщини, тож і я є родовитим гуцулом. Батько – Петро Юрійович, народився у с. Кваси біля Рахова, а мама –  Орися Миколаївна у с. Росішка поблизу Великого Бичкова. 

Дід Юрій Студеняк воював у Першу світову на східному фронті проти росіян. У 1917 році вступив до окремого Чехословацького корпусу, у складі якого пройшов з боями шлях з Центральної України - аж до Далекого Сходу. З Владивостока, обігнувши разом з бойовими побратимами на кораблі чи не всю земну кулю, повернувся у рідне село. Довгий час - за Чехословаччини, Угорщини та на початку радянської влади на Закарпатті - був бировом у с. Кваси, знав декілька мов, був шанованою і авторитетною людиною. Він мав восьмеро дітей, семеро з них здобули вищу освіту.

Дід по маминій лінії Микола Попадич у часи Чехословаччини був активним просвітянином у с. Росішка, великим патріотом України, який за нашу свободу і незалежність загинув у сталінському таборі.

Батько Петро Юрійович належав до першого випуску Хустського лісотехнікуму, закінчив Львівський лісотехнічний інститут, аспірантуру. Трудову діяльність у лісовій промисловості розпочинав у Івано-Франківській області, а продовжив у Закарпатській. Згодом був переведений на державну роботу у сфері управління лісовим господарством області. Упродовж багатьох літ роботи досконало вивчив ситуацію у лісовому комплексі Закарпаття, тому його дисертація, яку він захистив у 1974 році, стосувалася організації праці в лісовій промисловості краю. Потім керував науково-дослідною частиною Ужгородського державного університету, працював в Ужгородському відділі Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, викладав на економічному факультеті та факультеті міжнародних економічних відносин Ужгородського національного університету.

Мама Орися Миколаївна – український філолог – учителювала у школах та освітніх закладах. Останнім її місцем роботи був Ужгородський коледж культури і мистецтв.

Я народився у Рахові, потім наша сім’я переїхала до Великого Бичкова, де мама працювала вчителькою, а батько - директором Великобичківського промкомбінату. У 1965 році ми переїхали до нового місця роботи батька - в Ужгород. У 1967 році я пішов до першого класу Ужгородської СШ №1 ім. Т. Шевченка, а вже через три роки батька перевели на роботу у Хуст, так що з четвертого класу я навчався там. До Ужгорода наша родина повернулася у 1974 році, а я – до своїх однокласників, з якими не бачився чотири роки.

-  По закінченні школи ви хотіли вивчитися на дипломата…

Юність – романтична пора. Я закінчив школу із «золотою» медаллю і вірив у те, що мені відкриті усі двері… Переконав батьків, що буду вступати в МІМО – Московський Інститут міжнародних відносин. Там готували майбутніх дипломатів, журналістів-міжнародників та економістів-міжнародників, куди й мав намір вступати. Однак по приїзді у «білокам’яну» я швидко зрозумів, що вчитися у МІМО - привілей нащадків московської верхівки. Тому я не став марнувати часу і повернувся до Ужгорода, щоб встигнути подати документи в УжДУ.

Чому ваше життя заполонила саме фізика? Ви ж комфортно почували себе і в гуманітарній сфері: могли стати успішним істориком, економістом, врешті-решт – громадським діячем.

У школі мені однаково легко давалися як природничі, так і гуманітарні науки. А вибрав я фізичний факультет УжДУ тому, що вабила мене ця наука, та й вчитися на фізфаці тоді було неабияк престижно, адже тут викладали справжні корифеї, імена яких були відомі у наукових колах усього тодішнього Союзу. До речі, з нашого шкільного випуску 7 чоловік поступило на фізичний факультет!

У кого вам пощастило вчитися? Хто був наставником у науковій діяльності?

У той час на фізичному факультеті працювали дуже відомі особистості, вчені, котрі закладали основи наукових шкіл і напрямків, які успішно функціонують в УжНУ дотепер. Це, в першу чергу, ректор університету (1962–1977 рр.) Дмитро Венедиктович Чепур, засновник наукової школи з фізики напівпровідників, яка охоплює широке коло відомих науковців. Після смерті Дмитра Венедиктовича цю наукову школу очолив ректор університету (1988–2004 рр.) Володимир Юлійович Сливка. У цій школі я розпочинав свою наукову діяльність та продовжую її дотепер.

Наступна школа сформувалася в галузі фізичної електроніки. Її «батьком» був Іван Прохорович Запісочний. Успіхи цієї наукової школи слугували основою для створення Інституту електронної фізики НАН України. Ще один напрямок наукової діяльності - теоретична фізика, який започаткував в університеті Юрій Мелітонович Ломсадзе. Його лекції надовго запам’ятовувалися студентам і надихали їх до власних наукових пошуків та досліджень. Продовжувачем цієї школи став ректор університету (1980-1988 рр.) Володимир Іванович Лендьел. Іншим потужним напрямком була ядерна фізика, а його засновником - Володимир Олександрович Шкода-Ульянов. У той час нам передали унікальне обладнання – комплекс прискорювачів електронів. До сьогодні ми, поряд із Києвом та Харковом, є третім ядерним центром в Україні, який має подібну прискорювальну техніку. Інтенсивні наукові дослідження велися і в галузі астрофізики, які очолила Мотря Василівна Братійчук. Ужгородські астрофізики першими у 1957 році спостерігали штучний супутник Землі на території СРСР! Зараз ці наукові школи та напрямки розростаються, а наукові дослідження успішно проводять їх учні та послідовники. Це - сотні висококваліфікованих науковців.

-  Які теми ви досліджували готуючи дисертації?

Із своїм науковим керівником Олексою Миколайовичем Борцем я працював починаючи з 2 курсу. Він запропонував мені займатися в його групі, привив любов до досліджень в області оптики. По закінченні фізфаку у 1982 році я вступив в аспірантуру. У 1986 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Оптичні, діелектричні властивості та фазові переходи в кристалічних халькогалогенідах Cu6PS5I (Br, Cl) і SbSI», а в 2003 – докторську дисертацію «Ефекти розупорядкування та фазові переходи в складних халькогенідах і халькогалогенідах».

Працюючи інженером, науковим співробітником, асистентом, доцентом, професором, завідувачем кафедри прикладної фізики (2005-2015 рр.) займався вивченням оптичних властивостей напівпровідників, фероїків та суперіонних провідників з різними типами фазових переходів, дослідженням впливу на властивості згаданих матеріалів різних типів разупорядкування, індукованих дією зовнішних факторів, вивченням можливостей практичного застосування досліджуваних матеріалів в оптичних пристроях різного функціонального призначення. За цей час мною був розвинутий новий напрямок наукових досліджень – оптика розупорядкованих середовищ.

Крім Олекси Миколайовича теплими словами вдячності хочу згадати й інших своїх вчителів – наукового консультанта моєї докторської дисертації професора Володимира Юлійовича Сливку, талановитого експериментатора к.ф.-м. наук, старшого наукового співробітника Дюлу Шандоровича Ковача, неперевершеного педагога доцента Василя Михайловича Бенцу та багатьох інших, які на різних етапах мого життя сприяли моєму становленню і залишили глибокий та незабутній слід у моїй біографії.

-  Чи зберігається нині цей зв'язок поколінь фізичної школи УжНУ?

Однозначно! Молоді дослідники, які належать до тих чи інших наукових шкіл, отримують усі набуті знання в рамках відповідного наукового напрямку. Передача традицій, знань в наукових школах, коли від наукового керівника знання передаються аспіранту, відтак студенту, - є неперервною. І сьогодні авторитет фізичних шкіл УжНУ є дуже значним. Ті дослідження, які ми проводимо, знаходяться на найвищому світовому рівні, оприлюднюються в найбільш авторитетних міжнародних наукових журналах. Однак, крім згаданих мною фізичних наукових шкіл та напрямків, в університеті протягом десятиліть були створені широковідомі наукові школи й на інших факультетах – біологічному (професор В.І. Комендар), історичному (професор Е.А. Балагурі), філологічному (професори С.П. Бевзенко та Й.О. Дзендзелівський)…

Паралельно з науковою роботою ви читаєте студентам лекції. Що більше захоплює – експериментальна фізика, чи передавання знань молодій генерації?

І те, й інше. Є період, коли дуже хочеться зустрітися із студентами в аудиторії, вести з ними діалог. Але приходить час, коли виникає бажання усамітнитися, писати наукові статті, монографії та підручники, щоб викласти свої знання та результати на папері, передати здобутий досвід аспірантам та студентам.

На посаді проректора УжНУ ви опікаєтеся наукою. Як коротко можна охарактеризувати сьогоднішній стан наукової роботи  в УжНУ?

На даний час Міністерство освіти і науки затвердило сім пріоритетних напрямків наукових досліджень. У цьому переліку УжНУ має дуже сильні позиції в таких областях, як математика і природничі науки, біологія і охорона здоров’я, гуманітарні дисципліни і суспільні науки. У цих напрямках працює чимало науковців не одного, а кількох факультетів, що дає можливість нам утримувати провідні позиції.

Уже кілька років в УжНУ діє Науковий парк. Які головні завдання стоять перед цим підрозділом університету?

Основне завдання науковців – продукування та передача нових знань. Їх ми матеріалізуємо у вигляді наукових результатів, оприлюднених у статтях, монографіях, підручниках. Наступним кроком має бути впровадження наукових результатів у вигляді конкретних розробок у виробництво. Ми давно мріяли про створення такої структури, яка даватиме можливість реалізовувати це завдання, забезпечувати трансфер технологій та створювати на основі здобутих нових знань привабливий інноваційний продукт. Це завдання ми й покладаємо на Науковий парк. За цей час він пройшов усі етапи свого організаційного становлення і сьогодні триває підготовка пакету розробок, готових до впровадження у виробництво, укладаються партнерські угоди з виробничниками, інвесторами. Сьогодні ми уже маємо близько 60 наукових розробок, які готові запропонувати до впровадження у виробництво. Всі вони ввійшли у опублікований нами каталог інноваційних проектів. Однак, для успішної роботи Наукового парку, який є зв’язуючою ланкою між розробником продукції та її виробником, необхідно, щоб українська економіка, зокрема наша регіональна, потребувала цього.

Сьогодні 90 % наукових досліджень в Україні проводяться саме в університетах. А якою є державна підтримка університетської науки?

На жаль, в Україні до цих пір функціонує стара модель фінансування науки, тому державна підтримка університетської науки, де сьогодні реалізується багато важливих проектів, є недостатньою. Основні кошти на науку держава спрямовує для потреб Національної Академії наук. Очевидно, що справедливим було б співвідношення фінансування 50:50, оскільки в університетських науковців сьогодні здобутки аж ніяк не менші, ніж в академічних інститутах.

-  Розкажіть про співпрацю науковців УжНУ зі своїми зарубіжними колегами.

З перших років здобуття незалежності України наші міжнародні наукові стосунки набули надзвичайно позитивної динаміки в усіх сферах. На сьогодні УжНУ має більш ніж 100 підписаних угод з університетами Європи, Америки і Азії. Це дає можливість нашим працівникам, у рамках грантових проектів та індивідуальних стажувань, проводити наукові дослідження у провідних світових наукових центрах.

Буквально кілька тижнів тому ректор УжНУ В. Смоланка підписав угоду про співпрацю з Пекінським інститутом геноміки. Цей науковий напрямок теж обіцяє бути перспективним?

Так, Пекінський інститут геноміки є світовим лідером у своїй галузі. На даний час ні в Україні, ні в сусідніх з нами європейських країнах, геномні дослідження не проводяться, оскільки немає обладнання для секвенаціії ДНК. Ми започаткували цей напрямок з того, що науковці біологічного факультету вивчають геноми двох рідкісних представників фауни і флори: птаха – лелеки чорного та рослини – гадючої цибульки трансільванської, занесених до Червоної книги України. На черзі – вивчення генома людини, що стане кроком до персоніфікованої медицини.

Університет є стартовим майданчиком для майбутнього покоління науковців…

УжНУ по своїй суті є дослідницьким і він не лише передає знання своїм вихованцям, але й створює їх. Без залучення молодих людей до наукової творчості припиняться дослідницькі традиції наукових шкіл, які складалися десятиліттями. Найперше, ми ставимо вимогу, аби кожна бакалаврська і магістерська робота була завершеним науковим дослідженням. В УжНУ проводиться ціла низка молодіжних наукових конференцій, конкурсів, олімпіад. Усе це – перші етапи майбутнього шляху у велику науку.

Як організована в УжНУ робота аспірантури і докторантури?

Аспірантура є своєрідною кузнею науково-педагогічних кадрів університету. З 2016 року навчання в аспірантурі відбувається у відповідності до європейських стандартів. Відтепер аспіранти навчаються упродовж чотирьох років, два з яких – освітня складова, решта – наукова діяльність. На даний час в УжНУ навчається більше 400 аспірантів і 20 докторантів, яких можна вважати каталізаторами наукових досліджень і саме ця молодь уже завтра буде переймати на себе основний тягар і відповідальність за подальший поступ університету.

Чи буде продовження наукової династії Студеняків? Який професійний шлях обрали ваші діти?

Донька Олеся, як і її мама, продовжує лікарські традиції нашої родини. Син Віктор поєднує у своїх нинішніх студіях фізику та інформатику і я дуже сподіваюся, що він гідно продовжить наукові традиції нашої родини. 

Розмовляли Василь Ільницький та Олексій Шафраньош

 

Категорії: